10.5. Закарпатські публіцисти

Політичні твори другої половини XVIII—першої половини XIX ст., написані українськими закарпатськими авторами, практично всі були пройняті проповіддю національної єдності русинів Закарпаття з Росією, з Руссю південною, західною тощо. Тут русинська самобутність та ідентичність перед загрозою німецької та угорської асиміляційної агресивності захищалася з позицій "общерусизму". До формування такої позиції спричинилися так звані закарпатські "уходники", інтелігенти, які знаходили для себе в Росії працю і ніби другу батьківщину. Найвидатнішими з них були Петро Подій (1764-1829 pp.), виходець з Пряшівщини, з 1787 р. професор відомого Руського інституту (Studium Ruthenorum) у Львові, з 1801 р. — Краківського університету, а з 1804 р. — Петербурзького педагогічного інституту, пізніше — Петербурзького університету. Іван Орлай (1770-1829 pp.), народився біля Ужгорода, навчався у Львові та Пешті. У 1790 р. виїхав до Росії, працював лікарем, став директором Ніжинського ліцею та Рішельєвського ліцею в Одесі. Юрій Гуца-Венелін (1802-1839 pp.), народився у с. Тибаві біля Сваляви, навчався на філософському факультеті Львівського університету, потім — на медичному факультеті Московського університету. В 1830 р. за дорученням Російської академії наук відвідав Болгарію та Волощину, сформувався як вчений-болгарист, слов'янський фольклорист. Михайло Балудянський (1769—1847 pp.) — родом із Закарпаття. Юрист за освітою. Був професором університету в Будапешті, 1803 р. запрошений до Росії, працював у законодавчій комісії, очоленій Сперанським, а в 1819—1821 pp. став першим ректором Петербурзького університету. Василь Кукольник (1765-1821 pp.), уродженець Закарпаття, згодом професор академії в Замості, а з 1803 р. — професор Петербурзького педінституту, з 1819 р. — Петербурзького університету, в 1820—1821 pp. — організатор і директор гімназії князя Безбородька в Ніжині. Ці й інші "уходники" в Росію служили ніби прикладом для закарпатських інтелігентних людей першої половини XIX ст., які спрямовували погляди на Росію, переймалися науковими постулатами російських істориків-монархістів на зразок М. Карамзіна і толерували російський пріоритет у слов'янській суперспільності.

Закарпатський "націонал" не мав у своєму розпорядженні для протиставлення майже жодних відмінних ідей і вимушено зупиняв вибір на тому, що було в наявності. Як пише сучасний амери­канський історик Василь Маркусь, явище цих інтелектуальних

"уходників" "стало головною причиною закарпатського москво­фільства, консерватизму, орієнтації на Росію аж до половини XX ст."

Крім "уходників" у Росію, в русло "общерусскости" потрапляли і закарпатські "будителі" — Михайло Лучкай, Олександр Дух-нович, Іван Раковський, Адольф Добрянський, котрий був навіть членом Головної Руської Ради у Львові, та ін. Найвідомішим серед "будителів" був Олександр Духнович (1803-1865 рр.), людина багатосторонньої обдарованості, яка залишила після себе велику наукову та художню спадщину з педагогіки, географії, історії. Один із засновників москвофільської течії в Галичині Денис Зубрицький писав, що О. Духнович — це "найвекший поэт, которого много дум перешло до народа и живет и днес".

Основна науково-освітня і культурна діяльність більшості "будителів" припадала вже на другу половину XIX ст., але їхні ідейні позиції були вже чітко задекларовані також у першій половині XIX ст. Олександр Духнович увінчав національну думку одами на честь столиці над Невою і російського царя.

І "уходники", і "будителі" першої половини—середини XIX ст. започаткували у суспільно-політичному та культурному рухові Закарпаття орієнтацію на "общерусскость", на "один общий язык литературы и науки" "у всех русских, к какому бы русскому языку, наречию или говору они не принадлежали" (М. Лучкай), зверхнє нігілістичне ставлення до народнорозмовної мови, ідеї української національної держави. І ця печать "общерусскости" лежала на закарпатському культурному житті аж до кінця Першої світової війни.

Головний висновок теми зводиться до того, що в добу, коли український народ не мав навіть автономних форм національної державності, політичні твори і публіцистика залишалися єдиним засобом вираження його національної душі та відображенням тих глибинних процесів всередині нації, що засвідчували про її національне життя, про те, що вона не вмерла.

Література

Головна Руська Рада. Протоколи засідань і книга кореспонденцій /За ред. О. Турія. — Львів, 2002.

Кирило-Мефодіївське товариство. — К., 1990. — Т. 1-3.

Костомаров М.І. "Закон Божий" (Книга буття українського народу). — К., 1991.

Подолинський Василь. Слово перестороги. 1848 /Вступна стаття, примітки і переклад з польської Ф.І.Стеблія. — Львів, 2001.

Русалка Дністрова (фотокопія з видання 1837 р.)/ Вступна стаття О.І. Білецького. — К, 1972.

Шевченко Т.Г. Документи та матеріали до біографії (1814-1861). — К., 1975.

* * *

Багалій Д. Декабристи на Україні. — X., 1926.

Гербгльський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині XIX ст. (до 1848 р.). — Львів, 1964.

Карпаторусиництво: історія і сучасність. Доповіді на І Конгресі Міжнародної асоціації україністів. — К, 1994.

Лисенко М.М. Повстання Чернігівського полку. — К, 1956.

Марахов Г.И. Роль Н.И. Гулака в выработке идеологии Кирило-Мефодиевского общества //Вопр. истории. — 1986. — № 9.

Нечкина М.В. Движение декабристов. — М., 1955. — Т. 1-2.

Слюсарський А.Г. В.Н.Каразин, его научная и общественная деятель­ность. — X., 1955.

Стеблій Ф.1. "Слово перестороги" В.Подолинського //Укр. іст. журн. — 1966. — № 12. — С. 44-51.

Розділ 11

ОПИСОВІ ТВОРИ КІНЦЯ XVIII—

ПОЧАТКУ XX СТ.

ЯК ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА