79. Істина як процес.

Істина – це такий зміст знаннь, який відповідае об'єктивній дійсності. У пізнавальному лані є відповідністю здійсності, адекватним відобража' об'єкт реальності в свідомості людей. Успіх нашоі діяльності залежить від того,якими знаннями користується людина . За Арістотеля істина - це судження,які відповідають дійсності, тобто правильна думка. Сутність проблеми істини полягае в можливості отримання об”ективної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини і людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Істинне знання завжди е знанням певного суб'єкта-індивіда, соціальної групи людства вцілому. Суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважае пізнанню об”ективного змісту. Істина як процес е об'єктивною за змістом, але суб”ективною за своею формою. Абсолютна істина – це такий зміст, який не заперечуеться цілковито подальшим розвитком науки, а тільки збагачуеться, доповнюеться. Абсолютність істини означае її стійкість, сталість, неспростовність. Будь-яке знання містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що е безумовним – безперечним надбанням людства. Відносна істина – це істина в основному вірна і з розвитком науки стае все більш досконалою.

Кінцевою метою пізнання є досягнення істини. Істина є правильне відображення суб`єтом об`єктивної дійсності, підтверджене практикою. Абсолютна істина - означає повне- вичерпане знання про щось. До абсолютних істин можна віднести вірогідні встановлені факти, дати подій, народження і смерті тощо, алек такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами. Абсолютна істина - в широкому поніманні - це всеосяжна істина про реальність вцілому, або реальність окремих ії фрагментів. Абсолютна істина складаєтьсЯ із суми відносних істин. Відносна істина - це обмежено правильне знання про щось. Основні х-ки істини: обєктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Абсолютизація моменту абсолютного в знаннях веде до догматизму, абсолютизація відносно до релятивізму, тобто агностицизму, фактичнрї відмови від пізнання

80. Чуттєве пізнання та його форми.

Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи.

Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.

Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Відчуття — вихідний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно є об'єктивним за змістом і суб'єктивним за формою, оскільки на його характер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередковано і суспільні умови, в яких перебуває людина.

Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності пов'язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так, у космічних частинах з метою адаптації органів зору, слуху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться спеціальні тренування, зокрема, операторів РЛС.

Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об'єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об'єкта на органи чуття. Об'єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об'єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.

Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання.