12.3. Українські національно-демократичні та націоналістичні партії кінця XIX— першої третини XX ст., їх нормативні та діловодні документи

Відсутність національної державності в українців наприкінці XIX—початку XX ст. призвела до того, що всі можливості політичного життя реалізувалися через діяльність політичних партій і культурно-освітніх товариств. У зв'язку з цим документи партій і товариств виявилися джерелами першорядного значення для дослідження історії українського національно-визвольного руху, боротьби за захист національних прав українців в умовах іноземного поневолення, розвиток національної освіти, культури, МОВИ, здобуття власної держави.

Наприкінці ХІХ-початку XX ст. у суспільно-політичному русі і ііпііиии різні національні партії в діапазоні від клерикально-архічних до соціал-демократичних. Прийнято вважати, що першою політичною партією на Наддніпрянській Україні була Революційна Українська партія (РУП). Вона виникла 1900 р. Один з її засновників Микола Міхновський у тому ж році видав у Львові брошуру (доповідь) "Самостійна Україна". Вона вирізнялася полі­тичною безкомпромісністю як при оцінці становища в Україні, так і в питанні формулювання цілей українського національного руху. Головним джерелом усіх бід в Україні Міхновський називав політику російських царів, які "стоптали переяславські угоди". "Правительство чужинців розпоряджається на території колиш­ньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні соки, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бідного народу..." "...Нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до них ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля... Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще більше благає помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукують, хто був кому родичем, — ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби".

М. Міхновський вважав, що в такій боротьбі "стерно націо­нального корабля" належить інтелігенції. Основне гасло брошури — "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Кар-патів аж по Кавказ". Обґрунтування права українського народу на державну самостійність Міхновський прагне довести, посила­ючись на логіку природного права: державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність — національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

М. Міхновський виділив також гасло: "Україна для українців!" Тобто книга "Самостійна Україна" виражала крайньо далеко­сяжну мету — повну самостійність України; закликала боротися за досягнення тієї мети всіма можливими способами, у тому числі за допомогою "оружжя"; відкидала і засуджувала помірковані підходи частини української інтелігенції до питання боротьби за незалежність.

За п'ять років до Миколи Міхновського на галицькому ґрунті молодий радикально налаштований інтелігент Юліан Бачинський видав книжку "Україна irredenta". Книжка була радше теоре­тичною працею, ніж програмним політичним документом. У ній узасаднювалось право України на незалежність. Іван Франко написав на працю Ю. Бачинського велику рецензію під заголовком "Ukraina irredenta", опублікувавши у віснику "Житє і слово" (Львів, 1896. — Т. 5. — С. 471-483). Працю Ю. Бачинського І. Франко назвав проявом "національного почуття і націо­нальної свідомості, хоч прояв сей і прибраний наразі в доктринерську тогу". Праця Ю. Бачинського була неординарним явищем на тлі української політичної думки 90-х років XIX ст., однак вона не мала того впливу на українській рух, який випав на долю брошури М. Міхновського. На західноукраїнському ґрунті цілі, засоби і методи національного руху вже з 90-х років XIX ст. визначали програмні документи таких політичних організацій, як "Русская рада" москвофільської орієнтації й "Народна рада" народовського напряму, утворена 1885 р., а також політичних партій. Тут першою політичною партією стала заснована 1890 р. Русько-Українська радикальна партія на чолі з Михайлом Павликом та Іваном Франком.

З народовського руху 1896 р. виділилась група О. Барвінського й А. Вахнянина, заснувавши Католицький русько-народний союз, що пізніше був дещо реформований і перейменований на Україн­ську Християнсько-соціальну партію.

Народовці, які об'єднувалися в "Народній раді", Ю. Романчук, К. Левицький, Є. Левицький та інші, а також найавторитетні­ші українські діячі, котрі досі були поза народовською течією, — І. Франко, М. Грушевський, В. Охрімович та інші 1899 р. утворили Українську національно-демократичну партію. Майже одночасно українські діячі соціалістичних поглядів, які раніше перебували у складі так званої інтернаціональної (польсько-українсько-єврейської) Соціал-демократичної партії Галичини і Шльонська та РУРП, об'єдналися в Українську соціал-демократичну партію Галичини і Буковини. У 1902 р. москвофільська течія декларувала утворення "Русской народной партии". Так на початку XX ст. на галицькому ґрунті налічувалось п'ять- політичних партій: РУРП, УСХП, УНДП, УСДП і РНП. Чотири перші суттєво різнилися між собою соціальною ідеологією, але в національному питанні були близькими. Тактичним завданням вони вважали боротьбу за права української мови, освіти, культури, виховання національної свідомості, допуск українців до австрійських адміністративних служб, завоювання українцями більшої кількості депутатських мандатів у Галицькому крайовому сеймі та віденському парламенті (Державній раді), досягнення поділу українсько-польської за населенням Галичини на дві окремі адміністративні одиниці: українську з центром у Львові та польську з центром у Кракові. При цьому одночасно висувалася вимога утворення окремого коронного краю з центром у Львові не тільки зі Східної Галичини, айв об'єднанні з Північною Буковиною. Як стратегічну мету ці партії висували завдання соборності українських земель і утворення власної національної держави.

"Русская народная партия" не була єдиною у найголовнішому питанні: чи є українці (русини) окремим народом, чи вони частина "общерусского" народу від Карпат до Камчатки. На ґрунті незгод з цього питання 1908 р. у партії дійшло до розколу.

Згадані українські партії в Галичині та Буковині існували майже без організаційних та ідеологічних змін аж до 1918 р., тобто до часу розпаду Австрійської імперії й утворення на її руїнах національних держав, у тому числі й Західноукраїнської Народної Республіки.

З 1900 р. процес українського партійного життя розпочався і на Східній Україні. Від РУП 1902 р. відокремилась Українська народна партія на чолі з Міхновським. У 1904 р. українські громадські діячі ліберальних поглядів утворили Українську демократичну партію, що висунула гасло автономії України у межах Російської держави. В 1905 р. основна частина РУП з 1902 р. (вже без Міхновського) реформувалась в Українську соціал-демократичну робітничу партію. її лідерами стали С. Петлюра і В.Винниченко. Українська демократична партія 1905 р. прийняла гучнішу назву — Української радикальної партії. її лідерами були Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський. Наприкінці 1905 р. Українська радикальна й Українська демократична партії об'єд­налися в Українську радикально-демократичну партію, до ке­рівного складу якої ввійшли Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Федір Матушевський. Тоді ж із загальноросійської Партії соціалістів-революціонерів (есерів) виділилась Партія українських соціалістів-революціонерів. Уже 1918 р. ця партія зазнала розколу. Від неї відокремилась частина, що називала себе боротьбистами (за назвою свого політичного органу — газети "Боротьба"). У березні 1919 р. боротьбисти почали нази­ватися "Українською партією соціалістів-революціонерів-кому-ністів, а в серпні 1919 р. Українською комуністичною партією (боротьбистів). Лідерами боротьбистів стали Григорій Гринько, Василь Блакитний (псевдонім Елланський), Панас Любченко, Гнат Михайличенко, Олександр Шумський та ін. З квітня 1919 р. боротьбисти входили до складу більшовицького уряду УСРР і з позицій членів уряду прагнули боротися за самостійність України як соціалістичної держави. Боротьбисти хотіли вступити до Комінтерну на правах самостійної партії, але проти цього рішуче протестував Ленін, трактуючи боротьбистів як націоналістів, контрреволюціонерів і дрібних буржуа. Під пресом більшовиків у березні 1920 р. боротьбистська конференція прийняла рішення про саморозпуск партії і закликала членів на індивідуальних засадах вступати до КП(б)У. Можна вважати, що після розпуску боротьбистів як партії жодна інша політична сила у радянській Україні не мала шансів на самостійну політичну діяльність. КП(б)У як український філіал РКП(б), по суті, насильно змонополізувала право на партійну діяльність. В Україні був запроваджений тоталітарний режим.

Важлива роль у започаткуванні загальнонаціонального політичного життя у березні 1917 р. випала на долю заснованого у вересні 1908 р. С. Єфремовим Товариства українських посту­повців (ТУП), членами якого стали М. Грушевський, А. Вязлов, В. Прокопович, А. Ніковський, Є. Чикаленко та ін. У 1917 р. ТУП реформувалось на Українську партію соціалістів-федералістів.

На західноукраїнських землях при всій суворості польського окупаційного режиму до ліквідації українських національних партій не дійшло. Ще під час існування ЗУНР (у березні 1919 р.) УНДП перейменувала себе на Українську народно-трудову партію (УНТП). Тоді ж виникла Комуністична партія Східної Галичини.

У 1925-1926 рр. відбулась значна реорганізація двох найго­ловніших легальних напрямів українського життя. УНТП 1925 р. об'єдналася з волинськими послами сейму, які поділяли націо­нальні та соціальні постулати галицьких націонал-демократів. Було утворене Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), що проіснувало до краху міжвоєнної Польщі. У національному питанні УНДО безрезультатно домагалося автономії українських земель у Польщі. Лідерами партії були Кость Левицький, Дмитро Левицький, Василь Мудрий.

Через рік галицькі радикали (з довоєнної РУРП, післявоєнної УРП) об'єдналися з волинськими соціалістами-революціонерами (есерами), утворили загальну західноукраїнську Українську соціально-радикальну партію, що теж проіснувала до 1939 р.

Крім того, в міжвоєнний період у Західній Україні виникало (як і зникало) багато інших партій. У середовищі колишніх українських старшин 1920 р. виникла нелегальна Українська військова організація (УВО) на чолі з Є.Коновальцем, зорієнтована на боротьбу за Українську державу збройними засобами, в тому числі терорис­тичними. Члени УВО і цивільні діячі в еміграції радикально націоналістичних настроїв 1929 р. утворили Організацію українських націоналістів (ОУН). УВО стала своєрідним військовим крилом ОУН, але з 1934 р. як самостійна ланка під своєю назвою УВО вже не виступала. ОУН перебрала на себе повністю всі функції радикально-революційної антипольської й антирадянської організації.

У 1920-1930-х рр. в Західній Україні діяли також партії Фронт національної єдності (з 1933 р.), Українська партія праці (1927-1934 рр.), москвофільська Руска селянска організація і Русская аграрная партия, клерикальні Український католицький союз і Українська народна обнова, "пропетлюрівське Волинське укра­їнське об'єднання, прорадянське Українське робітничо-селянське об'єднання (Сельроб), пропольська Партія хліборобів та ін.

Як за часів Австрії, так і за часів Польщі широку роботу серед мас провадили культурно-освітні товариства "Просвіта", москвофільське "Общество им. Мих. Качковского", спортивні "Луги" та ін. Ці партії й товариства мали свої програми, статути, органи преси, які виражали їх цілі, висвітлювали методи роботи.

Джерела з історії політичних партій і культурно-освітніх організацій поділяються за видовими ознаками. Зупинимось на окремих видах.

Нормативні документи: партійні програми, статути партій і культурно-освітніх товариств, звітні доповіді на з'їздах і кон­ференціях (друкувалися окремими брошурами, в партійних періодичних органах, календарях) у великій кількості зберігаються у фондах архівів.

Діловодна документація: протоколи з'їздів, конференцій, зборів первинних організацій, листування центральних органів з низовими ланками партій і організацій чи з окремими діячами і членами; різні відомості фінансового характеру й описи майна партій, чорнові матеріали до статей, доповідей, резолюції, ухвали державних органів влади, цензури та ін.

Твори партійних лідерів й ідеологів: до згаданих праць М. Міхновського і Ю. Бачинського можна додавати десятки і сотні інших. Скажімо, без "Листів до братів-хліборобів..." Вячеслава Липинського та його інших праць годі зрозуміти ідею українського монархізму і теорію так званої еліти в історії України; без "Історії політичної думки..." Костя Левицького не можна реконструювати історію народовства в Галичині; без "Націоналізму" Дм. Донцова не можна збагнути ідейні постулати ОУН-бандерівців; без "Відродження нації" В.Винниченка годі пояснити причини поразки української революції 1917-1920 рр.; під різним поглядом можна визначати важливість для дослідника праць Михайла Грушев-ського, Івана Франка, Михайла Павлика, Володимира Ганкевича, Лева Ганкевича, Івана Макуха, Олександра Барвінського, Осипа Назарука, Павла Христюка, Симона Петлюри, Семена Вітика, Євгена Петрушевича, Михайла Лозинського, Олександра Шум-ського, Миколи Скрипника і Степана Скрипника, Нестора Махна...

Партійна преса: газета, журнал завжди були невід'ємною ознакою політичної організації, партії, на сторінках яких лідери партії формулювали завдання партії, подавали своє бачення сучасного стану суспільства, наводили аргументи своєї правоти і критикували інших. Це робилося щоденно, з тижня на тиждень чи з року в рік, що дає змогу простежити еволюцію ідейних позицій партії, організаційних основ її діяльності. Через це дослідник історії будь-якої партії (та й суспільства відповідного періоду) не може обійтися без так званої партійної преси. Наприклад, при вивченні платформи і діяльності Української радикальної партії Б. Грінченка, С. Єфремова й інших не обійтися без дослідження часопису "Громадська думка", що почав виходити з кінця грудня 1905 р., журналу "Нова громада" (почав виходити в Києві від січня 1906 р., часопису "Рада", видання якого почалося у жовтні 1906 р. після закриття "Громадської думки"). Програмні цілі УСДРП виражав часопис "Слово", що видавався в Києві з квітня 1907 р. У ньому друкувалися С. Петлюра, А. Жук, Д. Дон­цов, В. Дорошенко, Л. Юркевич, Д. Дорошенко та ін. Органом над­дніпрянської соціал-демократії став заснований 1913 р. Л. Юр-кевичем журнал "Дзвін". Так само зовсім немислимо висвітлити діяльність західноукраїнських політичних партій: УНДП — без газет "Батьківщина", "Свобода" і "Діло"; РУРП — без "Народу" і "Громадського голосу"; УСДП Галичини і Буковини — без "Волі" та "Землі і волі"; "Русской народной партии" — без "Галичанина", "Русского слова", "Прикарпатской Руси", "Голоса Народа"; КПЗУ — без "Нашої правди"; Українського селянсько-робітничого соціалістичного об'єднання — без "Сельроба" тощо.

Отже, партії кінця XIX—першої третини XX ст. практично перейняли на себе весь провід українським політично-револю­ційним рухом за національне визволення і створення Української держави. Цього аргументу цілком достатньо, щоб дійти висновку: документи політичних партій кінця XIX—першої третини XX ст. є історичним джерелом першорядного значення для дослідження історії України зазначеного періоду.

ЛІТЕРАТУРА

Архив "Земли и воли" и "Народной воли". — М., 1932.

Архивы КПСС // Справочник научного работника / Сост. Гроссман Ю.М., Кутик В.М. — Львов, 1983. — С. 38-46.

Бачинсъкий Юлган. Україна irredenta. — Вид. 3-тє. — Берлін, 1920.

Міхновський Микола. Самостійна Україна. — Київ; Львів, 1991.

Українська націонал-демократія. 1918-1939. Документи і матеріали/ Упорядник Микола Кугутяк. — Київ; Івано-Франківськ, 2004. — Т. 2.

Франко Іван. Україна irredenta // Вивід прав України. — Нью-Йорк, 1964. — С. 115-138.

* * *

Великочгй Володимир. Джерела до вивчення державного будівництва в ЗУНР. — Івано-Франківськ, 2003.

Добржанський О.В. Національний рух українців Буковини другої половини XIX—початку XX ст. — Чернівці, 1999.

Гаврилів І.О. Діяльність українських політичних партій та організацій Західної України в умовах польського окупаційного режиму (1921-1939 pp.): Автореф. дис... канд. іст. наук. — Львів, 1996.

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1918. — Львів, 1926. — Кн. 1-2.

Михальський І.С. Джерела з історії українських політичних партій кінця XIX—початку XX ст. — Луганськ, 2003.

Патер І.Г. Союз Визволення України: проблеми державності і собор­ності. — Львів, 2000.

Політичні партії Західної України: Метод, вказівки для викладачів, студентів. — Львів, 1991.

Райківський І.Я. Українська соціал-демократична партія (1918-1939): Автореф. дис... канд. іст. наук. — Львів, 1996. .

Расевич В.В. Українська національно-демократична партія (1899-1918): Автореф. дис... канд. іст. наук. — Львів, 1996.

Світленко СІ. Народницький рух в Україні 1860-1880-х років: аналіз джерел архівних фондів Росії. — Дніпропетровськ, 1996.

Телещун С.О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX—на початку XX століття: Автореф. дис... канд. іст. наук. — К, 1996.

Українська ідея. Постаті на тлі революції. — К, 1994. — Кн. 1-4.

1

2Про 11 новознайдених документів Б. Хмельницького у 1996 р. опублікував статтю Ярослав Федорук (Україна модерна. — Ч. 1. — С. 135-145).

3Про 11 новознайдених документів Б. Хмельницького у 1996 р. опублікував статтю Ярослав Федорук (Україна модерна. — Ч. 1. — С. 135-145).