Поняття природного права

Під природним правом зви­чайно розуміють сукупність універсальних норм і принципів, що знаходяться в основі всіх правових систем світової цивіліза­ції. Природне право вважається похідним від природного по­рядку речей, тобто від устрою світобудови і природи людини, що є невід'ємною частиною світопорядку. Через природне право, через його норми і принципи інди­відуальна правосвідомість зв'язує своє існування з у Природне право виникає разом із першими паростками людської цивілізації і культури. ніверсаль­ними, всезагальними першоосновами буття. Природно-правові норми виражені, крім юридичних доку­ментів, у вигляді неписаних звичаїв і традицій, присутні в зміс­ті релігійних і етичних вимог. Відповідно до природно-правових доктрин права людини на життя, свободу, власність, особисту гідність вважаються на­лежними їй споконвічно і безумовно. Уже самим фактом свого народження в якості людини кожний ними наділений, і ніхто не вправі зазіхати на них. Природне право не тотожне чинному законодавству. Воно передбачає релігійно-метафізичні і морально-етичні основи, що надзвичайно розширюють і поглиблюють його юридичний зміст, пов'язують його з багатьма цінностями світової культури. Норми і принципи природного права вважають дуже не­обхідними для себе релігійні й етичні виправдання. Нормативно-ціннісною межею прагнень для природного права служить вища справедливість, яка розуміється як уні­версальний ідеал, що відповідає корінним підвалинам світопорядку. Природне право невідривні від існування всієї цілісності нормативно-ціннісного континууму світової культури.

Природно правова свідомість

Найважливішою рисою природного права є його універсаль­на нормативність, що виявляється в наказовій, зобов'язувальній, імперативній формі його суджень. Ця універсальна наказовість має безособово-авторитарний характер. Норми природного права, маючи максимально широке, універсальне значення, адресовані до усіх, без винятку, правозда­тних суб'єктів і закликають відповідати сформульованим у них приписам, тому що ті відповідають вимогам вищої, абсолютної справедливості. Ці вимоги категоричні в тому сенсі, що не зали­шають можливості для сумнівів і коливань. Вони гарантують ін­дивідуальній правосвідомості вищу правоту, якщо її власник буде діяти в належному напрямі.

Природно-правова свідомість мислить нормативними кате­горіями повинності: «людина (я, ти, вона) повинна діяти таким-то чином». Фокусуючи в подібних судженнях вимоги якоїсь на-дособистої волі, орієнтованої на організацію, укріплення і під­тримання твердого соціального порядку, природне право чекає від адресатів відповідних вольових зусиль по виконанню сфор­мульованих розпоряджень. Природне право оцінює дотримання суб'єктами своїх при­писів як соціальне благо, а порушення їх — як соціальне зло. При цьому самі ці оцінки вже у своєму власному змісті несуть регулятивний потенціал.

Абсолютність норм і цінностей природного права

Норми і принципи природного права мають абсолютний ха­рактер. Серед величезної кількості мінливих і відносних ціннос­тей і норм вони вказують на непорушні заборони і безумовні цінності. Своїм існуванням вони підтверджують ту істину, що людина не може жити у світі, де все відносно й обпиратися ли­ше на договірні, тобто сформульовані самими людьми основи. Домовленості можуть бути самими різними і здатні відповідати незліченній кількості критеріїв. На цьому будуються системи позитивного права, але не природного. Природне право запозичує принцип абсолютності зі сфер релігії і моральності, із якими воно тісно зв'язано і які здавна культивують сферу духовно-практичних відносин людини з аб­солютними цінностями і нормами. Якщо в традиційному, анти­чному і середньовічному суспільстві релігія впливала на право­ву систему безпосередньо, то в Новий час її вплив на природне право стає, переважно, опосередкованим, здійснюваним через моральні норми і через філософсько-етичні вчення.

Коли природно-правовим імперативам надається абсолют­ний характер, це означає, що вони набувають зовсім особливу якість: вони перестають потребувати доказів і стають незапе­речними. Для людської істоти, податливої спокусам, нестійкої у своїх пристрастях, абсолютні вимоги і заборони є надійною під­могою в боротьбі з гіршим у собі. Якщо якась заборона відносна, то її легко можна відкинути за допомогою відомого доводу: «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна». Якщо ж забо­рона абсолютна, то логіка міркування змінюється і починає на­гадувати древні табу: «Якщо не можна, але дуже хочеться, то все одно не можна».

Систему абсолютних природно-правових цінностей, таких, як життя, особистість, свобода, гідність, вінчає над-абсолют — Бог. Саме він додає всім іншим цінностям абсолютний характер. Без нього вони втрачають свою абсолютність і стають відносними, а значить беззахисними перед зазіханнями будь-яких со­ціальних суб'єктів від індивіда до держави.