1.3. Основні сховища історичних джерел в Україні

Головними закладами, в яких зберігаються історичні пам'ятки, є музеї, архіви, бібліотеки. Музеї збирають, систематизовують і опрацьовують головно речові джерела, такі їх типи, як знаряддя праці, речі побутового вжитку, одяг, зброю, засоби транспорту й інші, а також практично всі види зображальних джерел і виготовлені свого часу для обслуговування спеціальних сфер людської діяльності символічні витвори (герби, прапори, медалі й ордени), грошові знаки (монети та паперові купюри), фотокіно-і фотодокументи. Меморіальні музеї, крім всього, мають багаті колекції писемних пам'яток у вигляді першовидань, листів, рукописів творів, зображальних пам'яток у вигляді світлин і портретів, а також картин, скульптур, якщо це меморіальні музеї художників або скульпторів. У скансенах — музеях під відкритим небом зібрані зразки народної побутової, культової та господарської архітектури, перевезені з багатьох місцевостей, часто реконструйовані чи відновлені, але подані у формах, властивих для пам'яток на період їх творення. В таких музеях у первозданному вигляді експонуються церкви, хати, клуні, хліви, шопи, стебки, млини і вітряки, кузні і олійні й інші будівлі разом з культовими речами, атрибутами побутового вжитку, госпо­дарським реманентом. У художніх музеях охороняються твори живопису, ужиткового мистецтва, скульптури.

За характером зберігання речей розрізняють такі групи музеїв: історичні, краєзнавчі, історико-тематичні, історико-меморіаль-ні, образотворчого мистецтва, музеї-заповідники, археологічні, етнографічні, етнографічно-тематичні, літературно-меморіальні, науково-природничі, скансени та ін. Історичні музеї створені головно у великих містах. В Україні окремі великі історичні музеї діють у Києві, Харкові, Дніпропетровську (Історичний музей ім. Д. Яворницького), Львові. У Львівському історичному музеї, наприклад, кількість предметів основного фонду станом на 1 січня 2000 р. становила 324639 одиниць зберігання, у тому числі археологічних — 99194; ужитково-речових — 12278, образо­творчих — 19129; декоративно-ужиткового мистецтва — 12251; нумізматичних, геральдичних, медальєрики — 78778; фотодоку­ментів — 5950, інших — 78059 одиниць.

Комплексними за тематичним профілем одиниць зберігання є державні краєзнавчі музеї. Вони діють у більшості обласних центрів, містах, яким належала у минулому важлива роль у громадсько-політичному та культурному житті регіонів. Поза обласними центрами такі музеї, наприклад, відомі у Дрогобичі та Стрию Львівської області, Дубному й Острозі Рівненської, Ізюмі та Краснограді Харківської, Кривому Розі й Нікополі Дніпро­петровської, Мелітополі та Бердянську Запорізької області тощо.

Тематично вужчі, однак глибше профільовані музеї-ааповідники та меморіальні музеї, створені на місцях пам'ятних історичних подій або ж присвячені життю і діяльності видатних персоналій. Найвідоміші серед них: у Запорізькій області — її-торико-культурний заповідник "Острів Хортиця", Кам'янець-I Іодільський музей-заповідник, Канівський державний заповідник "Могила Тараса Шевченка", у Рівненській області — "Козацькі могили" біля Берестечка, Музей історії Полтавської битви, (офіївський собор у Києві, Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Музей Т. Шевченка у Києві, Музей Івана Франка у Львові, Музей Лесі Українки в с. Колодяжному Волинської області, Музей Г. Сковороди в с. Сковородинівка Харківської області, Музей Іллі Рєпіна в Чугуєві, Музей І. Франка у с, Нагуєвичі Дрогобицького району, Чернігівський літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського, літературно-меморіальні музеї О. Кобилянської та Ю. Федьковича в Чернівцях та ін.

В окремих містах створені археологічні музеї, наприклад, Одеський археологічний музей, Керченський історико-археоло-гічний, історико-археологічний у Севастополі на місці колишнього Херсонеса. Археологічні фондові зібрання та музейні експозиції має низка університетів.

Речові етнографічні джерела зберігають, вивчають, а також експонують в етнографічних музеях, а також в окремих відділах практично всіх краєзнавчих музеїв. Дуже відомий і багатий на пам'ятки зберігання Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства HAH України у Львові. В ньому охороняють і вивчають близько 85 тис. пам'яток матеріальної культури, художніх промислів та ужиткового мистецтва. Особливу групу серед етнографічних музеїв становлять так звані музеї під відкритим небом. В Україні вони створені у Львові (Музей народної архітектури та побуту), в Києві, Ужгороді, Переяславі-Хмель-ницькому та Чернівцях. Наприкінці XX ст. у Росії таких музеїв налічувалося 18, Латвії — чотири, Естонії — три, Литві — чотири, Грузії — два. Цілу систему в світі, у тому числі в Україні, становлять музеї образотворчого мистецтва. З-поміж них — всесвітньовідомі паризький Лувр, петербурзький Ермітаж, Дрез­денська картинна галерея, Британський музей та ін. В Україні найбагатшими такого зразка є Київський музей західного та східного мистецтва, Державний музей образотворчого мистецтва в Києві, Львівська картинна галерея і Національний музей у Львові, Музей образотворчого мистецтва в Харкові, художні музеї в Донецьку та Дніпропетровську.

Писемні історичні джерела зберігаються і досліджуються здебільшого в архівах, яких в Україні налічується 665. Основу архівної системи, організаторсько-методичну роль у ній виконують 44 центральних та обласних архіви:

• Центральний державний архів вищих органів влади й управління України (далі — ЦДАВОВУУ (Київ, вул. Солом'янська 24), де зберігаються документи років радянського часу та незалежності України. Поряд з актовими і діловодними матеріа­лами, що відображають діяльність центральних органів влади, фонди архіву містять численні документи, які надходили з місць у вигляді звітів, матеріалів комісій, інформацій, листів, скарг, пропозицій;

• Центральний державний архів громадських об'єднань України — (далі ЦДАГОУ, Київ, вул. Кутузова 8). Він сфор­мований головно на основі джерел, що за радянського часу зберігалися в Партійному архіві при ЦК Компартії України. В наш час до архіву надходять документи від сучасних політичних партій і громадських організацій, товариств;

— Центральний державний історичний архів України в Києві (далі — ЦДІАУ, м. Київ, вул. Солом'янська 24) становить фондосховище історичних писемних джерел, що формувалися з найдавніших часів до початку XX ст. В ньому зберігаються джерела з доби Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, козацьких часів і подальшого періоду — аж до 1917 р.; Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІАУ, м. Львів, пл. Соборна За). Найдавніші оригінальні пам'ятки в архіві — з XIII ст., верхня межа — 1939 р.

Крім названих загальноісторичних профілів, існують ще центральні спеціалізовані архіви, зокрема Центральний держав­ний кінофотоархів (Київ, вул. Солом'янська 24, корпус 2); Цент­ральний державний науково-технічний архів України (Харків, пул. Університетська 4); Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ, вул. Володимир-ська 22). У Києві діє також Центральна лабораторія мікро­фотокопіювання і реставрації архівних документів (Київ, вул. Солом'янська 24).

В усіх обласних центрах працюють державні архіви, фонди яких сформовані насамперед з історичних джерел місцевого походження, але не тільки. Вони мають уніфіковані офіційні назви таких редакцій: Державний архів Вінницької області, Державний архів Волинської області, Державний архів Дніпропетровської області та ін.

В Криму діє: Державний архів Автономної Республіки Крим, Києві — Державний архів м. Києва, Севастополі — Державний архів м. Севастополя. В кількох областях поряд з державними архівами, дислокованими в обласних центрах, є також їх філіали в деяких містах: Бердичеві Житомирської області, Береговому і Мукачевому Закарпатської, Ізмаїлі Одеської, Кам'янці-Поділь-ському Хмельницької, у Ніжині та Прилуках Чернігівської області.

Після проголошення незалежності України у підпорядкування державних архівів областей передані колишні партійні архіви обкомів партії. Внутрішня віднесеність справ до фондів і описів у цих архівах зазвичай не була змінена. Великі блоки історичних джерел зберігаються в центральних галузевих архівах: міні­стерства культури, міністерства оборони, міністерства закордон­них справ, Служби безпеки, міністерства внутрішніх справ, Національної Академії наук, профспілок України та ін. Справи в архівах групуються головно за організаціями, установами, товариствами й іншими відомствами, від яких вони надійшли, також за персоналіями. В ЦДІА, м. Київ, наприклад, діє 1600 фондів, у ЦДІА в м. Львові — 868 фондів. Найбагатші за кількістю справ: ф. 146 — Галицьке намісництво (налічує 198 689 справ); ф :'.()] —Греко-католицька митрополича консисторія (42430 справ); ф 348 — Товариство "Просвіта" (7691 справа); ф. 168 — Міні­стерська комісія у справах звільнення від панщинних повинностей (р5522 справи), ф. 309 — Наукове товариство ім. Шевченка (3137 справ) тощо. Водночас цінну історичну інформацію містять і ті фонди, що охоплюють іноді кілька або кількадесят справ, наприклад ф. 180 — Головна Руська Рада (52 справи); ф. 331 — редакція журналу "Молода Україна" (дві справи); ф. 438 — редакція газети "Прикарпатская Русь" (три справи) та ін.

Велика кількість історичної інформації з історії України зберігається у справах польських і російських архівів. У фондах Державного архіву давніх актів Польщі (Archiwum Panstwowe aktow dawnych — APAD), зокрема у фонді Архіву коронного скарбу, зберігаються інвентарні описи маєтностей Дрогобицького, Галицького, Коломийського, Белзського, Острозького, Теребов-лянського, Ковельського, Хмільницького, Вінницького, Білоцер­ківського, Канівського, Володимирського та інших староств. Багаті на джерела з історії України у згаданому архіві є фонди Любо-мирських, Радзівіллів, Замойських, Потоцьких. Різноманітні документи з доби Козацької держави, зокрема автономії Геть­манщини, містять фонди Російського державного архіву давніх актів (РДАДА), у тому числі фонд Посольського приказу, Першої і Другої Малоросійських Колегій, Синоду. Величезні блоки інформації зберігаються у фондах радянських силових відомств, наприклад, у фонді Комітету Держбезпеки СРСР Державного архіву Російської Федерації, фондах низки відомчих архівів Росії.

Українські дослідники останнім часом почали частіше дослід­жувати джерела українського походження в архівах Туреччини, Австрії, Чехії, Угорщини, Румунії, Швеції, Німеччини, Франції, США та інших держав. У бібліотеках Лондона, Парижа, Відня, Берліна, Праги українські дослідники вивчали матеріали про Україну, що публікувалися за кордоном ще до появи вітчизняної періодики, зокрема з XVII та XVIII ст. Помимо опублікованих історичних матеріалів, в архівах Росії зберігаються різноманітні рукописні джерела — інвентарні описи, матеріали кампутів, генерального слідства про маєтності, Генерального межування, матеріали про історичні персоналії, листування між діячами культури, наукові праці, давні періодичні видання.

Сховища історичних джерел постійно поповнюються. Вважа­ється, наприклад, що маса археологічних пам'яток, виявлена за археологічними розкопками, подвоюється кожні 20—30 років. Постійно збагачуються музейні збірки джерел. Писемні джерела з попередніх віків, однак, поповнюються незначно, хоч документи останніх років функціонування доповнюють архівні фонди постійно, відповідно до законодавства. Отже, в сукупності всі історичні джерела тепер — це реальна дійсність, яка виникла у попередні періоди історії народів і всього людства, але під дією віків і тисячоліть дійшла до нас у вигляді реліктів, з поруйнованими внутрішніми зв'язками, у фрагментах.

З огляду на це, історик може реконструювати життя людей,народів і цивілізацій минулого лише внаслідок всебічного дослідження джерел з окремих періодів і проблем.

Суспільство та держава виявляють турботу про збереження історичних джерел, створивши для цього розгалужені системи музеїв, архівів, бібліотек та інших спеціалізованих установ.

ЛІТЕРАТУРА

Бондаренко Г. Вступ // Спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни. — Луцьк, 1977. — С.4-8.

Гарнай У.А., Єсенков Ф.П., Фаланги Г.П. Деякі питання комплектування архівів документальними матеріалами // Історичні джерела та їх використання. — К., 1964. — С. 21-36.

Голиков А.Г., Круглова Т.А. Источниковедение отечественной истории. — M., 2000.

Дашкевич Ярослав. Львівська академічна археографія // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К, 2002. — Вип. 7. — С. 55-70.

Джерелознавство історії України. Довідник. — К., 1998.

Довгопол В.М., Литвиненко М.А., Лях Р.Д. Джерелознавство історії Української PCP. — К., 1986.

Історичне джерелознавство: Підручник / Керівник авт. кол. проф. Я. Калакура. — К., 2002. — С. 3-162.

Источниковедение историческое // Специальные исторические дисциплины. — К, 1992. — С. 134-141.

Ковальський М.П. Актуальні проблеми джерелознавства історії України XVI-XVII ст. // Укр. археолог, щорічник. Нова серія. — К., 1992. — Вип. 1. — С. 261-273.

Макарчук Степан. Історичні неписемні джерела. — Львів, 2002.

Малиновський Оникій. Огляд архівних матеріалів з історії західноруського та українського права, що переховуються в Древнехранилищі Московського центрального архіву (по 1 лютого 1926) // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. — К., 1926. — Вип. 2. — С 1—49.

Мицик Ю.А. Джерела з польських архівосховищ до історії України другої половини XVII ст. // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К., 1992. — Вип. 1. —С. 72-93.

Мицик Ю.А. Огляд джерел з історії України та Росії XV-XIX ст. в зібраннях ФРН // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К, 1999. — Вип. 3-4. — С. 11-140.

Яковлева Тетяна. Документи до історії Гетьманщини у фондах санкт-петербурзьких архівів // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К., 2004. — Вип. 8-9. — С. 529-543.

Розділ 2

ДОСЛІДЖЕННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ