5. Повноваження суду апеляційної інстанції

Повноваження апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції вичерпно визначено у ст. 103 ГПК, яка не передбачає можливості передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Таке право надано апеляційній інстанції лише у разі скасування ухвал.

Отже, якщо у процесі перегляду справи апеляційним господарським судом буде встановлено, що суд першої інстанції, приймаючи рішення, неправомірно відмовив у задоволенні частини позовних вимог, припинив провадження чи залишив без розгляду позов у певній частині або ж не розглянув одну чи кілька заявлених вимог, суд апеляційної інстанції повинен самостійно усунути відповідне порушення. Він не вправі передавати справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під повноваженнями суду апеляційної інстанції в юридичній літературі розуміють сукупність його прав та обов'язків, пов’язаних з вчиненням встановлених законом процесуальних дій стосовно рішення або ухвали, які не набрали чинності і є об'єктом перевірки за апеляційною скаргою чи апеляційним поданням прокурора.

За своєю суттю повноваження можуть бути предметними і функціональними.

Предметними повноваженнями є такі повноваження органу судової влади, які визначають межі юрисдикції зазначеного суб'єкта правовідносин.

Функціональні повноваження - це різні дії зазначеного судового органу в процесі здійснення правосуддя, пов'язані з вирішальними діями суду щодо керівництва процесом.

Отже, повноваження суду апеляційної інстанції ґрунтуються на принципах диспозитивності і змагальності, які є визначальними для апеляційного провадження. Можливість апеляційного господарського суду щодо дослідження нових доказів зумовлена вимогами господарського процесуального законодавства, повноваження апеляційного суду при розгляді справи в апеляційній інстанції не зв'язані доводами апеляційної скарги .

Право апеляційного господарського суду скасувати рішення суду першої інстанції або змінити його чи ухвалити нове рішення є характерним повноваженням суду апеляційної інстанції.

Апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги має право:

1) залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу без задоволення;

2) скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення;

3) скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково;

4) змінити рішення.

У випадках скасування апеляційною інстанцією ухвал про відмову у прийнятті позовної заяви або заяви про порушення справи про банкрутство, про повернення позовної заяви або заяви про порушення справи про банкрутство, зупинення провадження у справі, припинення провадження у справі, про залишення позову без розгляду або залишення заяви у провадженні справи про банкрутство без розгляду справа передається на розгляд місцевого господарського суду.

Апеляційний суд вправі прийняти додаткову постанову за заявою особи, яка бере участь у справі, або за своєю ініціативою у разі, якщо він скасував рішення господарського суду першої інстанції повністю або частково і прийняв нове рішення (п. 2 ст. 103 ГПК). Додаткову постанову може бути прийнято апеляційним судом, якщо з якоїсь позовної вимоги, яку було розглянуто в засіданні господарського суду, не прийнято рішення, або якщо не вирішено питання про розподіл господарських витрат або про повернення державного мита з бюджету.

За загальним правилом суд апеляційної інстанції повинен мати певні критерії, за допомогою яких він міг би перевірити правильність рішень місцевого суду. Такими критеріями є підстави для скасування або зміни судового рішення. У зв'язку з цим ГПК містить досить детальний перелік підстав, за яких рішення суду першої інстанції підлягає перегляду.

Підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1. неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2. недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3. невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4. порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Перші три підстави свідчать про необґрунтованість судового рішення, а остання – про його незаконність.

Отже, обґрунтованим вважається рішення, яке повно відображає обставини, що мають значення для справи, а висновки суду щодо встановлених обставин і правових наслідків є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, які досліджені в судовому засіданні.

Недотримання цих правил є підставою для скасування рішення суду.

Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Залежно від правових наслідків, зумовлених порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, в юридичній літературі виокремлюють такі порушення, які в усіх випадках призводять до скасування рішення, їх зазвичай називають безумовними підставами для скасування рішення суду.

Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо:

1. справу розглянуто господарським судом у незаконному складі колегії суддів;

2. справу розглянуто господарським судом за відсутністю будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про місце засідання суду;

3. господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі;

4. рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні;

5. рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглядала справу;

6. рішення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної або територіальної підсудності, крім випадків, передбачених у ч. 3 ст. 17 цього Кодексу;

7. рішення прийнято господарським судом з порушенням правил виключної підсудності.

Порушення норм процесуального права, зазначені в ч. 3 ст. 104 ГПК, є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, зокрема тоді, коли суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. У такому випадку апеляційний суд скасовує рішення місцевого господарського суду повністю і згідно з п. 2 ст. 103 Кодексу приймає нове рішення.

Отже, перелік підстав, зазначених у статті 104 ГПК, дає можливість дійти висновку, що всі підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення можна звести до незаконності й необґрунтованості рішення.

Вивчення кожного із зазначених видів порушень має як теоретичне, так і практичне значення. Лише чітко з'ясувавши, яке конкретно із зазначених у законі порушень допустив суд, апеляційна інстанція може правильно викласти мотиви скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Отже, аналіз підстав для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення свідчить про те, що перелік цих підстав є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Необхідно зазначити, що ГПК не передбачає такої підстави для скасування рішення, як відмова позивача від позову.

Тут хотілося б зробити невеликий відступ від господарського процесу й звернутися до більш прогресивного цивільного процесу, насамперед до повноважень апеляційного суду в цивільному процесі, викладених .в ст. 307 ЦПК.

Хоча відмінності між ст. 104 ГПК і ст. 307 ЦПК незначні. і в тій, і в іншій не зазначено підстав для скасування рішення першої інстанції й закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову в апеляційній інстанції.

Але в ЦПК є ст. 306 «Відмова позивача від позову й мирова угода сторін», в якій визначено, що в апеляційному суді позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто направив апеляційну скаргу.

Законодавець послідовно врегулював питання відмови позивача від позову в адміністративному судочинстві, зокрема у ст. 194 КАС зазначено, що позивач може відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення апеляційного провадження.

При цьому в ст. 204 КАС України законодавець визначив, що постанова суду першої інстанції скасовується в апеляційному порядку, а провадження у справі закривається на підставах, передбачених зокрема ст. 157 КАС. У п. 2 ч. 1 зазначеної статті як підстава для припинення провадження у справі передбачено відмову позивача від адміністративного позову, якщо відмова прийнята судом. У випадку якщо рішення суду першої інстанції є законним, а підстави для припинення провадження виникли після його прийняття, апеляційний суд визнає рішення суду першої інстанції недійсним і закриває провадження у справі.

І в господарському, і в цивільному процесі, і в адміністративному судочинстві завдання й мета апеляційної інстанції однакові: перевірка рішення суду першої інстанції й у випадках, передбачених законом, прийняття рішення щодо спору по суті.

Отже, основний аргумент тих, хто стверджує, що відмова позивача від позову в апеляційній інстанції неможлива тому, що спір вже вирішений, не відповідає основній меті законодавця в цьому питанні.

Основи цивільного процесу й адміністративного судочинства вказують на відсутність теоретичних підстав для ствердження про те, що ухвалення рішення в суді першої інстанції позбавляє можливості відмовитися від позову в апеляційному суді.

Що ж стосується безпосередньо господарського процесу, то у ст. 99 ГПК встановлено порядок розгляду апеляційної скарги і визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі XII цього Кодексу. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції, а отже він, як і суд першої інстанції, має право прийняти відмову позивача від позову.

Якщо апеляційний суд відмовляє позивачеві в праві відмовитися від позову, то цим він змушує позивача продовжувати брати участь у господарському процесі проти його волі. Суд зобов'язує позивача захищати своє право, обмежуючи його в праві вільно розпоряджатися своїми правами й свободами, порушує принцип диспозитивності поводження особи й змушує її вчиняти дії, проти яких вона заперечує або здійснювати які не бажає.

Відповідно до принципів, закріплених у статтях 3, 8, ч. 1 ст. 19 Конституції, суд не може зазначати, що позивач не має права відмовитися від позову на стадії апеляційного провадження.

Відсутність прямої норми права щодо наслідків розгляду відмови від позову в апеляційній інстанції не може бути перешкодою для здійснення позивачем вільного волевиявлення у вирішенні питання щодо судового захисту порушеного права або відмови від такого захисту.

Принцип права не може бути проігнорований або порушений з посиланням на відсутність норми права. Суд може не прийняти відмову від позову, якщо це порушує права й інтереси третіх осіб. При цьому суд здійснює превентивну функцію щодо недопущення порушення прав інших осіб, а не позивача й відповідача.

Водночас позивач має право й повинен самостійно визначатися щодо здійснення або нездійснення захисту своїх прав у господарському процесі. У випадку, якщо відмова від позову не порушує прав і законних інтересів третіх осіб, апеляційний суд зобов'язаний прийняти її. Невизначеність у ГПК правових наслідків відмови від позову в апеляційній інстанції не є підставою для порушення Конституції, зокрема положень ст. 64, що не допускає обмеження прав і свобод, крім випадків, встановлених Основним Законом.

Обмеження позивача в праві щодо відмови від позову є обмеженням конституційного принципу верховенства права. Верховний Суд України під час перегляду рішень господарських судів у порядку повторної касації неодноразово вказував, що відсутність у тій чи іншій статті ГПК певного правового наслідку перегляду судового рішення не є процесуальною перешкодою для прийняття ним, Верховним Судом України, рішення, не передбаченого ГПК. При цьому Верховний Суд України посилався навіть не на принцип верховенства права, а на свій статус найвищого органу в системі судів загальної юрисдикції й на обов'язок забезпечити законність у здійсненні правосуддя (постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 17 жовтня 2006 р. у справі № 3/157).