8.4. Визвольна війна середини XVII ст. Та Україна часу козацької державності в оцінці іноземців

Низка праць іноземних авторів тією чи іншою мірою відображає події періоду Визвольної війни українського народу середини XVII ст. Це "Історія війни козаків проти Польщі" П'єра Шевальє, "Пам'ятки про події в Польщі" Альбрехта Станіслава Радзівілла, "Історія хана Іслам-Гірея III" Мехмета Сенаї, "Повідомлення про походження і звичаї козаків" Альберто Віміни, "Щоденник" Павла Алепського, "Книги подорожі" турецького мандрівника Евлїі Челебі, спогади члена шведського посольства до Б. Хмельницького К. Гільдебрандта.

П'єр Шевальє був французьким офіцером, 1646 р. командував загоном українських козаків, які перебували на службі фран­цузького короля. Козацький загін брав участь в облозі Дюнкерка 1646 р. Пізніше Шевальє став секретарем французького посоль­ства у Польщі (1648-1654 pp.), отже, володів необхідною ін­формацією. У вступі до книжки під назвою "До читача" П. Шевальє писав: "Ця історична книга подає деякі матеріали, що мають зробити читання її приємним. З неї можна довідатись про досить своєрідний спосіб ведення війни та боїв; хоробрі вчинки, які нагадують подвиги героїв роману, ... ми знайдемо образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить в рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків досі не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з'явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії".

П. Шевальє ніби прагне дотримуватись об'єктивних позицій, але "правди козаків" не розуміє. Заголовок "Історія війни козаків проти Польщі" мав означати, що війну почали козаки, а не Польща. З легкої руки багатьох попередників, не задумуючись, автор пояснює походження слова козак від кози.

Згадується про сваволю в Україні польських панів. Позиція автора добре виявлена у "Розвідці про землі, звичаї, спосіб правління, походження та релігію козаків". Козаки, за його описом, — це волоцюги, вояччина, що багато разів піднімала заколоти, чинила спустошення. Подібно до Боплана, Шевальє описав спосіб будування козацьких човнів, ведення нічного морського бою з турецькими галерами, будівництво і користу­вання козаками пересувними укріпленнями з возів. Є правдиві оцінки панщини. "Селяни України... неначе раби... вони зобов'язані працювати кінно або пішо три-чотири дні щотижня для панів", обтяжені іншими платами, зобов'язані "платити десятину від баранів, поросят і всяких земних плодів... до того — погана поведінка з боку євреїв, орендарів..." Подано характеристику релігії населення України. Зазначено, що краща частина шлях­ти — католицького чи реформаторського віросповідання. Мабуть, не дуже точні свідчення про їжу козаків, тенденційні — про любов до міцних напоїв. Проте, "хоч цей народ любить напиватися більше, ніж будь-який інший народ Півночі, все ж він напрочуд стриманий під час війни". Чимало повідомлень книжки П.Шевальє недостовірні, наприклад, про те, що Богдана Хмельницького гетьманом призначив король, назва Україна означає окраїну, а "мова козаків — це один з польських діалектів".

Очевидно, загалом упереджене ставлення Шевальє до козаків визначалося тим, що він перебував на службі у поляків і використовував різні донесення й описи польських гетьманів та урядовців, які в несприятливому світлі зображували козаків. На цьому тлі дуже помітна симпатія П.Шевальє в його "Розвідці про перекопських татар" до татар: "Годі уявити собі менш пороч­них людей..., вони надзвичайно щирі та вірні. Серед них зовсім немає шахраїв та наклепників". Ось тільки вони не вважають "злочином чи кривдою грабіж християнських країн, бо в їхньому понятті християни — поганці та мерзотники".

У цьому творі ще більше наукових неточностей, ніж у праці про козаків. Наприклад, автор стверджує: "татари... по суті є скіфами".

Сюжет "Історії війни козаків проти Польщі", з зовнішнього боку, достатньо точно і послідовно відображає саме повстання Б. Хмельницького, головні битви, зокрема під Корсунем і Пиляв-цями, дії М. Кривоноса та Ієремії Вишневецького, правдивий опис становища Львова, що оборонявся під проводом офіцера Арці-шевського, а потім відкупився "за допомогою значної суми", похід під Замостя. Потім описані події 1649 р., становища під Збаражем, позиції татар, битви під Зборовом із багатьма ситуаціями, в які потрапляли окремі польські вельможі, причини замирення, суть миру короля з татарами (вісім пунктів) і короля з Б. Хмельницьким (12 пунктів), тобто статті Зборівського миру, які передані пра­вильно. Вміщено розповідь про дії козацьких військ під проводом полковника М.С. Кричевського проти Радзівілла, про смерть пораненого і полоненого Кричевського в таборі литовського війська.

У розділі "Друга козацька війна" описані воєнні дії та польсько-козацькі відносини 1649-1651 рр. У центрі уваги — битва під Берестечком, її наслідки для козаків, захоплення Києва Радзі-віллом, умови Білоцерківського миру, які Шевальє передав 14 пунктами.

Незважаючи на пропольську суб'єктивну позицію П. Шевальє, багато його оцінок, фактологічних свідчень, міркувань заслуго­вують на уважний аналіз, зіставлення з іншими джерелами та використання при висвітленні ходу подій великої війни.

Помітним і відносно об'єктивним джерелом з історії війни є "Пам'ятки про події в Польщі" литовського гетьмана Альбрехта Станіслава Радзівілла. У Варшаві польською мовою ("Раті^гпікі о сігіеіасп \у Роївсе") твір видали 1980 р. відомі історики А. Пшебось і Р. Желевський.

Радзівілл прагнув зображувати події об'єктивно, навіть у тих випадках, коли розповідав про власні битви. Його фраза "Когасу і рІеЬв рореіпііі піезгуспапе гЬгоапіе, ропіе\¥а± піезіуспапе Ьуіу павге grzechy" ("Козаки і плебс наробили нечуваних злочинів, але ж і наші гріхи були нечуваними") і досі супроводжує численні праці про польсько-козацьку війну середини XVII ст. А. Радзівілл об'єктивно характеризує Б. Хмельницького, наголошуючи на його дипломатичному хисті, з позицій учасника подає дуже характерні риси дипломатії Росії, що вирізнялася сильною напористістю не лише на Хмельницького, а й на Польщу. Описаний випадок, коли російський посол у Варшаві зажадав "скарання на горло" всіх тих, хто помилково називав ім'я чи титули московського царя, як, наприклад, Ярема Вишневецький, котрий назвав царя Олексія Олександром.

Посол Гр. Пушкін зажадав, щоби польський сейм ухвалив "кару на горло" для всіх, хто би помилявся при титулуванні російського царя.

Чималу увагу приділив Радзівілл незгодам внутрікозацької старшини, а також її виступам проти Хмельницького, зокрема Прокопа Шумейка, Нечая, Небаби та ін. Подана значна інформація про козацько-молдавські стосунки.

Із польських сучасників війни, які залишили про неї свої твори, відомі С.Твардовський, автор віршованої повісті "Домашня війна" ("Wojna domowa") та В.Коховський, автор чотиритомних "Анналів Польщі...", що вийшли друком у 1683, 1688, 1698 та 1853 pp. і за семирічними клімактеріями відображали воєнні лихоліття. Пізнішого часу, вже у 1966 р. праця В.Коховського під заголовком "Літа потопу" (Lata potopu") була видана у Варшаві. В.Антонович писав, що В.Коховський — це найдокладніший літописець про війни Б.Хмельницького.

Відомою є також праця Іоахіма Єрліча "Літопис або хроніка" ("Letopisiec albo kroniczka"), написана з позицій шляхтича, якого події війни змусили втекти зі своїх маєтностей за 90 км від Києва і який дивився на козаків і повстанців як на волоцюг і розбійників. Чи не найчастіше в українській історіографії цитували львів­ського підкоморія М'ясковського, який був членом делегації А. Киселя до Богдана Хмельницького у січні 1649 р. і який у своєму Діаріуші навів сумнівні для січня 1649 р. слова Хмель­ницького про намір вибити весь руський народ з лядської неволі по Львів, Перемишль і Холм.

В Польщі 1971 р. було здійснено видання польською мовою книги Хаджі Мехмета Сенаї "Історія хана Іслам-Гірея III" (переклад з турецької 3. Абрагамовича). Праця містить чимало матеріалу про українсько-турецькі відносини з турецько-татарських позицій. Дуже випукло показані внутрішні відносини в Кримському ханстві, що штовхали Іслам-Гірея III на союз з Б. Хмельницьким. До 1648 р. Іслам-Гірей III уже був на ханському троні чотири роки, але за уряд у Криму вели боротьбу також вельможі Шефер Газі, Іслам Газі Герей, Тугай-бей. "В Кримській землі все так змішалося, — писав Сенаї, — як волосся на голові негра. Внаслідок незгод і запеклої боротьби край ішов до згуби". І нібито події в Україні, які дали великі повноваження Тугай-беєві, розрядили становище.

Сенаї подає відомості про призначення татарських емірів у орди, що йшли проти поляків, а Тугай-бея, коменданта замку Феракерман, — верховним командувачем над усіма ними. В деяких місцях описано становище татарських військ в Україні, їх участь у воєнних діях, перемоги і поразки; подані матеріали про зовнішньополітичні дії Криму стосовно Хмельницького, Польщі, Молдови, Туреччини.

Альберто Віміна як посол Венеції 1650 р. відвідав Б. Хмель­ницького з метою схилити його до війни проти Туреччини на боці Венеції. З-поміж багатьох його описів дуже виразне зобра­ження козацького гетьмана: "росту скорше високого, ніж се­реднього, широкий в костях і міцної будови. Його мова і спосіб правління вказують, що він володіє розсудливою думкою і проникливим розумом. У поведінці він м'який і простий, і тим з'єднує собі любов вояків, але, з другого боку, він тримає їх у дисципліні". А.Віміна описав також побут гетьмана, обіди, вживання горілки, пива, меду і вина, коли є гості, наголосив на гуморі українців. Коли ж він похвалився, "яка то велика Венеція і які широкі її вулиці, що самі її громадяни, трапляється, в них блукають", один козак сказав, що з ним таке трапляється у тісній хаті: коли посидить трохи за столом, то вже не може втрапити у двері, щоб повернутися додому.

Перед цим Віміна записав враження про високу землеробську культуру в Україні, яка "не тільки може бути поставлена поруч з найбільш культурними країнами Європи, але й задовольнити вимоги найбільш завзятого хлібороба". Позитивно відгукувався автор про характер відносин у середовищі козаків, котрі від­стоюють свої погляди без чванства, а за мету вважають при цьому "спричинитися для загального добра. Я сказав би, — писав Вімі­на, — що ця Республіка може рівнятися Спартанській".

Про страждання єврейського населення, викликані війною середини XVII ст., писали єврейські автори. Найголоснішою є хроніка Натана Ноти Ганновера "іашеп тегиіап" (І. Франко передає: "Яван Мецуля"), або ж у перекладі "Безодня". Ганновер розповідає, як "було побито 10 000 жидівських душ у Полон-ному", як 300 знатних жидів разом з рабином Самсоном з Острополя були вбиті в синагозі, як жиди тікали із Заславля, серед них і Ганновер, до Острога і Межиріч, а звідтам — далі на захід, як лишали золото, срібло і дітей, коні, вози, всі манатки і жінок...

Основний зміст хроніки Ганновера, (російською мовою під за­головком "Богдан Хмельницкий: рассказ еврея современника — очевидца о событиях в Малороссии за 1648-1652 гг" була видана 1878 р. в Одесі) передав I. Франко (Див.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. — К, 1986. — Т. 43. — С. 190-193).

Проте чи не найбагатшим за інформацією про культуру і побут українського народу є "Щоденник" Павла Алепського, сирійського архідиякона, який супроводжував антіохійського патріарха Макарія в його подорожі до Москви 1654 р. і під час повернення 1656 р. Арабське ім'я архідиякона — Буліс-аль-Хале-бі — Павло із міста Алеппо.

Павло Алепський зустрічався з Богданом Хмельницьким, спостерігав національне піднесення в Україні, яку називав "земля козаків", "країна козаків", "держава козаків", сприймав події 1648-1656 рр. як справу всього народу. "Козаки, оволодівши країною, розділили між собою землю", "жителі всієї цієї землі — козаки, заволодівши лісом, розділили землю на ділянки". У "Щоденнику" подано відомості про минуле України від часів Київської Русі, її захоплення Литвою і Польщею, становище народу, про Хотинську битву, відносини Б. Хмельницького з Туреччиною, Кримом, Молдовою, Московією, Угорщиною. Докладно описано битву під Жванцем, у тому числі зраду кримського хана, коли той відділився від Хмеля і пішов у свою землю, забравши з собою у полон із землі козаків до десяти тисяч осіб.

Дуже добре враження на ПАлепського справив Б. Хмель­ницький. "Всякий, хто побачить його, здивується і скаже: Так ось він, цей Хміль, якого слава й ім'я рознеслися по всьому світу". На думку мандрівника, козацький гетьман вів боротьбу з Польщею "для помсти і звільнення свого народу від рабства й неволі". Із "Щоденника" простежуємо, які категорії становили соціальну структуру тодішнього суспільства. В ньому згадуються посполиті, духовенство, ремісники, козаки, міщани, купці, орен­дарі та ін. Описано міські укріплення, повідомлення про татарські пограбування та полонення людей, характер господарства, культуру землеробства, врожайні поля, сади, городи, де "збіжжя заввишки людини, неначе те море безкрає".

Мандрівник був вражений рівнем освіти українців. Перше українське місто, куди вступили патріарх і його супровід, було м. Рашків над Дністром. "Починаючи цим містом, — зазначено в "Щоденнику", — себто по всій козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися вулицями". В Україні, повідомляє автор, існують будинки для бідних і сиріт, є лазні, дзвіниці та вежі, фонтани на вулицях тощо.

Очевидно, сирійському священнослужителю імпонували українське автокефальне, залежне лише від Константинополя, православ'я та люди, які його сповідували. Павло Алепський був у захопленні від "країни козаків": "козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі".

В ЗНТШ (т. 154) 1937 р. були опубліковані записки німецького священика Гільдебрандта, який 1656-1657 рр. супроводив шведського посла Веллінга до Б.Хмельницького. Тут йдеться про трикутник: Хмельницький—Москва—Швеція. Гільдебрандт засвідчує, що позиція Швеції знайшла у Хмельницького повне розуміння і підтримку — він поділяв інтереси Швеції, яка боролася проти зазіхань Москви. Отже, записки Гільдебрандта є важливим джерелом для вивчення зовнішньої політики Б. Хмельницького після об'єднання 1654 р. із Росією.

Різноманітна, хоч і не завжди точна, інформація про Україну середини XVII ст. у "Книзі подорожей" турецького мандрівника Евлії Челебі, котрий у мандрах провів 50 років життя. Він відвідав майже всі країни Європи, багато країн Сходу. В Україні побував кілька разів. Вперше 1656 р. відвідав Галичину та Буковину, а Наддніпрянщину — вже після смерті Б. Хмельницького (у жовтні-листопаді 1657 р.). До України прибув разом із турецькими військами. Записи Челебі цього часу розповідають про полкові та сотенні містечка, внутрі­політичну боротьбу за владу. Останню подорож по Україні мандрівник здійснив 1660 р., пройшовши від Коша Запорозького до Ніжина, далі — до Бердичева на Правобережжі, звідти через Кодак — до Криму.

Книгу Е. Челебі писав після 1670 р., у багатьох випадках не лише на основі подорожніх записів, а й з пам'яті. Це зумовило багато неточностей у хронології подій, іменах та ін. Водночас описи українських фортець і міст Львова, Лубен, Києва, Чиги­рина, Черкас, Канева, Прилук, Кодака, Збаража, Кам'янця можуть викликати інтерес. Видається, однак, що Челебі любив дуже гіперболізувати про величину міст, їх оборонні можливості. Ось що він писав про Львів 1656 р.: "Оскільки через незвичну метушню, що панувала у війську, я не зміг як слід оглянути це місто, я розпитав про нього одного корсара. Всього в ньому вісімдесят чотири тисячі дерев'яних і вкритих тесом упоряджених палаців. Та є й маленькі будиночки злидарів без виноградників і садів. Всього на базарі сім тисяч крамниць і в кожній з них кілька сонцеподібних дівчат, винісши на базар свій товар — свою працю, займаються торгівлею...

Є близько ста малих церков і сорок монастирів з дзвіницями, в кожному з яких по двісті, триста ченців. Є сорок прегарних чудових заїжджих дворів, шість пічних лазень. У благотворному кліматі тутешніх місць дівчата настільки гарні, що, побачивши їх, одягнених у шовковий різнобарвний одяг, сонцеликих, з очима лані, газелі, сарни, чоловік втрачає голову..."

Реальніший опис Кам'янець-Подільського замку: "Це надійна й могутня фортеця зі стінами, висіченими у скелі, що стоять над крутим схилом, і подібної їй немає не тільки в польських володіннях, а й у Чеській і у Шведській стороні".

У Челебі дуже багато цікавих, але водночас суперечливих описів запорозьких козаків. Ті, які вступали в союз з татара­ми, — це карфаш-козаки (брати-козаки), а ті, які боролися проти турків і татар — "бритоголовий народ", гідний "геєни вогненної". Про український народ і його мову Челебі відгукувався так: "вони стародавній народ, а мова їхня ще більше всеохоплююча і багата, ніж фарсі, китайська, монгольська і різні інші". Зрозуміло, що твір Евлії Челебі вартий уваги як оригінальне джерело, яке відображає різноманітні грані українського життя 50-60-х років XVII ст.

Від другої половини XVII ст., зокрема з XVIII ст., твори іноземців, котрі писали про Україну, достатньо численні. Назвемо "Щоденник" шведського генерала Гордона, що в 60-70-х роках XVII ст. перебував на російській службі й, зокрема, 1673 р. командував Чигиринською фортецею. В 1829 р. російською мовою "Дневник" був опублікований у Москві. Становище України за часів І.Мазепи описував датський посол Юст Юль. Він залишив враження про зруйнований Батурин, міста Глухів, Кролевець, Борзну, Ніжин, Київ, Нові Млини та ін. Так само він писав про напади татар, культуру і побут козаків. Його "Записки" були видані російською мовою у Москві 1899 р.

Добу Мазепи описували також агент французького уряду в Москві Деляневіль ("Записки про Московію"), французький дипломат Жан Блюз, який був у Батурині 1704 р.

Загальновідома книга Вольтера "Історія Карла XII", що вийшла 1731 р. у Руані. До 1900 р. вона перевидавалась близько 100 разів. У ній дві сторінки присвячувались характеристиці та діяльності Івана Мазепи. Завдяки Вольтеру ім'я Мазепи стало відоме в усьому світі.

Є фрагменти про Україну в книзі Корба "Щоденник, складений в Московії", що вийшла друком у Відні 1700 р. У Штутгарті 1730 р. було видано "Реляції" принца Вюртемберзького Максимі-ліана Еммануїла, учасника походу Карла XII і свідка битви під Полтавою.

Український історик в діаспорі Олекса Вінтоняк захистив дисертацію та видав книгу під заголовком "Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII ст." У 1995 р. книга була перевидана (Львів; Мюнхен). У розділі "Біобібліографічні відомості про подорожників" Олекса Вінтоняк подав відомості про 14 авторів творів про Україну: Балтазара Ганета, К.Ф.Е. Гаммарда, Йоганна Готфріда, Самуеля Готліба Гмеліна, Йоганна Антона Гюльденштедта, Ернеста Вільгельма Дрімнельмана, Балтазара фон Кампенгаузена, Едвардо Даніеля Клерка, Вільгельма Кокса, Джозефа Маршалла, Йогана Віль­гельма Меллера, М.Мессельєра, Петера Сімона Палласа, барона Франца де Тотта, називає відомості про дві праці невідомих авторів.

У виданні вміщена вступна стаття професора Ярослава Даш­кевича, де він, окрім джерелознавчого аналізу праці О. Вінтоняка й оцінки значення праць іноземців як джерел до історії України, доповнює їх такими іменами, як Йоганн Гайнріх Мюнц (Жан Анрі), Карл Бормей Феєрабенд, Адам Нарушевич. Зрозуміло, ми не маємо змоги навіть реферативно зупинитися на згаданих працях. Тому рекомендуємо працю О.Вінтоняка для самостійного опрацювання. Зазначимо лише, що головними темами творів іноземців про Україну XVIII ст. є політика російського царизму стосовно України, колонізація Півдня України іноземними колоністами: сербами, німцями, болгарами, греками, поляками й іншими, перенесення в Україну російських кріпосницьких порядків, обмеження та скасування української автономії. Особливо багаті матеріали про побут, спосіб виробництва, культуру, мораль українського населення. Іноземці із захопленням розповідають про спосіб життя українських селян, українську етнографію, самобутні ознаки культури українців.

Хоч XVIII ст. України відносно дуже повно відображене в працях іноземців, але з того ж століття збереглося у багатократ більше джерел різних видів вітчизняного походження. Тому від­носна значущість джерел про Україну XVIII ст. іноземного поход­ження у всьому корпусі історичних джерел, напевне, вже не така й велика, як джерел іноземного походження з XV-XVII ст., які є дійсно унікальними.

ЛІТЕРАТУРА

Барбаро и Контарини о России. — Л., 1973.

Боплан Гійом Левассер де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського... — К, 1990.

Історія Львова в документах і матеріалах. — К, 1986. — С. 87-88 (Док. № 69).

Історія України в документах і матеріалах. Визвольна боротьба україн­ського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1569-1654). — К, 1941. — С. 12-13.

Литвин М. О нравах татар, литовцев и москвитян. — M., 1994.

Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — К, 1896. — Вып. 2.

Мюллер Йоган-Йоахім. Історична дисертація про козаків /Коментар Ю. Мицика і М. Кулінського //Всесвіт. — 1988. — № 6. — С. 131-137.

Путешествие антиохийского патриарха Макария в Украину в середине 17 века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алепским /Перевод с арабского Г.Муркоса. — К., 1997.

Січинський Володимир. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. — К., 1993. — С. 36-255.

Шевальє Я'єр. Історія війни козаків проти Польщі з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар. — К, 1993.

Челеби Эвлия. Книга путешествия (Извлечения из сочинений турецкого путешественника XVII в.). — М., 1961. — Вып. 1. Земли Молдавии и Украины.

Хрестоматія з історії Української PCP з найдавніших часів до кінця 50-х pp. XIX ст.: Посібн. для вчителів. — К., 1959. — С. 94-95, 115, 146-147, 155-157.

* * *

Антонович В.Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880-1881 //Історія України в університетських лекціях. — К., 1995. — Вип. 1.

Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная Европа XII-XVII в. — М., 1973.

Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович І. Україна на стародавніх картах. Кінець XV-перша половина XVII ст. — К., 2004.

Вінтоняк Олекса. Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII ст. — Львів; Мюнхен, 1995.

Дашкевич Я.P. Українська бопланіана //Гійом Левассер де Боплан. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського... — К, 1990. — С. 209-232.

Дячок Олег. Хроніст Алессандро Гваньїні // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К, 2004. — Вип. 8-9. — С. 299-321.

Заруба В.М. Студії з історії України. — К, 1995. — С. 48-57.

Кордт В. Чужоземні подорожі по Східній Європі до 1700 р. — К, 1926.

Мыцык Ю.А. Записки иностранцев как источник по истории Украины (вторая половина XVI-cepeдинa XVII в.). — Днепропетровск, 1981.

Мыцык Ю.А. Записки иностранцев как источник по истории Освобо­дительной войны украинского народа 1648-1654 гг. — Днепропетровск, 1985. — Ч. 1.

Наливайко Дмитро. Козацька християнська республіка //Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам'ятках. — К., 1992.

Остапчук Віктор, Галенко Олександр. Козацькі чорноморські походи у морській історії Евлія Челебі "Дар великих мужів у воюванні морів" // Марратшкіі: 36 наук, праць на пошану Ярослава Дашкевича. — Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. — С. 341-426.

Полотнюк Я. Мандрівні записки Павла Халебського як джерело до історії культури України XVII ст. //Дзвін. — 1990. — № 9. — С 124-129.

Франко Іван. Хмельниччина (думи, пісні та вірші) / / Іван Франко. Зібр. тв.: У 50 т. — К, 1986. — Т. 43. — С. 7-352.

Яворницъкий Д.І. Історія запорізьких козаків.: У 3 т. — Львів, 1990. — Т. 1. —С. 67-70.

Розділ 9

АКТОВІ ТА ДІЛОВОДНІ ДОКУМЕНТИ РОСІЙСЬКИХ І АВСТРІЙСЬКИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ XVIII— ПОЧАТКУ XX СТ.