11. Філософія Сократа.

Сокра́т— давньогрецький філософ, не залишив жодного письмового джерела після себе. В більшості, його описано в діалогах його найвідомішого учня Платона, проте, там важко відрізнити історичного Сократа від Сократа як фігуру, що пропагує Платонівські ідеї. Сократ, будучи спочатку софістом, був націлений не тільки на риторику, а, на обґрунтування політики. Як зазначає інший його учень, Ксенофонт (опис якого частіше піддається критиці, ніж Платона, та який сильно відходить від останнього, а там де ні — вважається, що він у нього списав), Сократ увесь час був зайнятий проблемою, як привести фахівців до влади. Для цього він займався етичною освітою інших громадян. Сократовські діалоги були пошуком істинного знання, і важливим кроком на цьому шляху було усвідомлення його відсутності, розуміння власного незнання. Згідно з легендою, Дельфійською піфією Сократ був названий “наймудрішим з усіх мудрих”. Напевно, це пов’язано з його висловлюванням про обмеженість людського знання: “Я знаю, що нічого не знаю”. Користуючись методом іронії, Сократ надіває на себе маску простакуватого, просить навчити будь-чому або дати пораду. За цією грою завжди стоїть серйозна мета – примусити співрозмовника виявити себе, своє незнання, добитися ефекту благотворного потрясіння слухача.

Повторюючи за Дельфійським Оракулом “Пізнай самого себе”, Сократ звертається до проблеми людини, до вирішення питання про сутність людини, про її природу. Можна вивчати закони природи, рух зірок, але навіщо йти так далеко, говорить Сократ, – пізнай самого себе, занурся в близьке, і тоді, через пізнання доступних речей, ти зможеш прийти до тих самих глибоких істин. Людина для Сократа – це, перш за все, її душа. А під “душою” Сократ розуміє наш розум, здатність мислити, і совість, моральне начало. Якщо сутність людини – її душа, тоді особливої турботи потребує не стільки її тіло, скільки душа, і найвище завдання вихователя – навчити людей зрощувати душу. Благою й досконалою робить душу доброчесність. Доброчесність пов’язана в Сократа із пізнаням, що є необхідною умовою здійснення добрих вчинків, оскільки, не розуміючи сутності блага, не будеш знати, як діяти заради добра.

Доброчесність і розум зовсім не протирічать одне іншому, оскільки мислення вкрай необхідне для відкриття Доброго, Прекрасного й Справедливого.

Сократ розкриває поняття щастя й можливості його досягнення. Джерело щастя знаходиться не в тілі й не в чомусь зовнішньому, а в душі, не в насолоді речами зовнішнього матеріального світу, а в почутті внутрішньої сповненості. Людина щаслива тоді, коли її душа впорядкована й доброчесна.

18. Неоплатонізм в античній філософії.

Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відбилося і на філософії III-IV ст. н.е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники цього завершального в античній філ-ії напряму думки.

Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві) "Єдине" як остання підстава жування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому пиання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. І в цьому розумінні "Єдине" шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює "розум", потім "душу", "Космос", "матерію" (під якою розуміється, як і у Платона, небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмерття душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя та на філософію доби Відродження і Нового Часу.

12. Вчення про ідеї та теорія пізнання Платона.

Платон — давньогрецький філософ, учень Сократа, вчитель Арістотеля.

До народження душу людини перебуває в царстві ідеї — чистої думки і краси. Потім вона потрапляє на 5-ом місяці вагітності на грішну землю, де, тимчасово знаходячись в людському телі, як в'язень в темниці, «згадує про світ ідей». Тобто ще до народження основні питання свого життя душу вирішує в світі зразків (парадигм), а, з'явившись на світ вона вже знає все, що потрібно знати. Так з'являється віра в долю, в долю.

Душа — безсмертна суть, що складається з трьох частин:

1) Розумна, звернена до ідей. Розумна частина душі — основа чесноти, мудрості;

2) Палка, афектно-вольова частина душі — основа мужності.

3) Плотська, рухома пристрастями, жаданнями. Ця частина душі має бути обмежена в проявах розумом. Гармонійне поєднання всіх частин душі під регулятивним керівництвом розуму дає гарантію справедливості.

Все, доступне пізнанню, Платон в VI книзі «Держави» ділить на два роди: що осягається відчуттям і пізнаване розумом. Відношення між сферами що відчувається і умовиводного визначає і відношення різних пізнавальних здібностей: відчуття дозволяють розуміти (хоч і недостовірний) світ речей, розум дозволяють побачити істину.

Те, що відчувається знов ділиться на два роди — самі предмети і їх тіні і зображення. З першим родом співвідноситься віра, з другим — уподібнення. Під вірою мається на увазі здатність володіти безпосереднім досвідом. Узяті разом, ці здібності складають думку. Думка немає знання в справжньому сенсі цього слова, оскільки стосується мінливих предметів, а також їх зображень.

Сфера умовиводу також ділиться на два роди — це ідеї речей і їх умовивідні подібності. Ідеї для свого пізнання не потребують ніяких передумов, будучи вічною і незмінною суттю, доступною одному лише розуму. До другого роду відносяться математичні об'єкти. Згідно думки Платона, математикам лише «сниться» буття, оскільки вони використовують вивідні поняття, що потребують системи аксіом, що приймаються бездоказово.

Платон вводить наступну пропорцію: як суть відноситься до становлення, так мислення відноситься до думки; і так же відносяться пізнання до віри і міркування до уподібнення.