1.2. Класифікація історичних джерел

Історичні джерела несуть інформацію про всі грані буття людей у попередні епохи, матеріальне виробництво та суспільні відносини, війни і право, художню творчість та вірування, пророків і злочинців, умови проживання й обрядовість, форми шлюбу і виховання дітей, держави та революції, про великі й малі народи і ще про безконечну кількість об'єктів, явищ, подій, процесів. Оскільки життя попередніх часів було багатогранним, постільки різноманітними за формами, особливостями збереження інформації, її значущістю і ще за багатьма показниками є історичні джерела, що відображають ті часи. З огляду на це, в історичному джерелознавстві не існує однієї універсальної класифікації джерел, а їх наукове групування кожного разу здійснюється за тією чи іншою суттєвою ознакою. Джерела групуються за хронологічною або ж формаційною ознакою, коли, починаючи від раннього палеоліту, їх співвідносять з епохами раннього, середнього, верхнього палеоліту, мезоліту, неоліту, енеоліту, бронзового віку, залізного віку, а стосовно доби писемної історії — з рабовласницьким, феодальним, капіталістич­ним ладом, у колишньому Радянському Союзі — із соціалістичним. Така класифікація відображала марксистський погляд про об'єктивні закономірності розвитку людського суспільства, переносила формаційний поділ історичного минулого також на джерела, які відображали минуле. Поділ джерел за формаційною ознакою завжди поєднують з їх географічною віднесеністю. Однак, безумовно, поділ джерел за формаційним принципом є дуже загальним і його прикладне значення для історичних досліджень мізерне. У зв'язку з цим джерелознавці, зокрема археографи, не заперечуючи формаційного підходу, в його межах групували історичні джерела за тематичним принципом. На основі цього принципу за радянських часів були підготовлені й опубліковані такі вагомі видання, як "Історія України в документах і матеріалах. Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХШ ст." (К., 1939), "Грамоти XIV ст." (К, 1974), "Возз'єднання України з Росією. Документи і матеріали: В 3 т. (М., 1953-1955), "До­кументи Богдана Хмельницького" (К., 1961), "Селянський рух на Україні" (К., 1978, 1993), "Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст." (К., 1970), "Історія Львова в документах і матеріалах" (К., 1986), "Радянське будівництво на Україні в роки грома­дянської війни (листопад 1918 — серпень 1919): 36. документів і матеріалів" (К., 1962) та інші тематичні групи документів. Групування документів з видавничою метою за тематичним принципом вигідне для дослідницької роботи за відповідними темами, тому воно широко застосовується також в інших країнах і вже в умовах незалежної України.

Загальноприйнято поділяти історичні джерела на так звані історичні залишки (релікти) минулих часів і на оповіді або нарративи (лат. narro — оповідаю). До першої групи відносять всі речі чи їх фрагменти, що є реліктами часу свого виникнення і функціонування і вже через це закарбували певні грані інформації з минулого, несучи її до дослідника безпосередньо через себе. Певною мірою до цієї групи відносять речові дже­рела, наприклад, археологічні, а також речові з часів писемної історії: знаряддя обробітку ґрунту, ремесел, зброю, оборонні споруди, засоби транспорту, залишки одягу, давні прикраси, зображальні пам'ятки від печерних і наскельних рисунків до фресок Софії Київської. Зі сфери писемних пам'яток до історич­них залишків насамперед слід відносити актові документи, тобто ті, які свого часу мали правову силу, скажімо, Руську Правду, Литовські статути, універсали Б. Хмельницького, укази Катерини II.

Другу групу розглядуваного поділу становлять головно певні види писемних джерел, які свого часу творили люди для відображення синхронної дійсності. З-поміж джерел до історії України — це літописи, агіографічні твори, описові твори вітчиз­няних авторів, іноземних мандрівників, мемуарні праці, політичні доповіді та звіти, літературні й публіцистичні пам'ятки. Подвійну віднесеність до реліктів і до нарративів мають такі види чи підвиди писемних джерел, як статистичні документи, програми політич­них партій, фінансово-господарська звітність.

Загальноприйнятий також поділ джерел на унікальні та масові. Унікальними називають ті, яким на час свого творення і функ­ціонування належала у житті людей і суспільств винятково важлива роль і які збереглися та дійшли до нас в одному чи всього кількох примірниках. Тиражування унікального джерела лише робить його доступнішим для ширшого кола дослідників, читачів і не применшує його унікальності. Поділ джерел на унікальні та масові стосується головно писемного виду джерел, але не лише. Приклади унікальних пам'яток в українському джерелознавстві — "Повість временних літ", що дійшла до нас у двох основних редакціях: Іпатіївській і Лаврентіївській і несе найбільший масив нарративної інформації з історії Київської Русі від її початків до 10-х років XII ст.; також "Повчання" Володимира Мономаха, вписане у текст Лаврентіївської редакції ПВЛ під 1096 р., і "Слово о полку Ігоревім", майже випадково знайдене наприкінці XVIII ст. у рукописному збірнику різножанрових творів з XV ст., складеному в Україні й уже на початку XVIII ст. перевезеному в Північну Новгородсько-Псковську Русь, та ін. На практиці, однак, до унікальних пам'яток історії відносять і ті, які стали широковідомими вже незабаром після свого створення, але які особливо значущі за своєю історичною інформацією, наприклад, "Щоденник" Еріха Лясоти, "Щоденник" Павла Алепського, "Опис України" Гійома Левассара де Боплана, "Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького Війська" Пилипа Орлика та ін. Джерелознавство знає чимало унікальних пам'яток із інших типів джерел. Серед речових в Україні до них можна віднести фундамент Десятинної церкви та Софіївський собор у Києві, археологічне городище Пліснесько у Бродівському районі Львівської області, археологічне городище Любеч у Чернігівській області, Маріїнський палац у Києві та полтавський ансамбль пізнього класицизму, золота скіфська пектораль з IV ст. до н. е., знайдені у кургані Товста Могила в Дніпропетровській області, срібна скіфська ваза зі зображенням знаті з IV ст. до н. е., знайдена в кургані Гайманова могила у Запорізькій області. Останні дві пам'ятки зберігаються в музеї історичних коштовностей України. Не стільки за писемні, скільки за зображальні особливості цінуються унікальні пам'ятки книжкового мистецтва Євангеліє Остромирове, Євангеліє Острозьке, а за пізнавально-лінгвістичне значення — Євангеліє Пересопницьке тощо.

Проте найбільше існує масових джерел: знаряддя праці, види зброї, обряди та звичаї, топоніми й антропоніми, кампути, ревізії, переписи населення, грамоти і діловодні матеріали, інвентарі та ревізії, описи місцевостей тощо. Тобто масовими джерелами наливаються ті, які збереглися у численних, часто аналогічних формах і несуть інформацію про однотипні об'єкти, процеси та а і:піца в історичних часах. Гончарні печі, аналогічні за формами і функціями, діяли в усіх гончарних осередках України, наприклад, у XIX ст. таких існувало близько 700. Всі вони — в Опішній, Шатрищах, Олешні, Бубнівці, Глинську, Ніжині, Тулиголовах, Хомутці, Ямполі, Семенівці та багатьох інших поселеннях — мали аналогічні гончарні печі та гончарні круги. Там, де такі печі й круги збереглися, вони виступають масовими джерелами. Переписи населення в Росії (1897), Австрії (1857, 1869, 1880, 1890, 1900, 1910), міжвоєнній Польщі (1921, 1931), Румунії (1930), Чехословаччині (1930) так само подають масові однотипні відомості про чисельність населення, його розселення, соціальну диференціацію і зайнятість, національний склад, конфесійну віднесеність, природний і механічний рух, вікову структуру, сімейний стан, освіту тощо. Описові твори з XVIII-XX ст. містять чи не кожного разу відомості про природу описуваних країв, губерній і повітів, міста і села, пам'ятки історії і культури, населення і його зайнятість, характер господарства, ярмарки і торгівлю, звичаї та обряди, етнічні риси мешканців і ще про багато явищ, які виявляли себе масово. Інвентарі приватних маєтностей феодальної доби характеризують розміри володінь, структуру землеволодіння, чисельність мешканців володіння часто з їх іменами і прізвиськами, характер забудови панських дворів житловими і господарськими будівлями, склад худоби в господарстві, спосіб її утримання тощо. Так відбувається з інвентаря в інвентар, але з певними чисельними та якісними відмінностями у володіннях. З першого погляду, характеристичні риси археологічних пам'яток видаються дуже аналогічними, такими, що масово викопуються під час археологічних розкопок: крем'яні нуклеуси і скребки, ножики та рубила, кам'яні сокири, наконечники стріл і списів з пізніших часів — гончарні вироби найчастіше в розбитому стані, примітивні художні скульптурки, кості диких тварин, на яких полювали давні люди, та свійських, яких утримували, рештки вогнищ, помешкань та ін. І лише спеціаліст, досвідчений археолог за ледь помітними рисами окремих пам'яток здатний співвідносити їх з певним історичним часом, з археологічними культурами, визначати їх місцеве і привозне походження, функціональне призначення у житті давньої людини.

Унікальні пам'ятки — це свідки певних злетів суспільної думки і практики, творчості талановитих людей, переломних історичних зигзагів у долі народів. Вони — мов виразні віхи на шляху людського поступу. Проте їх недостатньо для відтворення всієї картини суспільних зв'язків, суперечностей, рухів, контактування людей з навколишньою природою, сусідніми народами, пошуків істини та Бога. Основою реконструкції історичної реальності є для історика масові джерела.

Універсальна градаційна схема класифікації джерел ґрун­тується на відмінностях у природі носіїв історичної інформації. Залежно від неї історичні джерела можливо поділити на роди. Такими є: рід речових джерел, історична інформація в яких закодована в матеріалі й формі; вербальних (лат. уегЬаИэ — словесний), носіями інформації яких є слово; поведінкових — виявляють історичну інформацію у народних віруваннях, звичаях і обрядах, менталітеті людей; зображальних — передають відомості про минулі часи через призму художніх творів — від літературних до архітектурних; технічних джерел, що на час виготовлення фіксували ту чи іншу інформацію — візуальну, аудіальну, радіоелектронну — технічними засобами.

Деякі джерела з огляду на свої властивості можуть спів­відноситись одночасно з двома чи кількома родами: наприклад, архітектурні належать і до роду речових, і до роду зображальних; нумізматичні — до роду речових, технічних і зображальних, так само філіграні та ін. У свою чергу, роди мають внутрішній поділ на типи, що вирізняються не лише способом кодування інформації, а й функціями джерел, які вони виконували на час виникнення. Так, до роду речових належать знаряддя праці, жит­ла та господарські будівлі, зброя й інші речові пам'ятки у їх відносно збереженому вигляді або у фрагментах. Звичайно, функ­ції згаданих типів джерел є виразно відмінними між собою. Рід вербальних джерел охоплює типи писемних, усних, лінгвістичних. Відмінності між цими типами виявляються у способах кодування та переданні інформації. Як уже зазначалось, внутрішній поділ має рід поведінкових джерел. Виразно неоднозначний рід зображальних джерел. До нього належать художні зображальні твори з часу пізнього палеоліту і до останніх віків, скульптура, архітектура, прикраси тощо. До технічного роду джерел насам­перед відносять фотокінодокументи, фонічні записи й електронні документи. Своєрідні визначальні характеристики, зумовлені особливими способами виявлення, мають типи археологічних та етнографічних джерел. Типи джерел зазвичай поділяються на види, а останні — на підвиди. Наприклад, тип речових джерел — знаряддя праці легко диференціюються за їх віднесеністю до сфер виробництва на такі види, як сільськогосподарські, ремесел і хатнього промислу, бджільництва, рибальства, художніх промислів. Сільськогосподарські знаряддя, у свою чергу, поді­ляються на знаряддя обробітку ґрунту, збирання, обмолоту та переробки врожаю, тяглові й ручні, транспортні, що об'єднують колісний транспорт, різні підвиди саней і волокуш, підвиди упряжі й догляду за худобою. Знаряддя праці, що у ХУШ-ХХ ст. використовувались у різних галузях великої промисловості: гірничої, деревообробної, соляної, у тому числі, вироблені шахти, машинобудівної, транспортної, харчової та інших, є важливим джерелом до вивчення становища робітників, їхнього виробничого побуту, умов праці. Як окремі види джерел виділяють пам'ятки зброї: холодної, вогнепальної, захисних обладунків. Значну диференціацію (і це з багатьох оглядів) на різні види та підвиди мають одягові пам'ятки: на народні, міські, національні костюми, чоловічі та жіночі ноші, поясні й наплічні, нижні та верхні одежі, головні убори і взуття тощо.

Загальноприйнятий в українському джерелознавстві поділ на види типу вітчизняних писемних джерел. Такими видами є: літописи; законодавчі акти; приватні акти; діловодна докумен­тація; статистичні джерела; періодична преса; мемуарні твори; описові (економіко-статистичні, військово-топографічні та ін.) праці; публіцистичні та політичні твори; літературні пам'ятки; наукові праці з досліджуваних часів.

Для дослідження історичного процесу писемних часів писемні джерела мають найважливіше значення. На відміну від інших типів їх інформація відкритіша, конкретизована датуванням, локалі­зацією подій, персоналіями. Ця властивість писемних джерел зумовила те, що тривалий час наука джерелознавства обмежува­лась саме писемними джерелами як об'єктом дослідження. Така традиція сильна і тепер, коли і в навчальних курсах з джерело­знавства найбільшу увагу звертають саме на писемні джерела.

Під видом писемних джерел прийнято об'єднувати сукупність джерел, характерних однаковістю форми (структури, жанру), що виробилась під впливом аналогічних цілей, якими керувалися творці джерел при їх виготовленні. Види писемних джерел — явища певних історичних періодів. Одні з них існували три­валіший, інші — коротший час. Деякі відбивають весь період вітчизняної писемної історії. Це актові документи, публічні й приватні, документи особистого походження, зокрема спогади, публіцистичні та літературні пам'ятки тощо. Літописи ж практично зникають у XVIII ст., хоч спорадично подекуди велися в монастирях і до наших днів. Статистика у її ранніх своєрідних підвидах кампутів і ревізій з'являється лише у XVII ст. Періодика на європейському ґрунті у XVI ст., а на українському — лише у XVIII ст.

Легко піддаються внутрішньому поділу на види типи усних та лінгвістичних джерел. До усних відносимо перекази, історичні пісні та думи, прислів'я, лінгвістичних — топоніми, гідроніми, антропоніми, етноніми, теоніми, метроніми та ін.

Усні й лінгвістичні джерела несуть інформацію з найдавніших часів. Джерела технічного роду, на зразок, скажімо, кінофото-документів і аудіодокументів, виникли у XIX ст. (фотографію винайшов Дагер 1839 р., фонограф — Едісон 1877 р.) і лише від того часу стали носіями історичної інформації; типу електро-документів — близько 40 років. Подана градація історичних джерел у джерелознавчій літературі не є усталеною. Деякі автори поділяють усі джерела на типи, оминаючи їх попередній поділ на роди, а типи, в свою чергу, — на види і підвиди.