43. Основні форми і напрями опозиційного руху 1950- 1980-х років.

Головними осередками незалежної громадської думки стали великі міста – Київ, Львів, Харків, Одеса. Поряд із відкритою культурницькою і літературною діяльністю, спрямованою на викриття злочинів сталінського режиму, та проблематику української культури і мови, виникали нелегальні організації. Їхня діяльність торкалася відродження української державності, свободи совісті, навернення до демократичних ідеалів. Такі організації викривалися органами КДБ, а їхні учасники попадали до в‘язниць.

Яскравим явищем кінця 1950-х початку 1960-х років була діяльність „шістдесятників". Це були молоді національно свідомі українські письменники і поети: Л. Костенко. В. Симоненко, І. Драч, І. Світличний, Є. Сверстюк, М.Вінграновський, А. Горська, І. Дзюба,В.Стус, М. Осадчий. Своїми творами вони пробуджували громадську думку, вказуючи на розбіжності між комуністичною теорією і реальним життям. їхня діяльність не виходила за межі радянського законодавства, але становила потенційну загрозу існуючому ладу.

Репресії на опозиціонерів звалилися на початку 60-х років. У 1961 р. в Карному кодексі УРСР з'явилися статті, які значно ширше тлумачили поняття «антирадянської діяльності». А 1965 р. країною пройшли масові арешти вільнодумців.

Прихід до влади СРСР Л. Брежнєва ознаменувався спробами згорнути псевдо ліберальний курс свого попередника і ліквідувати плоди „хрущовської відлиги". В Україні погроми і залякування опозиційної інтелігенції поновилися в 1972 р.

Іншою формою опозиційності було релігійне дисидентство. Повна підконтрольність церкви державі, та співробітництво православних священнослужителів з атеїстично налаштованим режимом, що само по собі виглядало неприродно, відвертало від неї багатьох вірних. У цих умовах зростала активність сект і протестантських церков. Їхні центри знаходилися за кордоном, через що радянські органи перешкоджали їхній діяльності. На Західній Україні, де багато людей попри офіційно нав'язане їм православ'я залишалися прихильниками забороненої Української Греко-Католицької Церкви. У міру подальшої кризи комуністичної ідеології, потяг людей до релігії зростав, і цей процес виходив з-під контролю держави.

44.Політична та духовна спрямованість «шістедисятгиків» в Україні.

У роки "відлиги" почало формуватися покоління людей, яке ставило під сумнів офіційно декларовані цінності. Нова морально-психологічна атмосфера в суспільстві дещо оздоровила політичний клімат, розширила можливості для творчої, наукової, культурницької діяльності. Особливо активно відреагувала на тогочасні суспільно-політичні процеси інтелігенція, в системі цінностей якої поступово почали окреслюватися нові орієнтири.

Першими серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибинні струни людських почуттів, є най мобільнішим жанром. В Україні на повний голос зазвучали вірші В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, М. Вінграновського, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі заявили про себе Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, В. Дрозд, у літературній критиці - І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, у малярстві — П. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Й. Якутович, Г. Севрюк, у кінематографі — С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика.

Шістдесятники були досить активними у Львові, Харкові, на Донеччині. Вони бачили, що реальна дійсність дуже далека від пропагованого ідеалу, а тому серед них визріла концепція поліпшення соціалістичної системи методом критики її деформацій, зокрема щодо національних відносин. Здавалось, така позиція мала б бути підтримана керівництвом країни, зацікавленим в усуненні всього, що заважало прогресу. Однак шістдесятники стали об'єктом цькування компартійних ідеологів.

Письменники-шістдесятники були піддані критиці вже на серпневому (1962) пленумі ЦК Компартії України, що розглядав питання ідеологічної роботи. У грудні того ж року і в березні наступного відбулися зустрічі керівників партії та держави з діячами літератури та мистецтва, на яких прогресивні письменники, художники, режисери були жорстоко розкритиковані. Доклав до цього руку і М. Хрущов. Найстійкіші не відмовилися від заявлених позицій, поставивши себе поза тоталітарною системою. У суспільно-політичному житті країни з'явився самвидав — не підцензурна, офіційно невизнана, заборонена, підпільна література. Починався він з поширення віршів В. Симоненка, Л. Костенко, роману Б. Пастернака "Доктор Жеваго", творів О. Солженіцина та ін.

Органи КДБ всіляко намагалися задушити самвидав, але знищити його не змогли.

Самвидавна діяльність — це форма дисидентсва (лат. dissidens — незгідний), а дисидентами вважають людей, незгідних з панівною ідеологією, існуючою системою, які борються з існуючим ладом.

Закриті судові процеси над дисидентами відбувалися майже в усіх областях України.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років почастішали і стихійні народні виступи проти незадовільних умов праці) підвищення цін, зниження тарифних розцінок, нестачі або дорожнечі продуктів. Один з найбільших виступів стався у Новочеркаську в червні 1962 p., коли робітники, обурені черговим підвищенням цін за одночасного зниження оплати праці, вийшли на вулиці міста. Влада вдалася до розстрілу демонстрантів, а їх лідерів було страчено або покарано тривалим ув'язненням. Робітничі заворушення меншого масштабу відбулися у Донбасі, Кривому Розі, інших містах республіки. Всіх їх нещадно придушували, як і дисидентський рух.

Усім формам опору тоталітарній системі (діяльності шістдесятників, дисидентів, стихійним виступам робітників) була властива організаційна слабкість, локальність дій в часі й у просторі, нечисленність учасників. Робітничий і дисидентський рухи діяли поруч, але не злилися в єдиний-опозиційний потік. Це давало змогу тоталітарному режиму порівняно легко розправлятися, довго приховувати від власного народу і світової громадськості наявність опозиційних режимові сил. Водночас цей рух був свідченням нестабільності тоталітарної системи і провісником її краху.