9.2 Соціальний влив та його феномени

Сьогодні у рамках соціальної психології є велика кількість експериментальних досліджень, присвячених виявленню зв'язку між типом групи, до якої входить індивід, і особливостями його проявів у них.

Одним з найважливіших феноменів соціальної психології малих груп є феномен конформізму.

Саме слово “конформізм” має у повсякденній мові певний зміст і означає “пристосовництво”. Як справедливо зазначив І.С. Кон, на рівні повсякденної свідомості феномен конформізму давно зафіксований у казці Андерсена про голого короля. Тому в повсякденній мові поняття набуває деякого негативного відтінку, що вкрай шкодить дослідженням, особливо, якщо вони ведуться на прикладному рівні. Справа ускладнюється ще й тим, що поняття “конформізму” набуло специфічного негативного відтінку у політиці, як символ угодовства й примиренства. Щоб якось розлучити ці різні значення, у соціально-психологічній літературі частіше говорять не про конформізм, а про конформність, або конформну поведінку, маючи на увазі суто психологічну характеристику позиції індивіда щодо позиції групи, прийняття або відкидання їм визначеного стандарту, думки, властивої групі, міру “підпорядкування” індивіда груповому тискові. Протилежними конформності поняттями є поняття незалежність, самостійність позиції, стійкість до групового тиску тощо. Навпаки, подібними поняттями можуть бути поняття однаковості, умовності, хоча в них міститься й інший відтінок. Однаковість, наприклад, теж означає прийняття визначених стандартів, але прийняття, не здійснюване в результаті тиску.

Конформність констатується там і тоді, де і коли фіксується наявність конфлікту між думкою індивіда і думкою групи й подолання цього конфлікту на користь групи. Міра конформності – це міра підпорядкування групі у тому випадку, коли протиставлення думок суб'єктивно сприймалося індивідом як конфлікт. З давніх часів у соціальній психології розрізняють зовнішню конформність, коли думка групи приймається індивідом лише зовні, а насправді він продовжує їй чинити опір, і внутрішню (іноді саме це і називається справжнім конформізмом), коли індивід дійсно засвоює думку більшості. Внутрішня конформність і є результат подолання конфлікту з групою на її користь.

Традиційна модель була продемонстрована у відомих експериментах С. Аша, вперше здійснених у 1951 р. Групі студентів (7-9 чоловік) пропонувалося визначити довжину пропонованої лінії. Для цього кожному давалися дві картки – у ліву і праву руку. На картці в лівій руці був зображений один відрізок прямої, на картці в правій руці – три відрізки, причому лише один з них за довжиною дорівнює відрізкові лівої картки. З двох інших відрізків один був коротший, а інший довший, причому різниця довжини була значною. Досліджуваним пропонувалося визначити, який з відрізків правої картки дорівнює за довжиною відрізкові, зображеному на лівій картці. Коли завдання виконувалося індивідуально, усі вирішували задачу вірно. Зміст експерименту полягав у тому, щоб виявити тиск групи на думку індивідів. Тому друга частина експерименту здійснювалася методом, який згодом набув назву “методу підставної групи”. Експериментатор заздалегідь вступав у змову з усіма учасниками експерименту, крім одного (“наївного суб'єкта”). Суть змови полягала в тому, що при пред'явленні відрізків правої картки послідовно по черзі всім членам групи, вони давали свідомо неправильну відповідь, називаючи рівними лівому відрізкові більш короткий або більш довгий відрізок правої картки. Останнім відповідав “наївний суб'єкт”, і було важливо з'ясувати, чи “устоїть” він у власній думці (яка у першій серії при індивідуальному рішенні була правильною) або “піддасться” тискові групи. З 123 “наївних суб'єктів” в експерименті Аша більше однієї третини (37%) дали помилкові відповіді, тобто продемонстрували конформну поведінку. Після кожного експерименту проводилося інтерв'ю з кожним з учасників експерименту, в якому його запитували, як суб'єктивно переживалася задана в експерименті ситуація. Усі досліджувані стверджували, що думка більшості “давить” досить сильно і навіть “незалежні” визнавалися, що протистояти думці групи дуже важко, оскільки щоразу здається, що помиляєшся саме ти.

Одні ситуації породжують більший конформізм, інші – менший. Якщо потрібно домогтися максимального конформізму, які умови для цього потрібно створити?

Дослідники винайшли, що ступінь конформності зростає, якщо: 1) завдання дійсно складне або досліджуваний відчуває свою некомпетентність. Чим менше люди впевнені у своїх поглядах, тим сприйнятливішими вони виявляються до впливу оточуючих. Крім цього, велике значення має розмір групи; 2) група складається з трьох і більше осіб і при цьому 3) є згуртованою, 4) одностайною і 5) має високий статус. Рівень конформности також вище, коли 6) відповідь має даватися привселюдно і 7) досліджувані не робили попередніх заяв.

Чому виявляється конформізм? Існують дві визнані причини. М. Дойч і Х. Джерард назвали ці причини нормативним та інформаційним впливом.

Нормативний вплив – це конформізм, заснований на бажанні людини задовольнити очікування інших, як правило, для того, щоб добитися визнання. Нормативний конформізм передбачає необхідність «іти за юрбою», щоб не бути відкинутим, зберегти добрі відносини з людьми або заслужити схвалення.

Інформаційний вплив – це конформізм, який виникає внаслідок визнання суджень інших людей про реальність. Інформаційний вплив викликає у людей схвальний конформізм. Коли реальність двозначна, думки оточуючих можуть виявитися цінним джерелом інформації.

Чи здатна людина давати опір соціальному тискові? Якщо її змушують діяти за типом А, чи стане вона замість цього робити Б? Які можуть бути мотиви такого нонконформізму?

Люди, звичайно, не більярдні кулі, але вони діють, реагуючи на прикладені до них сили. Знання того, що нас намагаються до чогось примусити, може спонукати нас зробити щось цілком протилежне.

Люди цінують почуття волі й самостійності. Тому коли соціальний тиск стає таким сильним, що ущемлює їхнє почуття волі, вони найчастіше повстають. Згадаємо про Ромео й Джульєтту, чия любов тільки підсилювалася через протидію їхніх родин. Або подумаємо про дітей, які відстоюють свою волю й незалежність, роблячи зворотне тому, що їм говорять батьки. А тому батьки, які знають про це, пропонують своїм дітям вибір замість того, щоб давати визначені вказівки: “Настав час митися. Де ти будеш – у ванні або під душем?”

Теорія психологічного реактивного опору, заснована на тому факті, що люди дійсно прагнуть відгородити від зазіхань відчуття волі, підтверджується експериментами, які свідчать, що спроби ущемити особисту волю найчастіше приводять до “ефекту бумеранга”. Реактивний опір, наприклад, може виявлятися й у вживанні алкоголю особами, яким це заборонено. У Сполучених Штатах, де не дозволено продавати алкоголь особам, які не досягли 21 року, дослідження 3375 студентів з 56 студентських містечок дало такі результати. Двадцять п'ять відсотків студентів, чий вік уже перевищував 21 рік, утримувалися від уживання спиртних напоїв. Серед більш молодих колег ця цифра складала 19%. Психологи Хенсон і Енгз знайшли також, що тільки 15% старших проти 24% молодших студентів споживали алкоголь у надмірних дозах. Вони вважають, що це свідчить про реактивний опір обмеженням. Крім того, не можна упускати також і вплив однолітків.

Реактивний опір може розростатися аж до соціальних повстань. Як і підпорядкування, повстання можна викликати й спостерігати експериментально. Влаштувавши невеликі соціальні безладдя, дослідники з'ясували, як починаються перевороти. Вони знайшли, що опір виявиться успішним, якщо він зародиться майже відразу. Чим довше група поступатиметься несправедливим вимогам, тим складніше стане їй потім боротися за волю. І має бути хтось, хто ініціює процес, виразивши спільне для всіх приховане невдоволення.

Саме такі демонстрації реактивного опору переконують нас у тому, що люди не маріонетки.

Уявіть собі світ тотального конформізму, де немає розходжень між людьми. Чи буде цей світ казковим раєм? Якщо нонконформізм може викликати занепокоєння, чи виникне комфорт при загальній подібності?

Люди відчувають дискомфорт, коли занадто виділяються на фоні інших. Але, принаймні в західних культурах, вони відчувають деяку незручність і тоді, коли виглядають точнісінько, як усі. Більш того, своєю поведінкою люди відстоюють свою індивідуальність.

Принцип такий, що кожен усвідомлює себе тим і настільки, у чому і наскільки він відрізняється від інших. Джонатан Свіфт висміював це в “Подорожах Гуллівера”, описавши війну гострокінцевників і тупокінцевників. Різниця між ними полягала в тому, що гострокінцевники облуплювали яйця з гострого кінця, а тупокінцевники – із тупого. У світовому масштабі важко знайти різницю між шотландцями й англійцями, хуту і тутси, сербами і хорватами або північноірландськими католиками й протестантами. Але незначні розходження можуть привести до великого конфлікту.

Отже, виявляється, що людина не любить сильно виділятися на фоні оточуючих, при цьому, проте, прагне відчувати себе неповторною і підкреслювати те, у чому полягає її індивідуальність. Але, як свідчать експерименти, не все рівно, у чому саме полягає її особливість, кожен хоче відрізнятися від інших у правильному напрямку – не просто відрізнятися від середнього, але бути краще за середнього.

Отже, увага соціальної психології до могутності соціального тиску має доповнюватися увагою до можливостей особистості. Коли соціальний примус стає грубим, люди схильні до реактивного опору: вони прагнуть протистояти примусу, аби відстояти особисту свободу. Якщо реактивний опір виявляється багатьма членами групи одночасно, може відбутися повстання. Людям не подобається занадто відрізнятися від групи, але вони не хочуть і виглядати точнісінько, як усі. Тому дії захищають почуття власної неповторності та індивідуальності. У групі ми найкраще усвідомлюємо, чим відрізняємося від інших.

Ми, люди, відчуваємо свою унікальність і бажаємо самі відповідати за своє життя, але водночас ми – “суспільні тварини”, у яких існує уроджена потреба приналежності. Конформізм – це не добре і не погано. Ми просто повинні намагатися зрівноважити свою потребу в незалежності і в прихильності, приватне й громадське життя, індивідуальність і соціальну ідентифікацію.

До найважливіших питань психології малих груп належать питання соціально-психологічних особливостей особистості. Найбільш відомими феноменами в цій сфері є феномени соціальної фасилітації і соціальної інгібіції.

Сторіччя тому Норман Триплет, психолог, який цікавився велосипедними гонками, помітив, що гонщики показують кращий час, коли змагаються один з одним, а не з секундоміром. Перш ніж поділитися з усім світом своїми підозрами (про те, що присутність інших спонукає індивідуумів до більш енергійних дій), Триплет поставив один із найперших лабораторних експериментів із соціальної психології. Діти, яким пропонувалося з максимально можливою швидкістю змотувати ліску спінінга, разом із “співдіячами” працювали швидше, ніж поодинці.

Подальші експерименти, які проводилися в перші десятиліття нашого сторіччя, показали, що в присутності інших підвищується також швидкість, з якою люди виконують прості завдання на множення і викреслюють у тексті задані літери. Цей ефект поліпшення результатів діяльності в присутності інших людей був названий феноменом соціальної фасилітації.

Однак цей феномен виявляється не завжди: наприклад, було виявлено, що гарні гравці в більярд (ті, хто потрапляв у лузу в 71% випадків при непомітному спостереженні) грали ще краще (81% влучень), коли четверо спостерігачів приходили подивитися на їхню гру. Погані ж гравці (у яких до цього була результативність 36%) при публічному виступі грали навіть гірше (25% влучень).

Цей зворотний бік соціальної фасилітації – феномен гноблення діяльності в присутності інших людей отримав назву соціальної інгібіції.

Соціальна фасилітація зазвичай виявляється в тому випадку, коли люди прагнуть до досягнення індивідуальних цілей і коли їхні зусилля можуть бути оцінені індивідуально. Що ж відбувається, коли відсутня індивідуальна відповідальність за спільний результат діяльності?

Майже сторіччя тому французький інженер М. Рингельманн винайшов, що колективна працездатність групи не перевищує половини від суми працездатностей її членів. На противагу розхожій думці, що «у єдності – сила», з цього випливає, що члени групи можуть бути фактично менш мотивовані при виконанні групових задач. Не виключено, звичайно, що низька продуктивність є наслідком поганої координації – люди тягнуть лямку в зовсім різних напрямках і в різний час. Учені поставили експеримент таким чином, що досліджувані думали, що інші тягнуть лямку разом із ними, а насправді вони трудилися на самоті. Коли вони знали, що тягнуть на самоті, вони розвивали зусилля на 18% більше, ніж коли вважали, що позаду їм допомагають від двох до п'яти чоловік.

Тенденція людей додавати менше зусиль у тому випадку, коли вони поєднують свої зусилля заради загальної мети, ніж у випадку індивідуальної відповідальності, називається соціальними лінощами. Коли люди не відповідають за кінцевий результат і не можуть оцінювати свій власний внесок, їхня особиста відповідальність розподіляється між усіма членами групи.

Експерименти з соціальної фасилітації свідчать, що група може збуджувати людей, а експерименти із соціальних лінощів демонструють, що у групі відповідальність розмивається. Якщо збудження й розмивання відповідальності комбінуються, нормативне стримування слабшає. Результатом можуть бути дії, які варіюють від легкого порушення заборон (вигуки під час рок-концерту, прокльони на адресу арбітра) до імпульсивного самовираження (груповий вандалізм, оргії, злодійство) і навіть до руйнівних соціальних вибухів. Цей феномен має назву деіндивідуалізації. Деіндивідуалізація – це втрата самосвідомості й остраху оцінки, що виникає у групових ситуаціях, пов'язаних з анонімністю членів групи. Самоусвідомлення і деіндивідуалізація – як дві сторони однієї монети. Ті, у кого підвищили самоусвідомлення, демонструють підвищений самоконтроль, стають більш вдумливими й незалежними. Коли підліток йде на вечірку, добре батьківське наставляння могло б звучати так: «Бажаю тобі приємно провести час, і не забувай, хто ти такий». Іншими словами, насолоджуйся перебуванням у групі, але не втрачай самоусвідомлення; не піддавайся деіндивідуалізації.