Форми державної підтримки інноваційної діяльності:

1) залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій;

2) адресне фінансування інноваційної діяльності;

3) розробка та реалізація програм формування національних інноваційних центрів технологічного зростання;

4) інституційне стимулювання інноваційних процесів.

Основні організаційні форми реалізації інноваційної діяльності:

1. Університетсько-промислові дослідницькі центри-структури, де відбувається об’єднання фінансових коштів і матеріально-технічної бази промисловості з кваліфікованими вузівськими кадрами.

2. Технопарк – акціонерна компанія, яка займається патентуванням, рекламою, лізингом, маркетинговими дослідженнями, надає консультації, здає в оренду приміщення для дослідницького виробництва тощо.

3. Технополіс – якісно нова територіальна форма інтеграції науки і виробництва, що забезпечує високі темпи науково-технічного розвитку території за рахунок реалізації потенціалу регіону.

4. „Інкубатори” – ядро технополісу, де створені сприятливі умови для створення дрібних наукомістких фірм – навчання, сучасне робоче обладнання, новітні технології, мотивація та стимулювання власного бізнесу.

5. Венчурні підприємства – малі підприємства, що спеціалізуються на розробці наукових ідей та їх втіленні у нові технології, нові продукти. Виконують функцію зв’язку між фундаментальними дослідженнями і масовим виробництвом.

Тема 10. Державне регулювання розвитку основних сфер господарської діяльності

1. Сутність та цілі державної промислової політики.

2. Народногосподарські комплекси промислового виробництва та завдання державного регулювання промисловості.

3. Становлення відносин в агропромисловому комплексі та механізм його регулювання.

4. Державне регулювання сфери товарного обігу.

І. За показниками розвитку Україна належить до індустріально-аграрних країн світу. Промисловість виступає провідною сферою економіки країни, визначає рівень її економічного розвитку, можливість участі у світогосподарському житті. Вона включає біля 20 галузей (підгалузей): електроенергетика, нафтовидобувна, газова, вугільна, торф’яна, чорна металургія, кольорова металургія, хімічна та нафтохімічна, машинобудівна і металообробна, лісова, деревообробна та целюлозно-паперова, промисловість будівельних матеріалів, скляна та фарфоро-фаянсова, легка, харчова, борошномельно-круп’яна, комбікормова, мікробіологічна, поліграфічна тощо.

Державна промислова політика – цілісна система заходів, інвестеційно-структурних перетворень, що підкріплюються відповідними механізмами реалізації, спрямованими на розв’язання стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектору: зростання виробництва, підвищення конкурентоспроможності національної економіка та окремих галузей.

Об’єктом промислової політики виступає весь індустріальний комплекс країни як єдиний організм.

Цілі промислової політики:

1. Підтримка галузей індустрії, які забезпечують майбутнє економічне зростання.

2. Модернізація традиційних галузей.

3. Досягнення спеціальної прийнятності економічних процесів у депресивних, неперспективних галузях.

Світовий дослід переконує, що залежно від ситуації, яка складається у реальному секторі, держава може вдаватися до тактики „пристосування” або тактики „активного формування”, здійснювати галузевий або горизонтальний підходи до реалізації цілей промислової політики.

Тактика „пристосування” – поступове скорочення виробництва у певній галузі з метою попередження занадто великих соціальних потрясінь.

Тактика „активного формування” – активне стимулювання державно-ринкових процесів впровадження нових технологій, підпорядкування розвитку певних галузей суспільним цілям.

Галузевий підхід – захист та стимулювання розвитку окремих галузей, протекціонізм у міжнародній торгівлі.

Горизонтальний підхід – створення загальних сприятливих умов для забезпечення конкурентоспроможності підприємств на світовому ринку.