Релігійні норми

Людське буття, що протікає усередині природи, цивілізації і культури, оточене безліччю явищ, відносин, речей, які дорогі людині і постають у її очах як цінності. Для того, щоб ці цінності оберігалися від руйнування, мали можливість зберігатися і примножуватися, виникли різноманітні соціальні норми, у тому числі норми релігійного характеру.

Нормативна структура релігійної свідомості визначається змістом і ціннісною орієнтованістю складових її норм, які мають такі ознаки:

1) походять від вищого, абсолютного авторитету, яким є Бог;

2) мають характер безапеляційних вимог і заборон;

3) передбачають певний внутрішній стан душі, віру і спів­відносну з нею таку ж певну зовнішню поведінку;

4) передбачають у віруючого «страх Божий» перед їхнім не­виконанням і «суд Божий» у якості караючої санкції за їхнє по­рушення;

5) поширюються тільки на тих, хто сповідує дану віру. Бог, як єдиносущний творець і світодержець, є центральною фігурою в таких світових релігіях, як християнство, іудаїзм, іс­лам. Його ім'ям називається вища сила, що править світом і стежить за всесвітнім порядком. Бог — всесильний і благий світодержець, який оберігає суще від загибелі за допомогою різноманітних очевидних і прихованих впливів на логіку приро­дних, соціальних і духовних процесів.

Бог виступає творцем (деміургом) природного світу, ствер­джуючи природний порядок, розмірений хід небесних світил, закономірну зміну пір року і багато чого іншого. Він виявляє се­бе як творчий початок, що протистоїть загрозі деградації, роз­паду і хаосу.

Ідея Бога як верховного законодавця несе в собі важливий соціокультурний смисл, який говорить: закони природної мо­ральності і природного права мають об'єктивний характер.

Тобто вони не залежать від людини, а навпаки, людина цілком залежить від них. Люди не вправі змінювати їх, підганяти під свої інтереси, тому що це сфера, над якою вони не владні. Зне­вага цими законами може стати для людини неминучою роз­платою — відплатою або в цьому, або в потойбічному світі.

Зусиллями Бога закони природної моральності проникають у людську душу і одержують вигляд засобів моральної саморе­гуляції — совісті, каяття, відповідальності, провини.

Цивілізація як конкретно-історичне буття культури.

У науці поняття "цивілізація" тлумачиться багатознач­но. Слід сказати, що для такої багатозначності існують серйозні підстави. Виправданим є також зіставлення циві­лізації з культурою. Деякі автори ототожнюють цивіліза­цію та культуру, інші, навпаки, протиставляють їх.

Цивілізація являє собою етап у розвиткові культури. Вона виникає на історичному етапі переходу від привласнювальної до продукуючої економіки. Культура пронизує всі сфери життя, всі сфери людської діяльності — як ма­теріальної, так і духовної.

Культура — це якісна характеристика суспільного жит­тя, специфічний спосіб розвитку життєдіяльності людини, що знаходить вираз у результатах діяльності, в системі соціальних норм та інститутів. Вона регулює відносини між людьми, між суспільством і природою, формує конкретно-історичний тип особи. Культура — це міра розвитку особи, цивілізація — міра розвитку суспільства. Ці дві міри існу­ють тільки в діалектичній єдності.

Цивілізація в широкому значенні — це історичний етап у розвитку людства, що розпочався після епохи варвар­ства. Він характеризується переходом людства від збираль­ної технології — присвоєння готових продуктів природи до продукуючої суспільної технології. Зокрема, Ф. Енгельс звернув увагу на те, що цивілізація є тим етапом суспіль­ного розвитку, на якому поділ праці та пов'язаний з ним обмін між окремими індивідами приводить до розквіту то­варного виробника, результатом якого є переворот у по­передньому суспільстві. Саме цим переворотом зумовлено виникнення міст, писемності, держави, права, які вказують на якісну відмінність епохи варварства від епохи цивіліза­ції. Тому цивілізація не є чимось закінченим, завершеним, повністю оформленим. Навпаки, це початок становлення, формування людської цивілізації як людства в цілому та багатоманіття цивілізацій у вузькому значенні цього термі­на для позначення якісної специфіки, своєрідності тієї чи тієї країни, групи країн, окремого народу на конкретно-іс­торичному етапі розвитку.

Тобто цивілізація, як стан розвитку людства, виникає на певному рівні розвитку людської культури. Оскільки культура — явище конкретно-історичне, то такий самий характер мають ці цивілізації, які формуються на основі певних культур. Тому зміст терміна "цивілізація" у вузько­му значенні можна розглядати як конкретно-історичне буття культури в певних географічних, геологічних, гідро-географічних, кліматичних, етнічних умовах. Саме такий підхід дає можливість об'єктивно аналізувати, скажімо, стародавню єгипетську цивілізацію, її особливості в період середньовіччя, нового часу або сьогодення, чи будь-яку іншу; він дає розуміння матеріальних і духовних передумов усього багатоманіття цивілізацій, їх єдності та відмінності. Себто такий підхід відкриває можливість дати типологію цивілізацій як у горизонтальному плані в якийсь історич­ний момент часу (просторове багатоманіття), так і у вер­тикальному плані — адже народи в своєму розвитку пере­ходять від одного рівня цивілізації й цивілізованості до іншого.