- •Isbn 978-966-603-501-4.
- •1 Теоретичні питання історичного джерелознавства
- •1.1. Природа історичного джерела
- •1.2. Класифікація історичних джерел
- •1.3. Основні сховища історичних джерел в Україні
- •2.1. Українська традиція дослідження і використання історичних джерел
- •2.2. Методологічні принципи аналізу історичних джерел
- •2.3. Методика пошуку та прочитання інформації історичних джерел
- •2 Писемні джерела
- •1.1. Епіграфічні пам'ятки
- •1.2. Відомості про населення
- •1.3. Писемні пам'ятки візантійських і західноєвропейських авторів про Русь уі-хі ст.
- •1.4. Арабські автори про Русь
- •2.1. Культурне середовище давньоруського літописання
- •2.2. "Повість минулих літ" ("Повість временных лчкт"). Редакції, списки і протографи
- •2.3. Київський літопис
- •2.4. Галицько-Волинський літопис
- •2.5. Північноруське літописання та його зв'язок з літописанням південноруським
- •3.1. Руська Правда як пам'ятка права. Редакції, списки, композиція і зміст Короткої Руської Правди
- •3.2. Походження та списки Розширеної Правди і Скороченої Правди
- •3. 3. Інші актові матеріали х-хvi ст. Класифікація і форми актових матеріалів
- •4.1. Давні польські хроністи, які писали про Україну X-XVI ст.
- •4.2. Польські та литовські акти загальнодержавного значення
- •4. 3. Коронна та Литовська метрики. Документи з історії України в польських архівах
- •4.4. Польські видання актових і діловодних матеріалів
- •5.1. Актові та діловодні документи
- •XVII-XVIII ст., царські актові матеріали,
- •5.2. Археографічні видання давніх джерел у хіх-хх ст.
- •6.1. Визначні літературно-публіцистичні твори
- •6.2. Агіографічна література
- •6.3. Літературно-публіцистичні твори XV—початку XVII ст. Полемічні твори
- •7. 1. Українські та білоруські літописи XV-xVn ст.
- •7.2. Історичні твори XVII ст. Хроніка Феодосія Сафоновича та "Синопсис"
- •7.3. Козацькі літописи XVIII ст.
- •7.4. Про літературно-художні твори епохи
- •8.1. Джерелознавчі особливості творів іноземців, які писали про Україну
- •8.2. Найважливіші мемуарні
- •8.3. "Опис України" Гійома Левассера де Боплана
- •8.4. Визвольна війна середини XVII ст. Та Україна часу козацької державності в оцінці іноземців
- •9.1. Адміністративний поділ України у складі Росії
- •9.2. Розвиток австро-угорських органів
- •9.3. Різновиди законодавчих актів. Кодифікаційно-видавнича робота
- •9.4. Види діловодних документів державних адміністративних органів. Документи судочинства
- •9.5. Діловедення поміщицьких маєтків і капіталістичних підприємств
- •10.1. Українські вчені та публіцисти XVIII ст. На російській службі
- •10.2. Революційні організації
- •10.3. Кирило-Мефодіївське товариство. Книга буття українського народу
- •10.4. Політичні документи Головної Руської Ради періоду революції 1848 р. "Слово перестороги..." в. Подолинського
- •10.5. Закарпатські публіцисти
- •11.1. Описи намісництв України останньої чверті XVIII ст. Описи 1781 р., виконані на чолі з а.Милорадовичем. Опис Чернігівського намісництва а. Шафонського.
- •11.2. Статистико-топографічні,
- •11.3. Описи й описові матеріали
- •12.1. Програми й інші матеріали народницьких організацій
- •12.2. Документи
- •12.3. Українські національно-демократичні та націоналістичні партії кінця XIX— першої третини XX ст., їх нормативні та діловодні документи
2.1. Культурне середовище давньоруського літописання
Михайло Грушевський називав "Повість минулих літ" найдавнішим літописом, отже, найдавнішим літописним твором, який дійшов до нас. Він створений у 10-х роках XII ст. Це, однак, не означало, що раніше на Русі не знали літописання. На думку багатьох істориків, до часу появи твору існувала тривала традиція літописання. Як допускав М. Грушевський, перший літопис, можливо, створений ще 945 р., зразу ж після вбивства Ігоря древлянами. Якщо так, то до 10-х років XII ст. літописна традиція налічувала понад 160 років. Слов'янська кирилична азбука та писемність з'явилися в Києві з прийняттям християнства. Однак існує чимало свідчень про існування письма на Русі задовго до офіЦІиного хрещення в 988 р. Встановлено, що князі Аскольд і дір, які правили в Києві 862-882 рр., були християнами. Безсумнівно, вони мали своїх духівників, церковні книги-й, очевидно, знали грамоту.
У тексті договору Ігоря з Візантією, підписаному 944 р., містилася стаття про те, що руський князь повинен посилати послів до Візантії з грамотами. Тих, які б прибували без грамот, візантійська влада могла затримувати аж до княжого приїзду. Отже, вже у ІХ-Х ст. писемність обслуговувала сферу державного і культурного життя Русі. Після офіційного запровадження християнства ще за Володимира широкого розмаху набула перекладацька діяльність. Разом з появою християнських храмів поза Києвом писемність проникала в усі кінці руської периферії.
Ярослав спеціально зібрав писарів для перекладу книг з грецької руською мовою, створив при своєму дворі велику бібліотеку. Писемність захопила нові сфери суспільного життя, насамперед освіту, правові відносини між державою і церквою, державою і приватними особами, між самими приватними особами, проповідницьку діяльність. Почала формуватися художня література. Як уже згадувалось, працювала школа при Софійській церкві, де вчителями були дяки, а "виучениками" — діти, напевне, широкого суспільного загалу. Графіті на вжиткових речах, стінах Софійського собору, Видубецького, Печерського монастирів дають підстави думати, що писемність поширювалась також серед простого люду.
Багаті ж люди замовляли для себе написання священних книг. З XI ст. до нас дійшло в оригіналі лише чотири таких книги. Це великоформатне, багато оздоблене Євангеліє Остромирове, виготовлене в Києві 1056-1057 рр. на замовлення новгородського посадника Остромира. Воно зберігається у Державній публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Багато оформлений також "Ізборник Святослава", написаний 1073 р., та дві скромно оформлені рукописні книги "Ізборник 1076 р." і "Євангеліє Архангельське" з 1092 р. Усі пам'ятки переписані в Києві з давньоболгарських оригіналів. Найповніше ці пам'ятки вивчав львівський професор Я. Запаско і в 1995 р. видав про них книгу "Пам'ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга". Професор Запаско звернув також увагу на мову згаданих оригіналів. Хоч замовники бажали, аби переписані священні книги точно відображали первинні тексти, київські переписувачі все-таки не змогли бути вільними від свого київського мовного середовища і понавставляли у слов'янські тексти чимало української лексики на зразок бігати, веліти, веселитись, гнівом, вельми, годі, дивитися, діяти, жито, зимному, клекот, людина, напослідок, нехрегцений, ніколи, обидва, образитися, орали, оскомина, од гори до дому, обоє, озирайся, року, чуєш, яр тощо. Багато української морфологічної форми іменника чоловічого роду в давальному відмінку: синові, Аврамові, мужеві, Господеві та ін., наказової форми дієслів: сядьмо, ходімо, ідіть, беріть; кличної — дружино, Бояне, земле тощо. В оригіналі виявлена одна з грамот Мстислава Володимировича.
Чимало пам'яток писемності з ХІ-ХП ст. дійшло до нас у збірниках, які переписувалися пізніше — в ХІУ-ХУІ ст., наприклад, найдавніший літопис "Повість минулих літ", "Повчання Володимира Мономаха", "Слово о полку Ігоревім", житія святих, що складалися в Печерському, Видубецькому й інших монастирях, "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона та ін. Маємо всі підстави допускати, що чимало пам'яток культури із давньоукраїнських часів, історичних джерел пропали безповоротно.
Дуже нещасливою була доля української столиці Києва. Першого великого руйнування Києву завдав 1096 р. половецький князь Боняк, зокрема Печерському монастиреві, Софійській церкві, спалив монастирські келії, два княжих палаци — на Берестовім і Видубецьку. Велика пожежа в Києві трапилася 1124 р. У ході міжусобної боротьби нижній і верхній Київ 1203 р. спалив князь Рюрик Ростиславович. Тоді ж він пограбував монастир і церкву св. Софії.
Загальновідомі наслідки руйнувань Києва ордою Батия 1240 р. У пізніші часи Київ двічі грабували, руйнували, палили кримські татари під проводом хана Мінгірея — 1480 р. і 1483 р. На цьому тлі видається щасливою випадковістю, що до нас дійшли окремі пам'ятки з тих давніх часів, у тому числі "Повість минулих літ", твір, який дотепер становить фактологічну основу наших знань про Русь до 1116 р.