Основні елементи системи:

1. встановлення допустимих параметрів життя (розміру прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної допомоги);

2. захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;

3. вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовка кадрів;

4. пенсійне забезпечення;

5. утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку тощо;

6. соціальні трансферти;

7. соціальне обслуговування;

8. надання необхідної медичної допомоги тощо.

Соціальне страхування – система фінансового відшкодування фізичним особам певних життєвих ризиків.

Основні форми соціального страхування:

• пенсійне (як джерело матеріального забезпечення громадян у старості);

• медичне (на випадок захворювання, втрати працездатності в результаті нещасного випадку на виробництві);

• страхування на випадок безробіття (втрата роботи з незалежних від працівника причин).

Основні принципи соціального страхування:

• безпосередня фінансова участь у страхуванні всіх застрахованих осіб;

• обов’язковість страхування усіх працюючих;

• державне гарантування виплат з соціального страхування.

VI. Соціальна інфраструктура – система галузей народного господарства, діяльність яких спрямована на задоволення соціально-культурних, духовних та інтелектуальних потреб людини.

Структура соціального комплексу:

• охорона здоров’я;

• освіта;

• культура, мистецтво;

• фізична культура, спорт;

• роздрібна торгівля;

• громадське харчування;

• житлово-комунальне, побутове обслуговування.

Фактори розвитку соціальної інфраструктури:

1. спрямованість розвитку економіки;

2. стан державних фінансів;

3. рівень життя населення;

4. розмір матеріального та духовного багатства нації;

5. міжнародні стандарти;

6. співвідношення сільського і міського населення;

7. національні традиції;

8. структура господарства;

9. кліматичні особливості;

10. щільність населення.

Тема 13. Державне регулювання розвитку регіонів

1. Суть, принципи і цілі регіональної політики Української держави.

2. Основні форми і методи державного регулювання територіальних пропорцій та регіональних ринків.

3. Прогнозування та планування комплексного розвитку регіонів.

І. Регіон – цілісна територіальна частина господарства країни, що характеризується комплексом притаманних їй ознак: структурою виробництва, розвиненими внутрішніми зв’язками, концентрацією населення, певною виробничою та соціальною інфраструктурою, місцевими органами територіального управління.

Регіональна політика держави – це:

• сфера діяльності держави щодо управління політичним, економічним та соціальним розвитком окремих територій країни виходячи із загальнодержавних інтересів;

• соціально-економічна політика окремих регіонів, спрямована на реалізацію певних цілей і завдань, виходячи із внутрішніх потреб і наявних ресурсів.

Оптимальне поєднання цих двох аспектів забезпечує раціональну регіональну соціально-економічну політику держави.

Державна регіональна економічна політика:

1. органічна частина загальної соціально-економічної політики держави, що синтезує регіональні аспекти;

2. сукупність організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на:

стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіонів;

б) раціональне використання ресурсного потенціалу регіонів;

в) вдосконалення територіальної організації суспільства.

Об’єктами державної регіональної економічної політики є системи територіальних утворень, у межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування: адміністративно-територіальні одиниці регіону, галузі господарського комплексу території; соціальна інфраструктура, природне середовище, трудові ресурси тощо.

Суб’єкти державної регіональної політики в Україні – це:

• центральні органи державної виконавчої влади;

• місцеві ради народних депутатів;

• місцеве самоврядування, представницькі громадські товариства, спілки регіонів, територіальна громада.

Принципи державної регіональної економічної політики:

• дотримання пріоритетів загальнодержавного значення;

• органічна єдність розвитку продуктивних сил регіону і завдань соціально-економічного розвитку країни;

• урахування вимог економічної безпеки у процесі реформування структури господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств;

• підвищення економічної самостійності регіонів шляхом чіткого розмежування повноважень.