66.Створення та діяльність Української Академії Наук.

1918 рік став роком створення Української академії наук. 5 травня 1918 р. міністр народної освіти Української держави М. Василенко запропонував гетьманові П. Скоропадському створити Академію. 8 червня він уже розсилав повідомлення про заснування при Міністерстві Комісії «по виробленню законопроекту про утворення Української Академії Наук у Києві і при ній Національної бібліотеки, Національного музею та інших міцних наукових інститутів» Упродовж 9 липня – 17 вересня комісія підготувала «Проект Закону про заснування Української Академії Наук у м. Києві», заклавши в ньому основи концепції, стратегії і моделі розвитку інституції.

     В основу концепції покладено ідею В. І. Вернадського про те, що Українська академія наук повинна «опріч своєї всесвітньої ваги задовольнити важливі національні, державні та місцеві життєві вимоги».      Правове оформлення відбулося 14 листопада 1918 р., коли гетьман П. Скоропадський затвердив ухвалений Радою Міністрів Української Держави Закон про заснування Української академії наук у м. Києві. Закон затвердив статут і штат Академії. Того ж дня наказом гетьмана призначено перших 12 дійсних членів УАН: Д. І. Багалій, А. Ю. Кримський, М. І. Петров, С. Й. Смаль-Стоцький, В. І. Вернадський, С. П. Тимошенко, М. Т. Кащенко, П. А. Тутковський, М. І. Туган-Барановський, Ф. В. Тарановський, В. А Косинський, О. І. Левицький. 26 листопада було оприлюднено статут УАН, у якому зазначено: «Українська Академія наук у Києві є найвищою науковою державною установою на Вкраїні, що перебуває в безпосередньому віданні верховної влади». Державний характер інституції поєднали із самоуправлінням: «Внутрішній розпорядок свого життя Академія встановлює сама». 27 листопада відбулося перше спільне зібрання УАН, аке одноголосно обрало головою-президентом В. І. Вернадського, неодмінним секретарем – А. Ю. Кримського. Гетьман П Скоропадський затвердив В. І. Вернадського на посаді голови-президентом УАН 30 листопада.      Осінь 1918 р. стала визначальною у створенні Академії наук України: прийнято закон про її заснування, затверджено статут, призначено перших академіків, обрано керівництво.

67. Культурне життя української діаспори.

Невід'ємною складовою частиною процесу національно-культурного відродження є творчість представників української еміграції.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897—1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національне свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.

Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906 р., з 1944 — за кордоном) — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. С. Гординськнй перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго. Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Відомий С. Гординський і як талановитий живописець (був учнем С. Новаківського), графік, організатор мистецького життя й мистецьких виставок.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного (1907—1963 рр.). Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання «Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови» і «Сад Гетсиманський») (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу.

Світового визнання набула творчість скульптура О. Архипенка (1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча жінка», 1912 р.; «Постать», 1920 р.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Че-решньовського (нар. 1913 р.), який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада).

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький (1902—1975 рр.). Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його творчій спадщині — опери «Довбуш» (1938 р.), «Анна Яро-славна» (1967 р.). «Княгиня Ольга» (1968 р.), кантати, симфонії, йому належать теоретичні праці «Українська музика» (1963 р.), «Про музику і музик» (1960 р.).

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найбільш успішно та творчо проявила себе українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на батьківщині виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію та продовжити розбудову української культури.

Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український Вільний Університет. його засновником був Союз Українських Журналістів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 р., а після другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут в Берліні, заснований у 1926 р. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д. Чижевський та ін.

Після другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку — Канаду та США. Завдяки активній діяльності української громади вже у 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії.