
- •1.Предмет та періодизація історії філософії
- •2.Історія філософії як наука та принципи її періодизації
- •3.Становлення філософських поглядів у країнах Стародавнього Сходу.
- •4.Філософія Стародавньої Індії
- •5.Ортодоксальні філософські школи Стародавньої Індії
- •6. Неортодоксальні філософські школи Стародавньої Індії.
- •8.Філософія школи санхя
- •9.Школа йоги: основні ідеї.
- •10.Філософія Буддизму
- •12. Філософське вчення Конфуція та його послідовників.
- •13.Філософія Мен Цзи
- •14. Філософія Сюнь Цзи
- •15.Філософська школа законників(легістів)
- •17. Основні етапи розвитку та специфіка античної філософії
- •18. Мілетська школа: Фалес, Анаксімандр,наксімен.
- •19.Філософське вчення Геракліта Ефеського
- •20. Філософія піфагорійців
- •22. Апорії Зенона Елейського
- •23Філософія Емпедокла
- •24.Філософське вчення Анаксагора
- •25. Атомістична філософія Демокріта
- •26.Софістика
- •27.Філософія софістів
- •28.Філософія Сократа.
- •30. Малі сократичні школи
- •31. Об’єктивний ідеалізм Платона.
- •32 Гносеологія Платона.
- •33. Докази безсмертя душі (Платон)
- •34. Філософське вчення Арістотеля.
- •36.Критика Арістотелем учення Платона про ідеї
- •37. Риси елліністичної філософії.
- •39. Ф. Епікура
- •40.Матеріалізм Kapa
- •41.Філософія стоїків
- •42. Античний скептицизм (Піррон)
- •43. Неоплатонізм Плотіна
- •44. Християнство і античність: джерела середньовічної філософії
- •45. Екзегетика Філона Олександрійського
- •47.Патристика.
- •48. Східна апологетика. Юстин Мученик
- •49. Олександрійська богословська школа. Климент Олександрійський.
- •50.Східна апологетика. Оріген.
- •51. Західна апологетика.Тертуліан
- •52 Каппадокійські отці церкви. Аврелій Августин.
- •53. Проблема віри і розуму у ф. Августина
- •54. Теорія ілюмінації Августина
- •55. Проблема добра і зла у філософії Августина.
- •56.Боецій і його філософське вчення.
- •57 Схоластика
- •58. Суперечка про природу понять у середньовічній ф.: реалізм і номіналізм.
- •59. Філософія а. Кентерберійського
- •64.Основні риси та періодизація філософії епохи Відродження
- •65. Гуманістичні ідеї у творчості ф. Петрарки
- •67. Пантеїстична натурф. Джордано Бруно
- •69, 70. Проблема методу наукового пізнання в філософії XVII ст.: ф.Бекон і р.Декарт.
- •71. Принцип універсального сумніву р. Декарта
- •72. Дуалізм картезіанської філософії
- •73, 74, 75. Три вирішення субстанційної проблеми: Декарт, Спіноза, Ляйбніц
- •76.Філософське Вчення Гоббса
- •78. Суб’єктивний ідеалізм Берклі.
- •79. Скептицизм Юма.
- •80. Загальні риси ф. Просвітництва
- •81. Теорія пізнання Канта
- •82. Об'єктивний ідеалізм Гегеля
- •83. Антропологічний матеріалізм л. Феєрбаха
- •85.Екзистенційна філософія і її представники.
- •86. Позитивізм
33. Докази безсмертя душі (Платон)
Душа человека не зависит от тела. Она существует до рождения, и после смерти она может переселиться в другое тело. Стремясь обосновать бессмертие души, Платон приводит четыре доказательства.
Первое из них основано на том, что для осуществления смены смерти на оживление, которое происходит с помощью души, нужно чтобы эти самые души существовали. В таком случае душа должна существовать, и после смерти, и до рождения тела, т. е. быть вечной и бессмертной.
Второе доказательство строится на основе теории воспоминания. Человек устанавливает сходство и различие в вещах без всякого обучения. Знания человек приобретает благодаря врожденной способности души к припоминанию. Вспомнить можно только то, что знал раньше. Для этого душа должна обладать знаниями до того, как ей поселиться в тело. Однако это было бы возможно, только если бы душа существовала до рождения. А раз душа существует до рождения, то она может и должна существовать и после смерти, а стало быть, она бессмертна.
Третье доказательство. Все составное распадается и погибает; разрушению не подлежит только простое. С этой точки зрения, тело человека всегда есть нечто зримое, составное и потому ему свойственно разрушаться и погибать. В противоположность телу душа человека и идеи незримы, не составимы и не разложимы, а поэтому они вечны. Если душа при познании пользуется телесными органами, она сбивается с истинного пути. Когда же она познает самостоятельно, то она ведет в божественный мир идей. Стало быть, душа родственна божественному и подобна ему, а значит она вечна и бессмертна.
Четвертое доказательство вытекает из утверждения, согласно которому душа является источником жизни. Душа, погружаясь в какое-либо тело, всегда дарит ему жизнь, но то, что привносит жизнь, само не приемлет смерти, т. е. оно не может быть смертным. Отсюда душа человека должна быть неуничтожимой и бессмертной.
Из приведенных аргументов видно, что все они направлены на обосновании независимости души от тела. Тело человека является для души лишь временным пристанищем. Основное же ее место пребывания – в божественных высотах, где она обретает покой и отдых от телесных страстей и приобщается к миру идей. Не всем человеческим душам суждено достигать божественных высот. Души тех, кто были рабами телесных вожделений, кто предавался чревоугодию или другим телесным излишествам, через ряд поколений вырождаются в души животных.
34. Філософське вчення Арістотеля.
Арістотель(384-322р.д.н.е) заснував власну школу Лікей. Його праці поділяють за змістом: логічні-«1-ша аналітика», «2 аналітика»; філософські «Метафізика», фізичні «Фізикак»; психологічні «Про душу»; етичні «НІкомахова етика»…. Основне питання філософії для Арістотеля –чи існуює окрем матерії і сутностей, даних у відчуттях ще якась надчуттєва, нематеріальна причина.
Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У Аристотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне, вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає.
Під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала.
Фізика : первинними якостями матерії є 2 пари протилежностей «теплп-холодне», «сухе – вологе», основними стихіями – землю, воду, повітря, вогонь. 4 причини становлення речі: матеріальна, формальна, дійова, цільова. Вислови «Друг – це душа в 2 тілах», «Не здоганяй тих, хто попереду і не чекай тих хто позаду».
35.Сутність речей та її розгортання (ентелехія).Чотири причини становлення речі у філософії Арістотеля.Одним із найвидатніших античних філософів був Арістотель (384—322 pp. до н. є.) — учень Платона, вчитель Олександра Македонського. Він суттєво трансформував систему об'єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей Платона ("Платон мені друг, але істина дорожча"). На відміну від останнього, який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і світу речей, Арістотель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї. Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей: — матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика); — форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей; — рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою причиною дитини є батько); — цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я — мета прогулянки). Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих, мають власну сутність. Форма — активна, матерія — пасивна. Матерія — лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою руху), тим, заради чого вона є, існує. Цим самим Арістотель вперше в філософії, у чітко усвідомленій формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу. Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем, логіка є органон, тобто власне людський винахід. Великим відкриттям Арістотеля є усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе лише в суспільстві. Але загальний світогляд рабовласницького суспільства вплинув навіть на видатний розум Арістотеля. Це проявилося у поясненні ним рабства. Рабів він позбавляє не лише умовного громадянства, але й людськості взагалі: "раб є знаряддям, що говорить". Явище рабства, як і держави, Арістотель виводить з природи. Він не розумів, що це суспільне явище.