1 Теоретичні питання історичного джерелознавства

________________________________________________

Розділ 1

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО —

НАУКА ПРО ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА

1.1. Природа історичного джерела

На відміну від більшості наук, об'єкт і предмет дослідження яких становить існуюча дійсність, історична наука вивчає реальність, синхронного дослідження котрої вже не існує, — минулі формації, давні цивілізації та культури, народи і держави, війни і повстання, колишніх царів і полководців, вчених і пророків, мандрівників і засланців, філософів і поетів, віча і суди, переговори і трактати, тюрми й інквізицію, демократичні й тоталітарні режими, колоніальні завоювання, політику геноциду тощо. Тобто об'єктом і предметом досліджень, що проводять історики, є реальність, яка відійшла в минуле і в науці визначається як історична реальність.

Все йде, все минає — і краю немає, —

писав Тарас Шевченко у "Гайдамаках". —

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе..., умирає..., одне зацвіло. А друге зів'яло, навіки зів'яло...

Це, однак, не означає, що у науковій діяльності історик має справу з тим, чого нема. Історична реальність подібно до механічного руху речей у просторі безупинно віддаляється від нас у часі як комплексна система, що на кожному етапі губить окремі компоненти і поповнюється новими, які скоріше чи пізніше, у свою чергу, можуть бути замінені іншими. Оті, загублені людськими суспільствами на шляху поступу чи й деградації елементи або компоненти певних часових чи географічних явищ, переставши бути життєво важливими і потрібними, у своїх фрагментах, іноді у відносній цілісності залишилися існувати поза потребами суспільств, якими були покликані до життя і перетворилися в "омертвілих" свідків свого часу, тобто в історичні джерела. Однак елементи матеріальної і духовної культури, породжені давніми суспільствами, трансформуються в історичні джерела не лише у тому випадку, коли перестають вико­ристовуватися людьми як діючі правові норми знаряддя праці, засоби транспорту, зброї, одягу, прикрас, задоволення есте­тичних потреб (наприклад, пісні та ін.), а й тоді, коли про­довжують залишатися компонентами реальної дійсності. У наш час селяни вирощують пшеницю, ячмінь, просо, однак це вже робили хлібороби доби трипільської культури; перші литі форми з благородних металів як вартісні еквіваленти з'явилися в Китаї у XII ст. до н. е., проте монети круглої форми із золота як відповідно вартісні еквіваленти дійшли до наших днів, а на початку XX ст. в Росії, наприклад, ще становили суттєву частку всього грошового обігу; папір на Русі почав витісняти пергамент чи бересту вже у XIV ст., і тепер, незважаючи на появу різних електронних засобів, продовжує залишатися чи не основним носієм величезної наукової, культурної, політичної та іншої інформації, що виробило й осягнуло людство; авторство пісні "Ой горе тій чайці, чайочці-небозі..." приписують Івану Мазепі, та й досі співають її. Тривалість окремих матеріальних і духовних атрибутів людських суспільств поза часом їх появи впродовж наступних історичних періодів відображає загальну тенденцію накопичення і раціонального використання людьми всього попереднього досвіду. Однак, незважаючи на те, що окремі породжені попередніми епохами явища та предмети на нових етапах людської історії не перестали виступати як функціонуючі атрибути в життєдіяльності суспільства, вони від цього не перестають виступати і як історичні джерела. В широкому розумінні слова сучасна людська цивілізація з її численними матеріальними компонентами і духовними виявами — це комплексна система, що ґрунтується на всьому досвіді попе­редньої історії людства, де винайдені в минулому потрібні для людини матеріальні й духовні речі або ж вже перетворилися в історичні реліквії, або ж продовжують використовуватися людьми в сучасному житті. І перші, і другі разом творять собою, в най-ширшому розумінні слова, основу культури нашої епохи.

І все-таки безконечна кількість суспільних інституцій, речей, явищ і, безумовно, дійових осіб з минулих часів на поверхні сучасності не виступають, хоча у глибшу чи ближчу давнину все те було. Александр Македонський заснував м. Александрію, що від елліністичної епохи і досі відігравало важливу роль в політичному, економічному і релігійному житті античного, хрис­тиянського та мусульманського світу, але з епохи Олександра Великого зберегло хіба що назву; поряд з цим — військова нау­ка і досвід перемагати противника, витворені Олександром, і досі вивчаються на всіх курсах військової стратегії і тактики військових академій та шкіл усього світу; відкритий античний театр III—IV ст. н. е. в Херсонесі — тепер просто рештки кам'яної конструкції і водночас німий свідок не лише існування театру того часу, а й характеру культурного життя міста. Скіфи і споріднені з ними сармати замешкували південну половину нашої країни від VI ст. до н. е. до IV ст. н. е. — 1000 літ. У наш час Україну заселяють нащадки давніх антів і тих скіфо-сарматів — українці, з ними — і вселені пізніше росіяни, татари, євреї, поляки, греки, болгари й інші народи; від гучних скіфів і сарматів залишились степові кургани не раз з чудовими витворами мистецтва, а також гідроніми чільних рік: Дніпро, Дон, Донець, Дунай, Дністер, Стрий та ін.

Не помилимось, коли скажемо, що всі сучасні реалії — і матеріальні, й духовні — несуть інформацію про свої витоки і минуле. З цього погляду до історичних джерел відносимо все, що було створене в процесі людської діяльності в минулому і збереглося.

Безперечно, кожного разу історик має справу з певним часовим та географічним об'єктом і конкретним предметом до­слідження, історичними джерелами, до вивчення яких є мате­ріальні або вербальні пам'ятки, що з'явилися чи були створені людиною в досліджуваний період, цілісно збереглися, в тому числі як функціонуючі компоненти суспільства, або у фрагментах. Саме завдяки створеним в історичному часі та збереженим пам'яткам історик має змогу досліджувати минуле.

Кожна пам'ятка несе відкриту і приховану інформацію, наприклад, про матеріал, з якого виготовлена, правові норми, яких дотримувалися її творці, її функціональну сторону на час створення, спосіб художнього оформлення й естетичну вартість і ще про безмежну кількість її властивостей. Пам'ятки, релікти, рештки давніх реалій, оповіді — саме як носії інформації про минуле слугують історичними джерелами.

Зрозуміло, що кожне окреме історичне джерело відображає дійсність часу свого створення і функціонального використання лише частково, оскільки в минулому саме було вагомішим або малозначнимм компонентом історичної дійсності. Отже, інформація кожної окремої пам'ятки (речової, писемної, етнографічної, лінгвістичної, зображальної та ін.) обмежена і лише фрагментарно відображає собою певну сторону минулого буття. Водночас у пізнавальному плані інформація кожної пам'ятки з минулого є практично невичерпною. Наприклад, з універсалу Б. Хмельницького від 1(11) серпня 1650 р. про заборону чинити утиски ніжинським міщанам дослідник системи й особливостей гетьманської влади може почерпнути інформацію про функціонерів системи: пол­ковників, сотників, отаманів, "висилків"; випадки самовільного порушення окремими військовими службами правових норм у стосунках з міщанами; повагу гетьмана до ніжинського міського уряду, а отже, взагалі до міського самоуправління; вищі повно­важення ніжинського полковника порівняно з різними заїжджими у Ніжин державними чиновниками; практику застосування гетьманом суворого покарання "на горло" порушників його волі та ін. Однак у тому ж універсалі при дослідженні інших аспектів доби Б. Хмельницького простежується: інформація про синхронну до доби назву краю Сівер; віднесення м. Ніжина до міст його королівської милості; узаконення волі гетьмана саме через уні­версал; "убогих людей в Ніжині"; зумовлення суворого покарання "слушним доводом"; про те, що "ліпшу вагу" гетьманському універсалу повинна була надавати "печать войсковая" з підписом "руки нашоє"; що гетьман видавав свої законодавчі акти не лише зі столиці Чигирина, а й із місць тимчасового постою ("дан у Ірклію"); що "розніє" військові мали свої "стації" у містах України і "в напоях" різні "утяженя" вчиняли; Б. Хмельницький постійно титулував себе "гетьманом Войска єго к. м-сти Запорозького". Лексика та стиль універсалу є джерелом до історії української мови. При зіставленні, порівнянні кожної подібної "вістки" з минулого з іншими джерелами можуть відкритися нові приховані пласти історичної інформації. Аналогічне поєднання відкритої та прихованої інформації властиве так само для речових джерел. Знайдена в Києві римська монета періоду правління Гая Юлія Цезаря Октавіана Августа (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.) відкрито засвідчує, що вже на зламі ер українське Середнє Подніпров'я мало торговельні зв'язки з античним Римом. Однак та сама монета несе інформацію про матеріал, з якого римляни карбували свої гроші, пошанування у Римській імперії особи Цезаря, мистецтво виго­товлення ливарного монетного барельєфа, естетичні вподобання давніх римлян, про державну, економічну й міжнародну велич Риму та ін. У лінгвістичному джерелі — гідронім Дунай — насамперед виявляємо, що в сучасній осетинській мові, яка є ніби сучасною реліквією мови давніх скіфів і сарматів, це слово означає велика вода. Очевидно, так ріку назвали давні скіфи, бо ще, за Геродотом, вона мала назву Істр. Звідси ніби зайвий раз стверджуємо могутнє значення скіфо-сарматської культурної традиції на ареалі від Дунаю до Дону (вода) за тисячоліття від VI ст. до н. е. до IV ст. н. е. Але, крім цього, вся Україна від Дунаю і Дону до Десни, до Прип'яті вже віками співає: "Тихо-тихо Дунай воду несе...", "Понад Дунай глибокий виріс терен високий...", "Налетіли гуси з далекого краю, збили, сколотили воду на Дунаю...". Співають навіть там, за багато сотень кілометрів від географічного Дунаю, де впродовж віків ніхто не бачив тієї ріки. Відповідь на це знаходимо у прихованій інформації гідроніма про ослов'янення, зукраїнізування у давні віки тих гучних скіфів і сарматів, поглинаючи мову котрих пращури сучасних українців перекинули конкретний гідронім як символ великої води на інші більші ріки в Україні.

В Україні, зокрема на її прикордонні, розташовано чимало поселень, що мають "етнічні" назви. В Закарпатській області, наприклад, Руська Долина, Руська Кучава, Руська Мокра, Руське, Руське Поле, Руський Мочар, Руські Геївці, Руські Комарівці, у Львівській: Рясне Руське, Рава-Руська, Русилів, Русин, Угри, Рясна Польська. До 40-х років у Львівській були також Ляцьке Шляхетське, Ляшки Муровані, Ляцьке Велике, Ляцьке Мале та ін. Відкрита інформація цих топонімів міститься на поверхні: поселення з такими назвами зазвичай з'являлися десь на прикордонні з іншоетнічним поселенням (Рясне Русь­ке — по сусідству Рясна Польська, Рава Руська — на поль­ському боці Рава) або ж були засновані відповідними по­селенцями. Водночас ці топоніми як лінгвістичні джерела є свідченням змішаного за національною віднесеністю населення на етнічному прикордонні, вказують на географію етнодемографічного контактування, формування топоніма чи то на основі алло-етноніма, чи на основі автоетноніма. За наявності інформації про час заснування поселення його назва дає підставу стверджувати про етнічну самоідентифікацію мешканців у той чи інший певний період, а у випадку мешкання у "руському" за назвою поселенні, наприклад, угорців — допускати механічну чи еволюційну зміну в минулому через асиміляцію складу його мешканців. Так за кожним топонімом, антропонімом, теонімом і т. д. можна виявляти численні "приховані" відомості з історичного минулого. Отже, джерела є першою і необхідною умовою дослідження історичного минулого. У зв'язку з цим першочергове значення має виявлення дослідником нових джерел. Слід, однак, пам'ятати, що для об'єктивного відтворення історичної дійсності історик повинен повною мірою враховувати також інформацію, яку несуть джерела уже використовувані попередніми дослід­никами. Пріоритетність джерела незалежна від того, хто, коли його відкрив і чи використовувалось воно попередніми дослід­никами. Кожен новий дослідник черпає з історичного джерела не лише ту інформацію, яку бачили його попередники, а й ту, що залишилась для них прихованою.

На думку деяких дослідників, останні 100 років, наприклад, з доби стародавнього Риму, багато нових джерел уже не відкривають; їх добре знали й у XIX ст., проте історична наука про Рим не перестала розвиватися, головно тому, що дослідники відкривають все нову і нову приховану інформацію з джерел.