Правова аксіологія

Аксіологія права - це вчення про цінності права. Цінності – це ті джерела на основі яких соціальні групи консолідуються, об’єднуються, досягають погодженості дій.

Наука розглядає такі цінності:

1. цінності життя (любов, дружба, сімя)

2. цінності цивілізації (добробут, кар’єра, влада)

3. цінності культури (творчість, свобода, мистецтво).

Розрізняють природно правову аксіологію та позитивну (юридичну). Природ-правова аксіологія розглядає природне право і вважає його як дійсне, як зразок права, як міра і стандарт права, як наділене абсолютною цінністю. Позитивна аксіологія відкидає цінності природного права і визнає лише цінності діючого закону, для неї іншого права ніж закон не існує.

Вчені ще визначають інструментальну цінність права – право є регулятором суп відносин, інструментом для вирішення різних завдань. Соціальна цінність права поляг у тому, що воно сприяє розвитку тих відносин у яких зацікавлені як окремі індивіди так і суп вцілому. Власна цінність права полягає у тому що воно виступає як міра свободи і справедливості.

Правова гносеологія. Гносеологія легізму

Правова гносеологія – це вчення про пізнання права як соціального об’єкта. У науці є 2 концепції пізнання права: юр гносеологія та гносеологія легізму.В основе лигистской (юридико-позитивистской) гносеологии лежит принцип признания (и знания) в качестве права лишь того, что является приказанием, принудительно-обязательным установ­лением официальной власти.

В силу такой позитивистско-прагматической ориентированно­сти легистская гносеология занята уяснением и рассмотрением двух основных эмпирических фактов: 1) выявлением, классификацией и систематизацией самих видов (форм) этих приказаний (принуди­тельно-обязательных установлений) официальной власти, т. е. так называемых формальных источников действующего права (позитивного права, закона) и 2) выяснением мнения (позиции) законодателя, т. е. нормативно-регулятивного содержания соответ­ствующих приказаний власти как источников (форм) действующе­го права. Истина о праве, согласно легистской гносеологии, дана в зако­не, выражающем волю, позицию, мнение законодателя (суверена, государства). Поэтому искомое истинное знание о праве носит здесь характер мнения, хотя и официально-властного мнения. По логике такого правопонимания, одна только власть, соз­дающая право, действительно знает, что такое право и чем оно отличается от неправа. Наука же в лучшем случае может адекват­но постигнуть и выразить это воплощенное в законе (действующем праве) властно-приказное мнение. Теоретико-познавательный интерес юридического позитивиз­ма полностью сосредоточен на действующем (позитивном) праве. Все, что выходит за рамки эмпирически данного позитивного пра­ва, все рассуждения о сущности права, идее права, ценности права и т. д. позитивисты отвергают как нечто метафизическое, схола­стическое И иллюзорное, не имеющее правового смысла и значения.

Особо остро позитивисты критикуют естественноправовые уче­ния. Причем к естественноправовым они чохом относят все концеп­ции различения права и закона, все теоретические рассуждения о праве, расходящиеся с положениями закона. Позитивистская гносеология тем самым по существу отвергает теорию права и призна­ет лишь учение о законе, предметом которого является позитивное право, а целью и ориентиром — догма права, т. е. совокупность непреложных основных положений (устоявшихся авторитетных мнений, позиций, подходов) о действующем (позитивном) праве, о способах, правилах и приемах его изучения, толкования, класси­фикации, систематизации, комментирования и т. д.