54. Іконопис Київської Русі.

Ікони як вид малярства поширилися у Київській Русі з прийняттям 988 р. християнства від Візантії, звідки їх, на печатках як взірці, привозили до Києва. Згодом навичок малювання ікон набули місцеві малярі.Становлення давньоруського іконопису відбулося у другій половині XІ— на початку XІІ ст. До цього ікони були, переважно, візантійські та грецькі.Разом із поширенням будівництва храмів виникла давньоруська школаіконопису. Її засновником вважають митрополита Іларіона. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших відомих іконописців Київської Русі — Алімпія та Григорія. Про останнього розповідали, що йому допомагають янголи: він міг за кілька годин написати й позолотити

образ (зазвичай на це витрачали кілька тижнів).

Іконописні зображення створювались за певними суворими правилами. Умовність письма мала чітко розмежовувати божественний («горній») світ від земного («дольного») і підкреслювати в лиці Христа, Богоматері та святих їх неземну сутність. Для цього фігури зображувались пласкими й нерухомими, застосовувалась оборотна перспектива, виключалися будь-які часові прояви (пора року чи доби). Умовний золотий фон ікон символізував божественне світло, фігури не мали тіней, адже «в Царстві Божому» їх немає. Ікони XІ—XІІ ст., виконані київськими майстрами майже не збереглися, але

літописи неодноразово свідчать, що ці творіння вивозили в різні міста Київської Русі, де вони слугували канонічним зразком для інших іконописців. Народний іконопис був виразником національної свідомості народу. Тут у межах канонічної іконографії з'являються паростки сприйняття образу людини з усіма її турботами, сповненої радістю і драматизмом. У таких складних за змістом і багатопланових за сюжетом іконах, як «Страсті Христові», «Страшний суд», «Різдво Христове», «Жертвоприношення Авраама», а також «Архангел Михаїл», «Юрій-Змієборець», «Покрова» та ін., простежуються соціальні та світські мотиви.

Надзвичайно по-різному потрактовані святі в іконах 12—13ст.: в образах одних зосереджено увагу на рисах аскетизму, що, очевидно, пояснюється зростанням значення монастирів у феодальному укладові держави, в образах інших підкреслено шляхетність, що цілком імпонує великокнязівському середовищу.

55.Розвиток філософської думки. Г.Сковорода.

Народився Григорій Савович 22 листопада (3 грудня) 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в козацько-селянській родині. Початкову освіту отримав у сільській школі та мандрівних дяків. У 1734 р. був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1741 p. В 1741—1744 pp. служив співаком придворної капели у Петербурзі, а потім у складі посольської місії (1745—1750) перебував в Угорщині, мандрував по Австрії, Словенії, Польщі, Італії, частково Німеччині. Повернувшись в 1753 р. на батьківщину, обійняв посаду учителя поетики Переяславського колегіуму. Сутички з єпископом Никодимом Стрибницьким змусили його піти з колегіуму і стати домашнім учителем поміщика Степана Томари (1757—1759). З 1759 по 1766 р. викладав у Харківському колегіумі. За цей час побував у Москві, обійшов пішки всю Слобідську Україну. Не знайшовши спільної мови з офіційними наставниками, Сковорода повністю пориває з колегіумом, обирає життя мандрівного філософа-проповідника. 25 років мандрує він селами Лівобережної України, сусідніми областями Росії, пише свої філософські діалоги, усно і письмово розповсюджує просвітницькі ідеї. За цей час ним було написано 18 творів, зроблено 7 перекладів з латинської на російсько-українську мову того часу. Серед цих праць найбільш відомими стають "Сад божественних пісень", "Байки Харківські", "Початкові двері до християнської доброзвичайності", "Нарцис", "Асхань", "Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті", "Алфавіт світу", "Ікона Алківіадська", "Жона Лотова","Двоє", "Благодарний Еродій", "Брань Архистратига Михайла із сатаною", "Убогий жайворонок", "Потоп зміїн" та ін., переклади Плутарха, Ціцерона. Писав старою українською мовою, рясно оздобленою церковно-слов'янізмами. Помер Г. Сковорода 29 жовтня (9 листопада) 1794 р. в с. Іванівка (тепер Сковородинівка Харківської області). Перед смертю попросив, щоб на його могилі не ставили хреста, а написали: "Світ ловив мене, та не спіймав".

Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Метою життя для нього були радість і веселість серця, внутрішній мир, міцність душі. Досягнення цього блаженного спокою і було для Сковороди мистецтвом життя, філософією. За тодішніх умов етико-моральне вчення Сковороди, як і сама його філософія, отримує релігійне забарвлення. При всій неортодоксальності відношення Сковороди до релігії, своєрідності тлумачення ним Бога, досягнення вищого блаженства пов'язується тут із з'єднанням душі з Богом, прилученням до божественного єства. Гармонізація відносин людини, світу, Бога розкривається Сковородою через своєрідну проміжну ланку — світ символів. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу.

Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.

Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.