Варіанти проведення промислової політики для України.

1. Орієнтація на експорт – підтримка галузей, продукція яких користується попитом на світовому ринку, насамперед сировинних галузей.

2. Орієнтація на експорт – підтримка галузей, що випускають продукцію, здатну замінити імпортні товари та витіснити іноземних конкурентів. Ставка робиться на прямі іноземні інвестиції.

3. Орієнтація на відновлення відтворювального процесу в промисловості – сприяння галузям, які реально виготовляють промислову продукцію, що користується попитом.

ІІ. Об’єктами державного регулювання є міжгалузеві народногосподарські комплекси.

Міжгалузевий народногосподарський комплекс (МГНГК) – сукупність (система) підприємств, що економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані між собою і випускають готовий до кінцевого споживання певний вид продукції.

Основні мгнгк в Україні:

• паливно-енергетичний;

• військово-промисловий;

• металургійний;

• хіміко-лісовий;

• комплекс будівельних матеріалів;

• транспортний;

• агропромисловий;

• соціальний.

Суб’єкти державного регулювання промисловості в Україні:

• Міністерство економіки;

• Міністерство палива й енергетики;

• Державний комітет промислової політики;

• Державний комітет з енергозбереження;

• Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації;

• Національна комісія регулювання електроенергетики та ін.

Стратегічна мета промислової політики Української держави – формування перспективних і конкурентно спроможних національних комплексів та виробництв.

Основні завдання державного регулювання промисловості:

• формування конкурентного національного ринку промислової продукції;

• стабілізація основних показників промислового виробництва;

• структурна перебудова промисловості;

• технічне і технологічне оновлення галузей промисловості;

• підвищення конкурентноздатності вітчизняних товарів промислового виробництва;

• розвиток імпортозамінного та експортного виробництва;

• забезпечення екологічності промислового виробництва;

• зменшення бартеризації промисловості;

• виведення з експлуатації зайвих основних фондів.

Основні методи та засоби державного регулювання промисловості.

1. Кредитно-грошове регулювання.

2. Макроекономічне планування та програмування.

3. Розмежування держконтракту та держзамовлення.

Важелями державного впливу на розвиток промисловості є:

• інвестиційно-інноваційна політика держави, бюджетне фінансування;

• державне регулювання цін на продукцію промислового виробництва;

• політика прискореної амортизації;

• пряме державне управління галузями, що перебувають у державній власності;

• розпорядження і використання об’єктів державної власності;

• державний контроль за діяльністю суб’єктів природних монополій;

• державна підтримка міжгалузевої кооперації;

• залучення іноземних інвестицій;

• державна експертиза якості товарів, їх відповідність міжнародним стандартам.

ІІІ. Аграрно-промисловий комплекс (АПК) країни – це сукупність галузей, пов’язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого сільського господарства.

Структура АПК:

1. Ресурсно-виробнича сфера – виробництво засобів виробництва для сільського господарства.

2. Аграрно-сировинна сфера – власне сільськогосподарське виробництво.

3. Переробна сфера – заготівля та пробка сільськогосподарської продукції.

4. Інфраструктура – транспортування, зберігання, реалізація сільськогосподарської продукції.

Цілі державного регулювання АПК:

1. забезпечення населення продуктами харчування;

2. забезпечення промисловою сировиною;

3. вирішення комплексу економічних та соціальних питань розвитку АПК у процесі його транспортування.

Суб’єкти державного регулювання АПК в Україні:

• Міністерство економіки;

• Міністерство аграрної політики;

• Державний комітет по земельних ресурсах;

• Державний комітет по водному господарству;

• Державний комітет лісового господарства;

• відповідні управління і департаменти міністерств і комітетів.

Засоби та методи державної підтримки АПК:

1. зниження податкового пресу на сільгоспвиробника;

2. фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень;

3. створення умов для кредитування сільськогосподарського виробництва;

4. політика державного протекціонізму;

5. конкурсне визначення підрядників на держзамовлення;

6. сприяння у створенні інститутів ринкової інфраструктури для АПК;

7. підготовка та перепідготовка кадрів для аграрного сектору;

8. списання, пролонгація боргів;

9. залучення іноземних інвестицій;

10. нетрадиційні (компенсаційні).