32. Репресивні заходи царського уряду щодо укр.. Культури в 2-й половині хіх ст..

Царський уряд стосовно України в XVII і XVIII ст. поводився за традиційними зразками: спочатку він не порушував адміністративний, соціальний і культурний status quo, а згодом проводив малими кроками поступову інтеграцію. Він шукав співробітництва з лояльними елітами, які були інтегровані й прийняті до аристократії імперії. Тоді як більшість інших кооптованих неросійських еліт (балтійські німці, поляки, фіни, грузини) зберегла свою етнічну ідентичність, українська еліта зазнавала сильного впливу російської культури. Цьому сприяло те, що держава не дискримінувала православних еліт. Специфічні привілеї, які раніше були їм надані, поступово втрачали значення, і Лівобережна Україна стала звичайним регіоном Росії.

Проте протягом XIX ст. царська політика щодо України набула особливо репресивного характеру в контексті загальної політики щодо національностей. Цей характер проявлявся перш за все у мовній політиці, вираженій в циркулярах 1863 р. і 1876 р. Цією майже абсолютною забороною української мови російська держава пішла навіть далі, ніж у репресивній політиці щодо поляків. Подібні заходи вживались і проти білорусів, литовців та басарабських румунів. Водночас скромні початки українського національного руху зазнавали утисків.

Заперечувалися існування укр.. народу, укр.. мову оголошено говіркою російської. Історик М.Погодін доводив, що укр.. народу ніколи не існувало.цю теорію спростували перший ректор Київського університету М.Максимович та М.Костомаров.

1863р – видання таємного Валуєвського циркуляру (автор – міністр внутрішніх справ – П.Валуєв):

1) заявлено, що «малоруської мови не було, немає і не може бути»;

2) призупинено видання шкільних і релігійних видань укр.. мовою.

Отже, метою циркуляру було не допустити поширення освіти серед селянства.

1876р – видано Емський указ, який заборонив:

1) друкувати будь-які книги укр.. мовою;

2) бавити укр.. театральні вистави;

3) влаштовувати концерти з укр.. піснями;

4) ввозити укр.. л-ру, надруковану за кордоном, без спец. дозволу;

5) перекладати чужоземну л-ру укр.. мовою;

6) викладати укр. мовою у початкових школах.

Указ стримував р-к укр.. культури та призвів до тимчасової дезорганізації укр.. руху в Наддніпрянщині.

33.Літературна течія бароко та її прояви в Україні(2-га пол. 17-18ст.)

Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. «Справжній початок бароко,— зазначає Д. Чижевський,— це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснування київської школи 1615 року й її реформи, проведені Могилою (1644 р.) таМазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко».

Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.

Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих, кабалістичні вірші, фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту , вірш-протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце.

Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії («Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського). З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії («Продав кота в мішку», «Найліпший сон»).

Значення бароко в українській літературі XVII–XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, бароко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні доби Відродження не існувало.

В Україні бароко було першим загальноєвропейським художнім напрямком, що проявився майже у всіх видах м-ва, частково в науковій думці.

Жанри бароко:

1) Полемічна л-ра (твори І.Вишенського, Л.Барановича, І. Гізеля);

2) «Низькі» комедійно-гумористичні жанри (шкільна драма, «різдвяні»й «великодні» вірші-травестії);

3) «Середні», «вищі» жанри – риторична проза (К.Острозький, М.Смотрицький, К.Транквіліон-Старовецький);

4) Епіграматична поезія (Л.Баранович, К.Зіновієв, І.Величковський);

5) Ораторська проза (проповіді І.Галятовського, Д.Туптала, С.Дворського);

6) Емблематична л-ра (Г.Сковорода);

7) Історико-мемуарна проза (С.Величко);

8) Пісенно-інтимна барочна лірика .