12.2. Документи

більшовицької партії та КПЗУ

Для об'єктивного вивчення історії дослідникам України, Росії, інших країн Східної Європи не можна обійтися без документів комуністичних організацій, що виросли з російської соціал-демократії. З 1898 р. соціал-демократи створили так звану інтер­національну соціал-демократичну партію, яка з 1903-1905 рр. стала домінуючою серед робітників не лише Росії, а й України, Кавказу, Бессарабії. Цій партії належала чи не головна роль у дестабілізації Росії в роки Першої світової війни, розвалі її фронту, в поразках 1917 р. Від лютого до вересня 1917 р. під впливом більшовицької агітації з фронту дезертирувало 2 млн солдатів. Росія покотилася в прірву.

Нарешті більшовики організували жовтневий переворот 1917 р., що започаткував встановлення диктаторського режиму на 1/6 земної кулі. Вони очолювали цей режим упродовж 70 років, у тому числі й в Україні. Безсумнівно, зрозуміти радянську владу, її історію без документів правлячої партії неможливо.

Характерною особливістю документів Комуністичної партії є те, що вони збереглися системно за хронологією і комплексно у своїх видах. З самого початку більшовики (з 1903 р., від II з'їзду РСДРГІ) надавали надзвичайно важливого значення своїм документам, мабуть, ПІД впливом Леніна. Через це на кожному і "и. конференції, пленумі прискіпливо редагувалися всі про-1 рами, статути, резолюції та рішення. На всіх статутних заходах ставилися офіційні звіти, а також звіти з місць, звіти окремих панок партійних структур, наприклад, центрального органу (газети), ревкомісій, мандатних комісій тощо. Всі партійні заходи протоколювалися або стенографувалися. Пізніше видавалися стенограми з'їздів або протоколи. Вже за радянського часу були видані стенограми всіх з'їздів партії за винятком окремих, які гірше протоколювалися (наприклад, IV Об'єднавчого). Зазначимо, що після встановлення в 30-х роках сталінської ідеологічно-репресивної диктатури стенограми з'їздів залишалися єдиною офіційною незабороненою літературою, яка хоча б частково давала змогу дослідникові зсередини глянути на більшовицьку партію, її історію, як вона "робилася" більшовиками, якою шаленою була внутріпартійна гризня у верхах ВКП(б) чи КПРС. Однак первинний матеріал стенограм, по суті, не використо­вувався істориками або ж тенденційно спотворювався під сталінське бачення історії Росії XX ст.

Отже, "стенограми з'їздів" як публікації належать до про­відного джерела з історії партії більшовиків. Саме з нього до­слідник може краще зрозуміти, що собою становила партія більшовиків, яку роль у ній виконували вожді та рядові партійці, якими були механізм і філософія диктатури. В стенограмах міститься багато конкретно-історичного матеріалу. І хоч він дуже суб'єктивований, однак нехтувати ним не можна.

Інше серійне видання документів КПРС — це "КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК". Заголовок сам говорить про зміст видання. Звичайно, в нього ввійшли лише відібрані рішення, які мали показувати, на думку укладачів, "керівну і спрямовуючу роль партії", турботу про благо народів, розквіт дружби народів і зовсім нема таємних документів ЦК і Політбюро, спрямованих на придушення націо­нальної та демократичної опозиції, розбудову репресивних органів тощо.

Знову ж таки, якою б масою одіозних постулатів не було пересипане це видання, його варто вивчати, аналізувати, щоб збагнути режим. В Україні було випущено двотомник "Кому­ністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конфе­ренцій і пленумів ЦК".

Крім цих серійних видань, чимало партійних документів опубліковано в серіях "Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам", "КПСС о профсоюзах", "КПСС о молодежи", "КПСС и Советская армия" та ін. Після кожного партійного з'їзду видавалися однотомники основних матеріа­лів — доповіді, резолюції, склад обраних органів.

Крім опублікованих документів більшовицько-комуністичної партії, величезна кількість її матеріалів відкладалася в архівах. Раніше це були Архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, Архів Інституту історії партії при ЦК КП України, архіви обласних комітетів партії. Після заборони діяльності Компартії в Україні ці архіви стали структурами державних архівів відпо­відного рівня: в Києві — Центральний державний архів громад­ських об'єднань України, в областях — частини Державних архівів областей. Дуже багато архівних партійних джерел були недоступними для дослідників, зокрема для безпартійних. Таєм­ними для дослідників, у тому числі для комуністів, були стенограми і рішення Політбюро, які стосувалися кадрових пи­тань, демографічної політики перемішування народів, форму­вання так званого єдиного народногосподарського комплексу, коли підприємства України штучно прив'язувались до підпри­ємств Уралу і Татарії, Баку й Естонії, щоб тим самим гальмувати тенденції до економічної самостійності окремих республік чи економічних зон. Під цим претекстом після Жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС були ліквідовані раднаргоспи, і господарство знову підпорядковувалось галузевим московським міністерствам, що керували, наприклад, нафтовою промисловістю Баку, Та­тарії, Борислава і Долини, Тюмені й Туркменії з одного центра.

Близькими за змістом до партійних документів є праці так званих видатних діячів Комуністичної партії та Радянської держави. Часто це поверхові, вкрай тенденційні праці. Йдеться не лише про праці Леніна чи Сталіна, а й таких "діячів", як Калінін, дружину якого Сталін заслав у Сибір, а він співав дифірамби Сталіну, чи Каганович, рідний брат якого був репре­сований сталінською машиною, Молотов, Ворошилов, Орджоні-кідзе, Куйбишев, Постишев, Хрущов, Брежнєв, Суслов, Щер-бицький, Черненко та ін.

Характерною ознакою змісту творів "видатних діячів" було прагнення ортодоксально в якійсь одній сфері діяльності подати ленінсько-комуністичну концепцію бачення процесів і явищ. Чим менше було свіжої думки у таких працях, тим надійнішими вони вважалися. Однак і в них приховано багато відповідей на причини тоталітаризму в СРСР, затхлої духовної атмосфери в житті суспільства, так званої монолітної єдності партії і народу.

Аналогічно тому, як джерела державного походження за їх змістом прийнято поділяти на законодавчі та діловодні, так і джерела партійного походження поділяються на нормативні та діловодні. До нормативних належать Програми партії, яких більшовики створили три, а по суті — чотири: Програма РСДРП 1903 р.; Програма РКП(б) 1919 р.; Програма КПРС 1961 р, схвалена XXII з'їздом КПРС. Програма 1961 р. передбачала побудувати за 20 років "основи комунізму" в СРСР. Звичайно, "мета" не була виконана, а програмний документ оскандалений. На XXVII з'їзді КПРС 1986 р. було прийнято нову редакцію нібито Програми КПРС, прийнятої 1961 р. По суті, це був цілком новий документ. До найважливіших нормативних документів КПРС належали статути, що були своєрідними адміністративно-ідеологічними нормами для всіх рядових членів КПРС і, насамперед, для кадрового складу керівних і управлінських структур. Йдеться про засіб тримання у покорі, беззастережне виконання волі центру всіма, кому хоч що-небудь довірялося робити в державних структурах чи в громадських організаціях і товариствах. До нормативних документів належали рішення, резолюції, доповіді на з'їздах, що насправді були підняті до рангу нормативних документів, хоч за формою доповіді скрізь і завжди розглядаються як ділові папери.

Діловодну частину джерел з історії КПРС становлять такі види документів, як інформації, протоколи партійних зборів, засідань бюро, конференцій, активів, листування, інструкції, ма­теріали всіляких перевірок, розгляду персональних справ та ін.

Багату інформацію про всеосяжність комуністичного партій­ного впливу на найнижчі суспільні ланки, у тому числі ланки льонарів і буряківників, студентські групи й учнівські класи, робітничі бригади і навіть сім'ї, мають документи первинних партійних організацій, протоколи зборів і засідань бюро первинних організацій, різні персональні справи, пояснювальні записки членів КПРС, звіти комсомольських секретарів на партійних зборах тощо.

При дослідженні історії західних областей для історика мають значення документи КПЗУ. Ця партія виникла в лютому 1919 р. на конференції в Станіславі спочатку під назвою Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ), а з травня 1923 р. — КПЗУ (після рішення Ради послів у березні 1923 р. про права Польщі на Східну Галичину).

КПЗУ не вважалася масовою партією. В 1928 р. у ній залишилося всього 600 членів. У найкращі для партії часи — близько 5 тис. Це була партія загалом чесних людей. За ідео­логічними переконаннями в ній переважали націонал-комуністи, тобто люди, котрі в соціально-економічних питаннях дотриму­валися соціалістичних засад, підтримували суспільну власність на засоби виробництва, забезпечення освіти, охорони здоров'я, пенсіонерів, інвалідів, безробітних, науки та ін., а в питаннях національних — націоналістичних. Вони виступали за право народу Західної України на національну державу. До 1931 р. таку державу вони мислили в об'єднанні з УСРР — тобто виступали за возз'єднання. Однак коли на Сході почалася колективізація, процес над СВУ (Спілка Визволення України), репресії, коли радянський лад у радянській Україні втратив обнадійливі ознаки, КПЗУ 1931 р. висунула гасло "відірвання Західної України від Польщі", утворення самостійної західноукраїнської держави.

На членів КПЗУ сипались репресії польського уряду, їх судили десятками і сотнями. В історію увійшли судові процеси Святоюрський, Ковельський, Луцький тощо. їх запроторювали, як і націоналістів, у Березу Картузьку, але ще більше репре­сували в радянській Україні, куди викликали на навчання, інструктування чи відпочинок. КПЗУ нелегально видавала теоретичний журнал "Наша правда" (у Львові комплектом зберіга­ється в бібліотеці рідкісної книги на вул. Лисенка — філіалі Бібліотеки НАН України ім. В. Стефаника). В ньому опубліковані програмні документи, матеріали пленумів, конференцій, судових процесів, теоретичні статті керівних діячів Васильківа, Туринсь­кого, Іваненка (Бараби), Теслюка, Саврича (Максимовича). Чимало цінних фактів міститься в збірниках документів "Рево­люційний рух у Львові" (Львів, 1957), "Боротьба за возз'єднання з Українською PCP 1917-1939 pp." (Львів, 1979), "Історія Львова в документах і матеріалах" (Львів, 1986) та ін.

На нашу думку, цікавий матеріал, що відображає діяльність КПЗУ і становище в Західній Україні загалом 1919—1938 pp., подають спогади С. Маківки, М. Теслюка, У. Гапончука, М. Кіх, колективний збірник "КПЗУ — організатор революційної бороть­би" (Львів, 1958). Архівні матеріали з історії КПЗУ зберігаються у ф. 6 КПЗУ Центрального державного архіву громадських об'єднань України в Києві та в Державних архівах Львівської, Волинської, Рівненської, Тернопільської й Івано-Франківської областей. За видовими ознаками це насамперед донесення поліції про діяльність комуністичного підпілля, конфісковані документи під час обшуків, зокрема заборонена література, листівки, відозви, списки, інформативні матеріали, шифри та ін.