69. Інституалізація української науки в кінці XIX - на початку XX ст.

В цьому питанні пишемо про НТШ, УНТ і українські кафедри. Про кафедри подано нижче.

Інституціоналізація науки, розуміється як динамічний процес, пов’язаний з культурою та модифікацією культурно-історичного розвитку, національного менталітету загалом, аналізуються принципи становлення нової парадигми дослідження розвитку української науки в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Ураїнських кафедри відіграли важливу роль у продукуванні наукових знань, кадрів науки й формуванні нових дисциплін. Встановлено, що національні кафедри в університетах Австро-Угорщини створювалися шляхом призначення міністерством освіти штатного професора, який читав курси і вів дослідження у певній галузі національної науки, найчастіше – мови та літератури або історії. Обґрунтовано, що коли йдеться про українські кафедри, варто розрізняти україномовні та власне українознавчі, які за мовою викладання й змістом дисципліни були національними. Ця обставина, а також те, що деякі оголошені міністерством освіти кафедри тривалий час не заповнювалися, зумовлює розбіжності у публіцистиці і науковій літературі щодо кількості українських кафедр. Напередодні Першої світової війни їх кількість сягала 10-ти, із яких по три були на правничому й богословському факультетах і чотири на філософському. Кафедри категорії світських дисциплін очолювали професори М.Грушевський, О.Колесса, К.Студинський, С.Дністрянський.

Уточнено перипетії заснування кафедри української історії та її офіційну назву, яку міністерством культів і освіти остаточно сформулювало як друга кафедра всесвітньої історії зі спеціальним викладом історії Східної Європи. На момент її утворення в університеті вже функціонувала одна кафедра всесвітньої історії, тому кафедра Грушевського отримала назву другої. З’ясовано, що у межах Австро-Угорщини.

Утворення кафедри і затвердження цісарем кандидатури громадянина Росії, хоча були і місцеві претенденти, стало рубіжним у кількох вимірах. По-перше, українська інтелігенція й студентство почали оптимістичніше сприймати перспективи утворення українського університету у Львові, по-друге, українські наукові кола Східної України як реальну справу почали розглядати можливість отримання у ньому викладацької посади. У цьому аспекті проаналізовані зондування Ф.Вовка, М.Дикарєва, А.Кримського О.Маркевича, М.Міхновського та ін.

Слабшими були позиції українців у Чернівецькому університеті, який створювався як суто німецький. Тут функціонувала кафедра історії Східної Європи, очолювана професором В.Мільковичем, за чергою створення вона була третьою в університетах Австро-Угорщини. Розгалуження вивчення історії Східної Європи пішло за рахунок впровадження окремого викладання лише румунської історії (кафедра Південно-Східної Європи), а вивчення української історії залишалося у компетенції В.Мільковича, який відмовлявся від акцентування у назві його кафедри історії України. Плідну діяльність в університеті вів професор кафедри української мови і літератури С.Смаль-Стоцький, який вів науковий семінар, сприяв габілітації О.Колессі, В.Мільковичу, І.Франку.

Свобода наукових досліджень в університетах стримувалася офіційною ідеологією, надмірною централізацією наукового життя, наглядом за тематикою досліджень і навчальним процесом. У цих умовах гальмувалося інтелектуальне звільнення історії України та інших українознавчих дисциплін від панівних у науковій думці концепцій. Розширення українознавчих пошуків, мало термінологічно закамуфльований характер.

Ширші можливості для інституціоналізації українознавчих курсів відкривала приватдоцентура, головний сенс якої вбачався у забезпеченні атмосфери вільного викладання, характерної для німецьких університетів. Маючи частку академічних свобод, приват-доцентура сприяла ширшому запровадженню до навчального процесу Харківського, Київського та Новоросійського університетів українознавчих курсів перш за все історичного, мовознавчого та етнографічного характеру.

Наукові семінари як форма аудиторної наукової роботи студентів під керівництвом професора в умовах жорсткого адміністративно-політичного контролю та слабкої матеріальної бази навчального процесу не набули ваги сильної інституційної конструкції. Їх рівень залежав від інтересів професора. Встановлено, що метою гурткової роботи було підведення зацікавлених наукою гуртківців, перш за все гуманітаріїв, до обрання української тематики семінарських та магістерських робіт, тобто запровадження її до унормованих форм навчального та науково-дослідного процесу. Із 1906 р. почала запроваджуватися замість курсової предметна система, в основі якої лежав принцип вільного обрання студентами послідовності вивчення дисциплін у межах восьми семестрів. Студенти отримали право виконувати навчальну програму на основі індивідуальних планів та вільного відвідування лекцій. Проаналізовано рух за відкриття українських кафедр у трьох "українських" територіальних університетах, спробу М.Грушевського зайняти кафедру російської історії в Університеті св.Володимира.

Українознавчі за змістом доцентські спецкурси викладалися в усіх трьох українських територіальних університетах Росії. Окремі фрагменти національної політичної, культурної, економічної історії входили до основних професорських курсів (Д.Багалій, В.Іконников, І.Линниченко, М.Сумцов, М.Халанський та ін). Однак предметно-дисциплінарна самостійність українознавчих галузей знань не визнавалася й не опрацьовувалася. Без кафедр порушувалася генераційна спадковість у відтворенні наукових кадрів, не викристалізовувалися наукові школи, тобто відбувалися зриви інституційних процесів, субстанція яких знову набирала згорнутої форми.