Антропологема вітальності

Вітальність людини являє собою сукупність вроджених вла­стивостей і здатностей, які забезпечують її життя в природі. Взята у вітальному вимірі, людина виступає як жива, тілесна істота, як організм, що знаходиться під владою природних за­конів, підпорядкований впливам механізмів біологічної детер­мінації. До змісту вітальності входять такі природні властивості люд­ського організму, як тілесність, генетика, інстинкти, чуттєвість, безумовні рефлекси, сексуальність, статево-вікові особливості, смертність, біоритми, двохпівкульний мозок, підсвідомість, вро­джені особливості психіки. Усе це, взяте в цілому, складає при­родну, несвідому основу людського існування, пов'язану з зем­лею, природою, космічним життям. Взята у вітальному вимірі, людина виступає як невід'ємна частина природного світу. Індивідуальне «Я», незважаючи на свою тлінність, наділене волею до життя, прагненням оберігати себе від загибелі як мо­жна довше. Ця прив'язаність до земного існування носить не­свідомо-інстинктивний характер і підкріплюється страхом бо­лю, страждань, смерті. Вітальне «Я» обмежене в можливостях і формах свого про­яву і не здатне виходити за власні межі. Воно не знає відміннос­тей між добром і злом, пристойним і ганебним, красою і потвор­ністю, оскільки існує на тому рівні, де поняття, відповідні цим відмінностям, ще не функціонують, тобто на рівні несвідомого, а значить доцивілізованого, докультурного.

Таким чином, людська вітальність — це природжена біоло­гічна даність, чиста можливість, здатна спрямувати свою енер­гію в різних напрямах: від правомірно-творчих до деструктивно-кримінальних.

Антропологема соціальності

Соціальність виступає як сукупність набутих людиною яко­стей, що забезпечують її здатність існувати в суспільстві і ви­конувати різноманітні соціальні функції, у складі різноманіт­них суспільних груп, об'єднань, корпорацій, виступаючи при цьому не в якості суверенної особистості, а в ролі виразника ін­тересів даної спільноти. Людина тут уявляється собі і оточуваною неподільною частиною соціуму, залежною від нього, під­порядкованою йому, детермінованою зовнішніми соціальними механізмами і репрезентуючою народ або державу, клас або партію, групу або колектив.

Дана іпостась людської антропології змушує індивіда пере­бувати під владою соціальної необхідності, ставити суспільне вище за особисте, обов'язок вище за свободу, дотримувати дер­жавні інтереси, громадські обов'язки, морально-правові вимоги і заборони. Діяльність соціального «Я» має не інстинктивний, а свідомий характер і передбачає у особистості здатність мислити, ана­лізувати, оцінювати, приймати рішення, переводити за допомо­гою вольових зусиль свої оцінки і рішення в дії і вчинки. З усьо­го цього складається соціальна поведінка людини, що являє со­бою ланцюг взаємозалежних, зовні спостережних вчинків у суспільному середовищі, супроводжуваних дотриманням або порушеннями соціальних норм.

Соціальною поведінкою людини керують переважно три орієнтаційні механізми, що є приналежністю індивідуальної свідомості, — «перед-розум» (або «до-розум»), здоровий глузд і розум.