Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Шпора 2012.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
05.09.2019
Размер:
1.46 Mб
Скачать

Концепції соціального виховання старогрецького філософа Платона

Платон - (427-347рр. до н.е.), створив першу на Заході теорію соціального виховання, яку виклав у працях «Держава» і «Закони». Мріяв створити досконале суспільство, практичну реалізацію цієї ідеї пов'язував із правильним вихованням дітей, яке повинно бути суспільним.

Основою педагогічної теорії Платона стали його філософсько-релігійні погляди. На думку філософа, існує два світи: наш, видимий і вищий, недоступний для сприйняття. Людині, крім тіла, притаманна душа, яка існувала у вищому світі до народження людини, і повернеться туди після її смерті. Все людське знання є лише пригадуванням ідей, які душа колись споглядала і які є праобразом усіх речей. Завдання виховання - привести людину до добра і гармонійного життя через її наближення до високих ідей, а не їх викривлених матеріальних відображень.

У сфері ідей існує держава з ідеальним соціальним устроєм, для якого є характерним чіткий розподіл соціальних ролей між громадянами (оскільки одні люди від природи мають більші здібності і вони достойні вищих посад.) Таку ідеальну державу можна створити лише через правильне виховання, яке дозволить душі пригадати вищі ідеї. Оскільки виховання є таким важливим, воно повинно бути суспільним і здійснюватись державою. Саме ж виховання, за Платоном, неминуче стає авторитарнім, так як вихователі краще ніж батьки знають, що необхідно їхній дитині і майбутньому громадянину. Тому Платон пропонує обов'язкове державне навчання дітей, відмовляється від сімейного виховання ( після народження дітей забирають у виховні будинки - і вони ніколи не знають істинних батьків, що забезпечує родинне відношення між всіма громадянами держави), жорсткий контроль за поведінкою дітей, формування абсолютного пріоритету суспільних інтересів над особистими, розподіл змісту навчання на музичне (що виховує душу і тому повинно переважати) і гімнастичне( що виховує тіло). В залежності від талановитості дитини, вона може піднятися над своєю соціальною групою і займати вищі державні посади. Вплив стихійних факторів соціалізації, що виходять за рамки чітко організованої педагогічної системи (сімейне виховання, поети, які пропагують інакомислення та ін.), Платон пропонував максимально обмежити. Він настоював на обов'язковому суспільному навчанні і вихованні всіх повноправних громадян. Від 3 до 7 років діти відвідують школи гри або садок; з 7 до 17 - здобувають музичну освіту, при цьому діти не дуже здібні до розумових занять, внаслідок перевірки, відсіюються в клас ремісників і хліборобів; з 17 до 20 років вводиться військово-гімнастична освіта. Всі нездатні до філософських занять відсіюються до класу воїнів. Найздібніші, від 20 до 30, здобувають наукову освіту. У ЗО років, на основі успіхів у навчанні, більша частина учнів призначається на нижчі державні посади. Від ЗО до 35 найталановитіші здобувають філософську освіту, з 35 до 50 - керують державою. Після 50 років вони звільняються від державної служби для подальшого самовдосконалення і самоосвіти.

Реалії життя заставили Платона у подальшому змінити свої погляди щодо устрою держави і системи виховання. Ці корективи Платон виклав у праці «Закони». Він наголошує, що у державі закони мають забезпечити панування розуму, свободи, і дружби між громадянами. Управління має бути поєднанням таких форм як монархія, аристократія і демократія. Держава має бути республікою, на чолі якої стоїть рада з 360 членів, які обираються щороку. Громадяни поділяються на чотири майнові верстви. Повноправні громадяни не працюють, в державі існує спільність майна і не повинно бути ні надмірно багатих, ні жебраків. У справі виховання домінують соціальні мотиви і воно продовжує залишитись держаною справою. Мета виховання - формувати людину, у якої переважає розум, а не емоції і почуття. Засобами виховання продовжує залишатись музична і гімнастична освіта. Навчально-виховний процес охоплює п'ять періодів: 1) від народження до 3 років - необхідно виховувати спокійну веселість, усуваючи лякливість; 2) від 3 до 7 років - виховання у суспільних закладах під керівництвом спеціальних жінок; 3) 7-10 років — дівчатка відокремлюються від хлопчиків. У хлопчиків починається фізичне загартування, дівчатка також вчаться користуватися зброєю. 4) 10-13 років - діти вчаться основам письма, читання, лічби, астрономії і літератури. 5) 13-16 років - вчаться грати на музичних інструментах, вивчають математику і релігійні настанови, займаються полюванням. Цим закінчується юнацьке виховання. За підтримки держави дорослі займаються самоосвітою. Особливу освіту повинні здобути члени державної ради, які повинні займатись діалектикою - наукою про гармонію мислення з почуттями. Вони несуть відповідальність за те, що відбувається в державі.

Загалом, у своїх працях «Держава» і «Закони» Платон акцентує увагу на тому, що можливості виховання визначаються задатками дитини і характером впливу оточуючого середовища. За умов правильного виховання задатки можуть бути реалізовані, а недоліки - компенсовані.

На думку Платона, душа складається з трьох частин: розумної, вольової і емоційної. Виховання повинно розвивати розумну частину, тобто забезпечити розвиток здібностей людини. Ця ідея Платана була першим кроком у напрямку розвиваючого навчання. Разом із тим мислитель відстоював ідею виховуючого навчання: воно повинно виховувати душу дитини, розвивати її волю, спрямовувати до удосконалення.

Педагогічні погляди Платона є теоретико-філософським узагальненням і розширенням старогрецьких поглядів на виховання людини. Заслуга його у тому, що він зумів розглянути навчально-виховний процес під кутом зору суспільного життя, зрозумів залежність виховання від соціальних процесів та роль впливу оточуючого середовища на формування і розвиток особистості.

Платон продовжив раціоналістичну лінію в педагогіці. Висуваючи на перший план проблему розвитку особистості,. він шукав шляхи гармонізації її інтересів із інтересами суспільства. Орієнтацією на досягнення практичного успіху він пов'язував з безумовними ціннісними установками над особистісного універсального характеру.

Аристотель (384-322 до н.е.)—давньогрецький вчений-енциклопедист, філософ і логік, засновник класичної (формальної) логіки.

Аристотель народився в місті Стагіра. Навчався в академії Платона в Афінах, був учнем Платона, вихователем сина царя Македонії Філіппа— Александра. У Афінаф заснував свою філософську школу - Лікей. Він був одним із найвизначніших енциклопедистів, відомих людству. Ним були закладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології.

У своїх працях ( "Метафізика", "Фізика", "Аналітика", "Топіка", "Категорії", "Про душу", "Етика", "Політика" та ін..), що охопили майже всі галузі знань того часу, прагнув узагальнити досягнення античної науки.

Ідея виховання виходить у філософа за межі шкільної педагогіки, переростає у поняття "культура" як трансляція знань, етичних цінностей і норм поведінки, що регулюється державою. Таким чином, законодавець, за Аристотелем, є вихователем. А його діяльність - свого роду соціальна педагогіка. У цьому значенні вже не педагогіка підпорядковується політиці, а політика - педагогіці.

Аристотель висунув ряд педагогічних ідей, створив свою систему виховання «вільнонароджених» і дав цій системі теоретичне і психологічне обґрунтування. Вихованню Аристотель надавав великого значення, бо, на його думку, людина від природи одержує лише зародки здібностей, які можна розвинути тільки вихованням. В природі людини у нерозривній єдності перебувають три сторони: рослинна, тваринна (вольова) і розумна. Відповідно до цих трьох сторін будується і виховання, яке повинно охоплювати фізичне, моральне і розумове виховання людини. Ці думки про виховання «згідно з природою» були розвинуті пізніше— в 17 і 18 ст. Аристотель вимагав урахування вікових особливостей дітей. Виховання, на думку Аристотеля, повинно бути не приватною, а державною справою.

Мета виховання: розвиток вищих сторін душі - розумової та вольової. Вікова періодизація:

  1. до 7 років;

  2. від 7 до 14 років(до статевої зрілості);

  3. до 21 року (до бороди).

Завдання людини і громадянина Аристотель вбачав у його участі у громадському і державному житті.. Щоб держава могла зберегти свою монолітність, необхідно пристосувати особистість до її вимог через виховання. Аристотель не погоджувався з Платоном, щодо негативної ролі сім'ї у вихованні. Він вважав, що сімейна атмосфера сприяє облагородженню виховання. У думках Аристотеля про сімейне виховання дитини до семи років спостерігається ідея впровадження у виховний процес людини, яка від імені держави контролює його. У питаннях морального виховання він не погоджується з Сократом у тому, що доброчесність є наслідком лише знання, вважаючи характер і волю відмінним від розуму, адже наука сама не диктує поведінку, вона лише виробляє погляди. На створення характеру впливають три фактори: природа, звички, розум. Звичка формує навички до певних вчинків. У виробленні звичок Аристотель надавав великого значення оточенню дитини.

Вивчаючи шляхи, якими формується розум людини, Аристотель прийшов до цінних дидактичних висновків. Він встановив ряд психологічних ступенів, які ведуть від пізнання чуттєвого до пізнання духовного, і відповідно до них сформулював дидактичні ступені. Перший ступінь пізнання є спостереження за допомогою почуттів - йому відповідає дидактична демонстрація; другий ступінь - запам'ятовування - йому відповідає дидактичне заглиблення у пам'ять; третій ступінь - перетворення набутого досвіду у складову частину внутрішнього багатства; йому відповідає - дидактичне вправляння учнів у навичках користування набутим досвідом.

Своїми поглядами Аристотель утверджує культ знання, розглядаючи в якості основи людської свідомості розум. Він вважає, що в теоретичній діяльності розум розвивається в прямій залежності від практичної діяльності і волі людини. На його думку, виховання має дати людині те, що не вистачає від природи, але і не може виникнути поза природою. Розвиваючи принцип природовідповідності Демокріта, Аристотель висунув ідеал «загальної освіти», який повинен сформувати в людині здібність і прагнення до надбання культурних цінностей, виховувати уміння правильно судити про все, а не перетворювати його в одностороннього професіонала. Основним завданням педагогіки мислитель вважав формування в людині якостей громадянина, а також здібності користуватись дозвіллям і щастям.

Аристотель вважав, що кожному суспільному устрою повинно бути притаманне своє специфічне суспільне виховання, яке, на його думку, більш «розумне», ніж сімейне. Він стриманіше оцінює можливості виховання у справі формування людської особистості і важливу роль відводить законодавству, яке повинно забезпечити і підтримати норми поведінки і послабити недоліки сімейного виховання. Разом із тим, обидва види виховання повинні бути нерозривно пов'язані і вирішувати спільну задачу, Оскільки, на думку Аристотеля, мета життя людини - стан щастя (евдемонії — грец.). може бути досягнута лише при розумній організації соціального життя. Все виховання повинно бути спрямовано на формування ідеальної людини.

Заслуга Аристотеля у тому, що він не лише синтезував усе, що було вироблено філософсько-педагогічною думкою до нього, а й поставив ряд нових проблем, які почали розглядатися педагогікою нових часів. У його часи у більшості грецьких полісах (державних шкіл не існувало а соціальне виховання широко здійснювалось багатьма інституціями: народними зборами, релігійними святами, звичаями та ін). Він перший запропонував узяти це виховання під контроль держави, створити заклади, які паралельно з навчальною функцією будуть виконувати функцію соціального виховання.

З . Педагогічна концепція Я. А. Коменського

Діяльність видатного протестантського педагога - Яна Амоса Коменського (1592-1670) розгорнулась в період, коли у західноєвропейському суспільстві відбувалось активне формування буржуазних елементів як у структурі, так і свідомості феодального суспільства. Глибинні зміни усіх сфер соціального життя вимагали змін у системі виховання, яке продовжувало залишатись тотально релігійним.

Першим із педагогів, хто теоретично обґрунтував і запропонував конкретні форми і методи соціального виховання, що відображали потреби суспільства у дану історичну епоху - був Я. А. Коменський. На розуміння педагогом завдань соціального виховання вплинули швидкі зміни умов політичного і економічного життя суспільства та його релігійні погляди.

Вважають, що Коменський підвів підсумок періоду релігійної педагогіки. Проте сам педагог ніколи не був атеїстом. Він визнавав можливість містичного пізнання істини та побудови на землі тисячолітнього царства праведників - держави з ідеальним соціальним устроєм. Ця віра віддзеркалилась у розумінні ним завдань виховання. З одного боку, Коменський головною метою виховання визнавав допомогу людині у спасінні душі, підготовку до небесного життя; з іншого боку, під впливом динаміки соціального життя, він визнавав необхідність перебудови земного суспільства з допомогою «пампедії» (грец.- «всевиховання»). Ідея всезагальної освіти, як панацеї від соціальних катаклізмів, віра в реальність гармонізації відношень між суспільством і особистістю - основа його підходів до організації навчально-виховного процесу. Мріючи перебудувати світ на основах справедливості, гуманності і всезагального щастя, Коменський створив грандіозну працю «Всезагальна порада про виправлення справ людських», в якій намітив шляхи реформування суспільства, зробити людину щасливою з точки зору її індивідуального і з точки зору її соціального існування. Загальною передумовою щастя він вважав цілісність і гармонійність особистості, яка не суперечить цілісності і гармонійності суспільства. У цьому своєрідному заповіті нащадкам він закликає людство до миру і співробітництва. Складовою частиною вказаної праці стала «Пампедія» - книга про «всезагальне виховання». В «Пампедії» Коменський утверджує ідею різносторонньої всезагальної освіти, єдність цілісної особистості як суспільного ідеалу і мети виховання. Він обґрунтовує ідею універсального виховання, яке приведе людство до миру без війн, соціальної справедливості і процвітання. Виховання в «Пампедії» осмислено як шлях перетворення людства через загальну освіту народу. Основну роль у процесі перебудови суспільства він відводив комплексній системі сімейного і соціального, виховання, в якій пріоритет надавався соціальному і яке, на його думку, повинно було здійснюватись через систему спеціальних громадських навчальних закладів.

Я.А. Коменський був першим із педагогів, хто обґрунтував принцип природовідповідності у вихованні. Він відійшов від гуманістичних традицій попередників (Ф.Рабле, М.Монтень) і представив людину як «мікрокосм», що дозволило пов'язати закономірності формування особистості з глобальними змінами в природі. Природа - єдність макро- і мікро-світу. Оскільки людина (мікросвіт) складає розумну частину Природи (макросвіту), вона повинна жити і діяти за тими ж законами, що справедливі для всього живого. Як в Природі царює порядок і гармонія (весна змінює зиму, а осінь - літо; день - вечір, а ніч - ранок), так повинно бути у системі виховання дітей, її природовідповідність забезпечить порядок і гармонію в школі. Коменський проголосив розум, волю і діяльність вихованця як основні складові педагогічного процесу.

Природовідповідність означає і визнання природної рівності людей, тому їх права на освіту рівні, але кожен із них має індивідуальні задатки і здібності, які Коменський розумів, як вроджені сили душі. Саме душа робить людей людьми. Коменський виходив з релігійного вчення про те, що людина, як найдосконаліше творіння, призначена для вищої мети, ніж усі інші істоти, а саме до єднання з Богом. У своїй праці «Велика дидактика» він визначає мету виховання, шляхи її досягнення: людина повинна пізнати саму себе і всі речі; вона повинна навчитися володіти сама собою і всіма речами; завжди при цьому пам'ятати про Бога. Ця потрійна мета досягається мудрістю (знанням), благодійністю та релігією. Паростки всього цього заклала в людині природа. Природа в людині, вважав він, володіє самодіяльною і саморухомою силою, що висуває педагогічний принцип самостійності вихованця в осмисленні і діяльнішому освоєнні світу.

Педагогічні закони повинні бути приведені у відповідність із законами природи. Розгорнута аргументація природовідповідного виховання стала величезним кроком вперед у розвитку педагогіки. Ця теорія отримала найбільш повне втілення у праці «Вихід з шкільних лабіринтів».

Коменський уперше в історії школи з позицій природовідповідності обґрунтував систему шкільної освіти. В її основу було покладено вікову періодизацію, розроблену педагогом. На його думку, дитинство продовжується 24 роки і складається з чотирьох періодів по шість років кожний. Кожному із них відповідає певний тип школи: 1- материнська школа; 2 - школа рідної мови\ 3 — гімназія або латинська школа; 4 - академія. Сформулювавши правила організації навчально-виховного процесу, Коменський обґрунтував класно-урочну форму навчання. Це кардинально змінило принципи функціонування шкільної системи і привело її у відповідність до принципу природовідповідності.

Я. А. Коменський створив теорію неперервної освіти цілісної особистості. На його думку, освіта, з однієї сторони - це спосіб розвитку мислячої і діючої людини, культивації в ній потенцій, закладених від природи; з іншої - це засіб формування в людині людяності, гуманності, що визначає стиль її стосунків з іншими людьми, її соціальну поведінку. Такий підхід до освіти передбачає педагогічну організацію розвитку дитини: з однієї сторони, необхідно створити для неї можливість займатися тим, що їй цікаво; з іншої - повинний існувати певний план засвоєння досвіду, що встановлюється учителем. При цьому заняття повинні розвивати дитину тому, необхідно відшукати такі методи, форми і засоби навчання, що стимулюють пізнавальну активність учня і забезпечують саморозвиток його особистості. Він вважав, що добре навчати - це означає сприяти навчанню швидкому, приємному і ґрунтовному. Швидко - означає безперервно, без втрат часу; приємно - щоб учень під час навчання не почувався стомленим, а дії його стимулювались мрією про те, що чекає його попереду; ґрунтовно - те, що він вивчає, потрібно вивчати глибоко і вірно. Лише таке навчання є природовідповідним. Принцип природовідповідності отримав реалізацію у «природному методі» навчання. Логіка навчання, за Коменським, включає чотири стадії: 1 - автопсія (самостійне спостереження); 2 - автопраксія (практична реалізація); 3 - автохресія (застосування отриманих знань, умінь і навичок в нових обставинах); 4 - автолексія (уміння самостійно викласти результати своєї діяльності). Стадії навчання, визначені Коменським, дозволили структурувати урок, зробити процес засвоєння знань послідовним і систематичним.

Реалістично-орієнтована сутність «природного методу» також визначила найважливіші дидактичні принципи теорії Коменського: систематичність і послідовність навчання; наступність у набутті і засвоєнні знань; розкриття причинних взаємозв'язків між явищами зовнішнього світу; наочний характер навчання.

Розглядаючи освіту як процес розвитку природних здібностей людини, Коменський, задовго до Руссо і Песталоцці, поставив проблему розвиваючого навчання, чим передбачив магістральний шлях пошуків усієї майбутньої західної педагогіки.

Найбільш відомі праці: «Велика дидактика», «Двері до мов», «Найновіший метод навчання мов», «Світ чуттєвих речей в малюнках», «Вихід з шкільних лабіринтів» .

4. Проблема соціалізації особистості в «теорії вільного і природного виховання» Руссо

Індустріальна цивілізація, що формувалась у Європі у ХУІІІ ст. робила людину безособовою і перетворювала її на гвинтик виробничої і державної машини. Цю небезпеку гостро відчув Жан-Жак Руссо (1712-1778). У центр своїх соціально-філософських поглядів він поставив людину, гармонійно пов'язану з природою. Заперечуючи позитивний вплив цивілізованого суспільства на формування і розвиток людської особистості, Руссо у своїй педагогічній концепції передбачив кризу тієї освітньо-виховної традиції, яка в його епоху і довгі десятиліття по тому, домінувала у генотипі Західної цивілізації, а також намітив деякі шляхи виходу з цієї кризи через ідею індивідуального виховання, та максимальної ізоляції дитини від суспільства. Такі підходи до виховання не були новими у педагогіці - вони широко використовувались ранньохристиянськими педагогами, проте, на відміну від них, концепція Руссо не мала релігійної основи.

Визнання Жан-Жака Руссо як видатного філософа і педагога розпочалось із 1749 року, коли, відгукнувшись на оголошення Діжонської академії, він написав твір на тему «Чи сприяло відродження наук та мистецтв поліпшенню звичаїв», в якому обстоював тезу про те, що культура зіпсувала людей відірвавши їх від природи і природної простоти. Людина вимушена підкорятися зовнішнім умовам цивілізації, різноманітним штучним правилам соціального життя. Кожна людина, від природи, на його думку, є моральною і володіє природними правами на щастя і благополуччя. Однак цивілізація не дозволяє реалізувати ці права більшості людей.

Невизнаний талант раптом перетворився у визнаного генія. За першим твором іде ряд блискучих творів, які містять у собі звинувачення проти існуючого порядку речей та хоч і не стрункі, але см'іливі і разючі щодо новизни, намітки шляхів нового соціального устрою життя. У 1762 році з'являється один із визначних творів Руссо «Еміль, або про виховання», де пропонувалась нова педагогічна концепція. Вона заперечувала ідеологію філософів французького Просвітництва щодо значення соціального виховання у формуванні людини і шляхів побудови ідеального суспільства. У цьому творі філософ продовжує розвивати свою ідею зіпсованості людини цивілізацією, а відтак і соціальним вихованням. За своїми переконаннями Руссо був близький до деїзму і вважав, що Бог лише дав першопочатковий поштовх до розвитку світу, а далі не втручався в те, що відбувалось на землі. Тому людина відповідальна за все, що відбувається.

Педагогічні погляди, що їх викладає Руссо у цій праці, є частиною його соціально- філософських поглядів і повинні розглядатись у їх контексті. Руссо вважає, що примітивний (природний) стан має перевагу над культурним у тому, що між потребами і можливостями їх задоволення є природна рівновага. В цивілізованому суспільстві ця рівновага порушена. Причиною суспільних нещасть є приватна власність. Існуючий державний устрій закріпив цю нерівність, безповоротно знищив природну свободу. Природне право не допускає ні соціальної, ні релігійної нерівності, а влада повинна належати народу. Руссо не підтримував думку філософів Просвітництва другої половини XVIII століття про те, що розвиток моралі і громадянськості залежать від прогресу наук і мистецтв. На його думку, можна бути «просто людиною» в результаті природовідповідного виховання і можна бути «громадянином» у результаті суспільного (соціального) виховання. Проте, на думку Руссо, сучасна людина не може стати зразковим громадянином тому, що розвиток цивілізації зробив її особистістю розбещеною. Ідеалом він вважав не справедливий- соціальний устрій, а природний устрій суспільства, де всі люди рівноправні і «загальне звання їх - бути людиною».

Завдання виховання допомогти дитині стати «просто людиною», лише тоді вона зможе зробити правильний' вибір професії. Мало знати, що таке добро, його необхідно любити, стверджував Руссо. На відміну від раціоналізму, який пронизував культуру і педагогіку Західної цивілізації у ХУТІ-ХУІІІ століттях, Руссо вбачав у почуттях основу і первинну діяльність духовного життя. Він заперечував можливість здійснювати виховання дитини. розвиваючи в ній здатність до абстрактного мислення і роздумів. На думку Руссо, людина починає відчувати значно раніше, ніж у неї розвивається здатність мислити і думати. Погоджуючись із просвітниками, що метою виховання є формування розумної людини, Руссо розглядає цю мету як кінцевий результат виховання. Від народження дитина не володіє мисленням, тому у вихованні не можна робити ставку на те, чого в дитини ще немає. З виникненням мислення виникає питання про вибір предметів для суджень, роздумів і пізнання. Пізнання, на його думку, не повинно бути всеядним і спрямованим на всі істини. Принцип відбору істин (знань) повинен базуватись на критерії їх корисності.

У формуванні людини Руссо визнавав роль виховання. Розвиваючи тезу про суперечність між формуванням людини і громадянина, Руссо наголошував, що людина повинна дивитись на світ власними очима, відчувати те, що підказує їй серце, бути залежною виключно від свого розуму, а не від волі авторитету. Зміст ідеалу «просто людини» - вільна і цілісна особистість. Реалізацію такого ідеалу Руссо пов'язував із необхідністю природного виховання.

У своїй праці «Еміль або про виховання» Руссо обґрунтовує власну систему виховання від народження до повноліття, коли дитина виховується одна на лоні природи, далеко від міста і під керівництвом вихователя. Руссо заперечує позитивне значення соціального виховання, домінуюче місце у нього займає індивідуальне домашнє виховання, яке має на меті формування «просто людини», а не підготовку до виконання певної соціальної ролі.

Виховання природне - ось основне гасло Руссо. З нього послідовно випливають два педагогічні принципи. Перший принцип - виховання має бути негативним, тобто, воно полягає не лише у тому щоб формувати позитивні якості, а в більшості у тому, що оберігати від негативних впливів. «Виховання полягає не в тому, щоб навчити дитину доброчесності та істини, а в тому, щоб уберегти серце її від зіпсованості, а розум ії від помилкових думок». Виховання має бути спрямоване на розвиток природи дитини і тому повинно відкидати усілякі зовнішні впливи, які хотіли б надати якогось напряму чи змісту вільній течії природи. Мета виховання - знання життя. Жити - це значить діяти, користуватися всіма своїми органами, почуттями, здібностями.

Другий принцип виховання - прогресивний. Кожен період життя має свої особливості. Руссо виділяє декілька етапів розвитку дитини, кожен із яких має свої особливості і вимагає особливої уваги. Адже, у міру росту дитини змінюються і способи виховання. Враховуючи особливості психіки і фізичного розвитку дитини, Руссо виділяє 4 етапи: 1) дитинство до появи мови; 2) дитинство до. 12 років; 3) отроцтво до 15 років; 4) юність до 20 років. Перші два періоди обмежуються розвитком здоров'я і почуттів, третій дає розумову освіту, четвертий - моральне виховання.

Таким чином, в основі педагогічних міркувань Руссо лежить дві думки: правильна думка про те, що система виховання має бути пристосована до природного розвитку дитини і досить дискусійна думка про те, що природа все робить правильно, а людина все псує. У своєму трактуванні проблем виховання і освіти Руссо продовжив і значно посилив велику гуманістичну ідею Коменського про педагогічну організацію природно-спонтанного розвитку дитини. Більш того, зумів побудувати на ній усю свою педагогічну систему.

Ніхто з педагогів не мав такого впливу на педагогічні пошуки Західної цивілізації як Руссо. Він здійснив революцію в педагогіці, поклавши в її основу цілісне людинознавство. Такий поворот був абсолютно новим у західній педагогіці і особливо гостро ставив питання про особисту відповідальність за свої дії, за свою поведінку таким чином, щоб жити вільно і, в той-же час, у злагоді з іншими людьми.

Основні праці: «Листи про мораль», Юлія, або Нова Елоїза», «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання».

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.