Право та релігія; держава та церква.

Демократизація і гуманізація суспільства, побу­дова правової держави, пріоритет загальнолюд­ських цінностей над партикулярними, плюралізм світогля­дів дозволяють позбутися не лише старих ідеологічних стереотипів, а й поновити нові наукові пошуки й дослідження складних соціально-духовних явищ. Особливу увагу в цьому контексті привертають релігія, її роль і місце у структурі соціокультурних реалій нашого буття. Релігія, як форма денсу людської активності, самовизначення людини у світі, духовно-практичного перетворення світу, органічно включається в сучасні процеси активної життєдіяльності індивіда. Будучи найбільш догматичною ідеологією, якій не зуміла протистояти навіть уся історична секулярна фі­лософія, релігія активно виявляла себе в неперервному по­тоці зміни соціокультурних цінностей, впливаючи певним чином на їхній зміст.

Однією з важливих парадигм сучасних соціокультур­них теорій є постійно усвідомлена думка про органічний зв'язок релігії та права. Відображаючи трансцендентні сфери буття, релігія, безперечно, найбільш віддалена і незалежна від права, яке є більш адекватним виразником соціуму, людським виміром екзистенціальної дійсності. Проте між релігією і правом, як окремими субстанціями, існують певні взаємовідносини, з'ясуванням яких також переймається філософія права.

Моделюючи відносини імперативів релігії та права, слід виокремити декілька проблем філософії права, а саме: Чи є спільні духовні джерела у релігії та праві? Чи можливе право як релігійна настанова і яким чином? Чи можлива релігія як правова настанова, що сприяє зміцненню право­порядку і прогресу країни? Які наслідки взаємодії релігії та права в умовах релігійного плюралізму і свободи вірос­повідання? Чи можливі колізії релігії та права і за яких умов вони вирішуються? Чи можливе використання релігії як засобу вирішення державно-правових проблем в умовах повної секуляризації права та державно-владних відносин? Який вплив на релігію та її інституції чинять секуляризо­вані право й держава?

Звісна річ, вирішення зазначених та інших проблем вза­ємодії релігії та права має не лише евристичну цінність для філософії права, а й практичне значення для формування законодавства про свободу совісті й віросповідань, для правоохоронних органів, на яких покладено обов'язки охороняти права громадян, контролювати дотримання законодавства про свободу віросповідання і релігійні орга­нізації.

Релігія і право як форма духу.

Дух — гранично загальне і найбільш абстрактне поняття філософії права. Загалом воно означає нематеріальні явища, на відміну від матеріальних. Іншими словами, дух — це всі наші уявлення, тобто розум, мислен­ня, свідомість. За раціоналістичним тлумаченням визна­чальним аспектом духу вважається мислення, свідомість, а за ірраціоналістичним — позамислені процеси: воля, по­чуття, інтуїція, уявлення тощо. Найважливішими складни­ками духу є імперативи, поведінка, що випливають з уяв­лень, або з яких випливають самі уявлення. Імперативи складають ядро духу, найважливішу його частину; крім то­го, дух інколи набуває форми, коли в ньому взагалі пану­ють лише імперативи (мораль, релігія), але ніколи не буває так, що дух існує, або діє без імперативів.

Наявний дух — це внутрішня засада і рушійний початок будь-якої людської активності. Дух узагалі є системою ре­гуляторів людської активності. Носій духу — стабільна спільність людей, яких об'єднує певна екзистенціальна ідея. У такому контексті можна говорити про дух народу, національний дух (сукупність внутрішніх засад активності, характерних для більшості представників певного етносу), дух епохи, дух конкретного індивіда. Дух існує у формах політики, права, моралі, релігії, філософії тощо. Він є продуктом становлення і розвитку людини, її суспільної практики.

Вихідною, первісною формою духу є релігія, в якій дух діє через сенс людського буття. За витлумаченням сучас­них релігієзнавців, ядром будь-якої релігії є віровчення, яке містить відповіді на питання про сенс людської актив­ності.

Релігійні витоки держави і права.

Оскільки право тісно пов'язане з державою, проблема філософії права про виникнення пра­ва взагалі невід'ємна від питання про виникнення держави. Ідея, згідно з якою основою виникнення права і держави, будь-якого правопорядку врешті-решт є релігія, неоднора­зово висловлювали мислителі в царині філософії права. Особливо це було властиве тим мислителям, котрі основу будь-якого права, його відмінність від інших нормативних систем, зокрема релігійного та церковного права, вбачали в державній владі, державному примусові. Так, російський філософ права Є. Поздняков на питання про глибинні ос­нови індивідуальності та унікальності кожної держави від­повідає, що "... серед низки найбільш фундаментальних причин першість, поза сумнівом, належить культурі та від­повідній її релігії, оскільки ці два поняття нероздільні і за змістом, і генетичне. Тому, коли ми кажемо: релігія, ми розуміємо певну культуру, і навпаки".

Вочевидь, основу історичного прогресу окремих цивілі­зацій слід убачати не в релігії, а в загальному рівні соці­ально-економічного та культурного розвитку. А втім, на­очно прослідковується й те, що існують справжня історич­на спадковість і взаємозв'язок різноманітних культур і ре­лігій, що кожна культура втілює властиву лише їй релігію, оскільки вірування й культи будь-якої цивілізації (культу­ри) унікальні завдяки їхній неповторності, що релігія до­сить активно впливає на зміст права і сталість держави.