Кредитно-грошові інструменти охоплюють:

1. емісію грошей;

2. зміну облікової ставки;

3. зміну норм мінімальних резервів;

4. операції на відкритому ринку;

5. кількісні обмеження кредиту.

ІІІ. Вплив держави на ціни та ціноутворення має на меті:

• недопущення інфляції;

• сприяння нормальної конкуренції;

• підтримку прожиткового мінімуму;

• стабілізацію довгострокового розвитку економіки та соціальної сфери.

Державне регулювання цін, як свідчить досвід розвинених країн, може мати законодавчий, адміністративний та економічний характер. Ухвалені парламентами закони утворюють правову основу відносин між суб'єктами господарювання, а також між ними і державою у сфері ціноутворення. Сукупність цих законів являє собою цінове право, що входить до складу цивільного права.

Основні методи цінового регулювання:

1. Спостереження за рівнем цін.

2. Регулювання цін з урахуванням природних та штучних монополій.

3. Контроль щодо співвідношення внутрішніх та світових цін.

4. Контроль за рівнем цін на продукцію базових галузей.

5. Контроль за цінами на продукцію, що реалізується посередницько-торговельними підприємствами.

6. Державне втручання в процес ціноутворення.

7. Прямий вплив в область цін.

8. Лідерство в цінах.

9. Встановлення фіксованих пільгових цін і тарифів на товари та послуги, які виробляються в державному секторі економіки.

10. Фіксація цін або вставлення обмеженого їх підвищення.

Тема 7. Підприємництво як об’єкт державного регулювання- виноситься на самостійне вивчення студентів

Тема 8 . Державне регулювання структурних зрушень та інвестиційної діяльності

1. Структура економіки як об’єкт державного регулювання.

2. Державне регулювання структурних зрушень.

3. Державне регулювання інвестиційних процесів.

І. Структура економіки – це співвідношення різних елементів економічної системи, що відображають народногосподарські пропорції та стан суспільного поділу праці.

Критерії визначення структури економіки:

• обсяги виробленої продукції та надання послуг (абсолютні та відносні);

• чисельність зайнятого населення;

• обсяг спожитого капіталу (вартість основних фондів).

Залежно від характеру елементів та змісту економічних явищ, зв’язки між якими відображаються в пропорціях, на макроекономічному рівні розрізняють такі основні види структурних співвідношень: відтворювальні, соціальні, галузеві, регіональні, зовнішньоекономічні.

Пропорції відтворення відображають можливості економічного зростання промислового виробництва та його ефективності. Відтворювальні пропорції характеризують співвідношення:

• між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання;

• між заміщенням використаних засобів виробництва та новоствореною вартістю;

• між споживанням та нагромадженням;

• між виробничими галузями та інфраструктурою.

Галузева структура виражає пропорції розвитку окремих галузей, підгалузей; видів діяльності, виробництв, сфер національної економіки.

У складі національної економіки України виділяють галузі, підгалузі, міжгалузеві господарські комплекси тощо. За класифікатором галузей економіки виділяють такі великі галузі:

• промисловість;

• сільське господарство;

• лісове господарство;

• транспорт;

• зв’язок;

• будівництво;

• торгівля і громадське харчування;

• матеріально-технічне забезпечення і збут;

• заготівля;

• інформаційно-обчислювальне обслуговування;

• операції з нерухомістю;

• загальна комерційна діяльність щодо забезпечення функціонування ринку;

• геологія та розвідка надр;

• геодезична та гідрометеорологічна служба.

Територіальне розміщення основних елементів того чи іншого міжгалузевого комплексу, різноманітність цих елементів, а також їхні зв’язки з певною геосистемою країни (геосистема включає системи розміщення населення, техніко-економічну та соціальну інфраструктуру, систему природокористування та захисту природи) формують економічну основу регіональної структури економіки. Ключовим моментом формування певних територіальних утворень різних рівнів є взаємодія економічних інтересів господарських систем і населення даної території, наявність корисних копалин та сировинної бази, природні умови, культурні традиції та ін.

Соціальна структура характеризує співвідношення між:

• організаційно-правовими формами підприємництва з урахуванням рівня концентрації і централізації виробництва (між великими, середніми і малими підприємствами) та на основі форм власності (між приватними, державними та колективними підприємствами);

• групами населення за рівнем доходів (диференціація доходів різних груп населення).

Зовнішньоекономічна структура відображає пропорції між експортом і імпортом товарів, послуг, капіталів тощо.

ІІ. Регулювання структурних зрушень у кожній державі здійснюється за допомогою так званої структурної політики.

Структурна політика держави – це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення соціальних проблем сьогодення.

Для удосконалення відтворювальних пропорцій потрібні:

• модернізація виробництва, його технічне та технологічне оновлення;

• зниження ресурсомісткості виробництва;

• зміна співвідношення між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання на користь останнього;

• створення умов для розширеного відтворення;

• посилення технологічної цілісності підприємств та галузей, забезпечення закінченого циклу виробництва.

Формування ефективної галузевої структури економіки передбачає:

• усунення гіпертрофованих диспропорцій між реальним та фінансовим секторами економіки, а також всередині кожного з них;

• переважний розвиток галузей, що задовольняють потреби людей;

• широкий розвиток сфери послуг;

• створення та розвиток наукомістких та високотехнологічних галузей і виробництв;

• розвиток переробних галузей економіки на новій технічній та технологічній базі;

• конверсія військового виробництва;

• розвиток експортних та імпортозамінних виробництв;

• розвиток пріоритетних (ключових) галузей національної економіки.

Оптимізація територіальної структури економіки передбачає:

• забезпечення комплексного і пропорційного розвитку всіх районів та регіонів країни на основі раціонального використання конкретних умов, наявних ресурсів;

• усунення диспропорцій у розвитку окремих територій, забезпечення вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку;

• гармонізація загальнодержавних та регіональних інтересів.

Зовнішньоекономічна структура економіки потребує:

• збільшення експортного потенціалу країни;

• зменшення в експорті частки сировини та матеріалів і збільшення частки продукції переробних галузей;

• збільшення в імпорті частки прогресивного обладнання та машин і зменшення продуктів харчування і продукції, що може вироблятися на вітчизняних підприємствах.

Соціальна структура економіки потребує:

• подальших змін у системі власності та формування ефективного власника;

• регулювання доходів населення, створення ефективного мотиваційного механізму високопродуктивної праці, усунення великої диференціації доходів та соціальний захист вразливих верств населення.

Існують два основних шляхи структурної перебудови економіки: американський і японський.

Американський шлях передбачає:

1. опору на ринковий механізм (структура економіки змінюється у результаті змін у нормі прибутку).

2. пасивну роль держави, що зводиться в основному до використання традиційних економічних та правових методів проведення структурної політики.

Однак цей шлях є досить тривалим за часом та породжує значні соціально-економічні проблеми.

Японський шлях передбачає:

1. Активну роль держави у формування прогресивної структури економіки.

2. Прискорення процесу структурної перебудови.

3. Використання прогнозних оцінок окремих елементів структури економіки.

4. Визначення пріоритетних галузей і виробництв.

5. Розробку державних планів і програм структурної перебудови.

Заходи держави щодо структурного реформування економіки:

1. Вдосконалення нормативно-правового забезпечення структурної перебудови.

2. Створення сприятливих умов для реалізації конкурентних переваг, формування національного капіталу.

Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів прямого та непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; використання системи державних замовлень та закупівель; методи індикативного планування тощо. До методів непрямого регулювання належать: надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями і виробництвами, які визнані пріоритетними; здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпортної політики, в тому числі встановлення різних експортних та імпортних тарифів тощо.

ІІІ. Інвестиційний процес – багатостороння діяльність учасників відтворювального процесу по нарощуванню капіталу нації. Він є складовою частиною суспільного відтворення – відображає всі стадії відтворювального процесу, але тільки з боку руху інвестиційних благ.

Основою будь-якого інвестиційного процесу є інвестиції.

Інвестиції – це:

• всі види майнових, фінансових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об’єкти діяльності, в результаті чого створюється продукт або досягається соціальний ефект;

• витрати на створення, розширення, реконструкцію основного капіталу, а також пов’язані з цим зміни оборотного капіталу.

Процес вкладання названих цінностей називається інвестиційною діяльністю, які здійснюють інвестори – фізичні та юридичні особи, в тому числі й органи державної влади та управління.

Державна інвестиційна політика – це:

• діяльність держави щодо регулювання інвестиційної діяльності з метою реалізації цілей економічної, науково-технічної і соціальної політики;

• комплекс економічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спрямованих на створення сприятливого інвестиційного клімату, структурну перебудову, підвищення ефективності національної економіки.