2. Дитинство

стадія першого дитинства від народження до 3 років (розвиток функціональної незалежності і мови);

стадія другого дитинства 3-6 років (розвиток особистості дитини і когнітивних процесів);

стадія третього дитинства 6-12 років (набуття основних когнітивних і соціальних навичок).

3. Отроцтво

пубертатний вік 12-16 років (статеве дозрівання, формування нових уявлень про себе);

ювенільний вік 16-18 років (пристосування підлітків до родини, школи, однолітків);

юність 18-20 років (перехід від отроцтва до зрілості, властиве почуття психологічної незалежності і соціальної безвідповідальності).

4. Зрілість

стадія ранньої зрілості 20-40 років (інтенсивне особисте життя, професійна діяльність);

зрілий вік 40-60 років (стабільність і продуктивність у професійному і соціальному відношеннях);

завершальний період зрілості 60-65 років (відхід від активного життя);

перша старість 65-75 років;

похилий вік після 75 років.

Поділ життєвого циклу людини на періоди дозволяє краще зрозуміти закономірності розвитку людини і специфіку вікових етапів.

Періодизації особистісного розвитку

Уявлення про особистість у різних концепціях і теоріях дуже різні. Однак, останніми десятиліттями підсилюється тенденція до інтегрованого, цілісного розгляду особистості з позицій різних теорій і підходів, і тут пропонується також інтегративна концепція розвитку, яка враховує погоджене, системне формування і взаємозалежні зміни усіх тих сторін особистості, акцент на які робився в руслі різних теорій і підходів. Однією з таких концепцій стала теорія, яка належить американському психологу Е. Еріксону, у якій, більш ніж в інших, дана тенденція виявилася вираженою.

Е. Еріксон у своїх поглядах на розвиток дотримується так званого епігенетичного принципу: генетичної зумовленості стадій, що в своєму особистісному розвитку обов'язково проходить людина від народження до кінця своїх днів. Становлення особистості в концепції Е. Еріксона розглядається як зміна етапів, на кожному з яких відбуваються якісні зміни внутрішнього світу людини і радикальна зміна її відносин з оточуючими людьми. У результаті цього вона як особистість здобуває щось нове, характерне саме для даного етапу розвитку, що зберігається у неї протягом всього життя.

Е. Еріксон вважає, що розвиток особистості відбувається протягом усього життя людини. Він виділив вісім стадій психосоціального розвитку особистості.

1 стадія – орально-сенсорна. Перша психосоціальна стадія охоплює перший рік життя. За Еріксоном, у цей період наріжним каменем формування здорової особистості є загальне почуття довіри; інші вчені називають ту саму характеристику "упевненістю". Це почуття визначеності лише частково усвідомлюється в період дитинства.

Згідно з Еріксоном, ступінь розвитку у дитини почуття довіри до інших людей і світу залежить від якості одержуваної нею материнської турботи. Матері формують почуття довіри у своїх дітей завдяки такій поведінці, що за своєю суттю складається з чуйної турботи про індивідуальні потреби дитини і виразного відчуття того, що вона сама – та людина, якій можна довіряти, у тому розумінні слова довіра, що існує в даній культурі стосовно даного стилю життя. Завдяки цьому у дитини закладається основа для почуття "усе добре", для появи почуття тотожності; для становлення тим, ким вона стане, відповідно до надій інших.

Таким чином, почуття довіри не залежить від кількості їжі чи від проявів батьківської ніжності, скоріше, воно пов'язано зі здатністю матері передати своїй дитині почуття впізнаваності, сталості і тотожності переживань. Діти мають довіряти не тільки зовнішньому світу, але також і світу внутрішньому, вони мають навчитися довіряти собі й особливо повинні придбати здатність до того, щоб їхні органи ефективно справлялися з біологічними спонуканнями.

Питання про те, що є причиною першої важливої психологічної кризи, глибоко проаналізоване Еріксоном. Він пов'язує цю кризу з якістю материнського догляду за дитиною – причиною кризи є ненадійність, неспроможність матері й нехтування дитиною. Це сприяє появі у дитини психосоціальної установки страху, підозрілості і побоювань за своє благополуччя. Дана установка спрямована як на світ у цілому, так і на окремих людей; вона виявлятиметься у всій своїй повноті на більш пізніх стадіях особистісного розвитку. Еріксон також вважає, що почуття недовіри може підсилитися тоді, коли дитина перестає бути для матері головним центром уваги; коли мама повертається до тих занять, що залишила на час вагітності (скажімо, відновлює перервану кар'єру чи народжує наступну дитину).

Адекватне розв'язання кризи довіри має важливі наслідки для розвитку особистості дитини надалі. Зміцнення довіри до себе і до матері дає можливість дитині переносити стани фрустрації, які вона неминуче переживатиме протягом наступних стадій свого розвитку.

2 стадія – раннє дитинство. Придбання почуття базальної довіри підготовляє ґрунт для досягнення певної автономії і самоконтролю, уникнення почуттів сорому, сумніву і приниження. Цей період продовжується протягом другого і третього років життя. До настання цієї стадії діти майже цілком залежать від людей, що піклуються про них. Однак, оскільки у них швидко розвивається нервово-м'язова система, мова і соціальна вибірковість, вони починають досліджувати своє оточення і взаємодіяти з ним більш незалежно. Особливо вони пишаються своїми щойно виявленими локомоторними навичками і все хочуть робити самі (наприклад, умиватися, вдягатися, їсти). Ми спостерігаємо у них величезне бажання досліджувати предмети і маніпулювати ними, а також установку стосовно батьків: "Я сам" і "Я – те, що я можу".

З погляду Еріксона, задовільне розв'язання психосоціальної кризи на цій стадії залежить насамперед від готовності батьків поступово надавати дітям свободу самим здійснювати контроль над своїми діями. Коли батьки постійно надмірно опікують дитину чи залишаються глухими до її потреб, у неї з'являється або почуття сорому перед іншими, або сумніву у своїй здатності контролювати навколишній світ і володіти собою. Замість того, щоб бути впевненими в собі і ладити з оточенням, такі діти вважають, що інші пильно їх розглядають, ставляться з підозрою і несхваленням; або ж вони вважають себе цілком нещасливими. У них слабка "сила волі" – вони пасують перед тими, хто над ними головує чи їх експлуатує. Внаслідок формуються такі риси, як невпевненість у собі, приниженість і слабовілля.

3 стадія – вік гри. Конфлікт між ініціативою і провиною – останній психосоціальний конфлікт у дошкільному періоді, який Еріксон називав "віком гри". Він триває від чотирьох років до того моменту, коли дитина йде до школи. У цей час соціальний світ дитини потребує від неї активності, вирішення нових задач і набуття нових навичок; похвала є нагородою за успіхи. Крім того, у дітей з'являється додаткова відповідальність за себе і за те, що складає їхній світ (іграшки, домашні тварини і, можливо, брати і сестри). Успіхи в освоєнні мови і розвиток моторики дають можливість контактувати з однолітками і старшими дітьми за межами будинку, що дозволяє їм брати участь у різноманітних суспільних іграх. Це вік, коли діти починають відчувати, що їх сприймають як людей і зважають на них і що життя для них має мету. "Я – те, що я буду" – стає в дитини головним почуттям ідентичності під час періоду гри.

Чи буде у дитини після проходження цієї стадії почуття ініціативи благополучно перевершувати почуття провини, значною мірою залежить від того, як батьки ставляться до прояву у неї власного волевиявлення. Діти, чиї самостійні дії заохочуються, відчувають підтримку своєї ініціативи. Почуття провини у дітей викликають батьки, які не дозволяють їм діяти самостійно. Появі відчуття провини також сприяють батьки, які надмірно карають дітей у відповідь на їхню потребу любити й отримувати любов від батьків протилежної статі. Ступінь ініціативності, яка здобувається дитиною на цій стадії розвитку, Еріксон пов'язує з економічною системою суспільства. Він стверджує, що потенційні здібності дитини трудитися продуктивно в майбутньому, її самодостатність у контексті даної соціально-економічної системи істотно залежать від її здатності розв'язати кризу вищеописаної фази.

4 стадія – шкільний вік. Четвертий психосоціальний період продовжується від шести до 12 років. Передбачається, що на початку цього періоду дитина освоює культурні елементарні навички, навчаючись у школі. Цей період життя характеризується зростаючими здібностями дитини до логічного мислення і самодисципліни, а також здатністю взаємодіяти з однолітками відповідно до запропонованих правил.

У даний період у дітей розвивається працьовитість. Згідно з Еріксоном, це відбувається тоді, коли діти починають осягати технологію своєї культури, навчаючись в школі. Термін "працьовитість" відображає в собі основну тему даного періоду розвитку, оскільки діти в цей час зацікавлені тим, що прагнуть довідатися, що з чого виходить і як воно діє. Інтерес цей підкріплюється і задовольняється оточуючими людьми і школою, де їм дають основні знання про "технологічні елементи" соціального світу. Его-ідентичність дитини тепер виражається так: "Я – те, чому я навчився".

Небезпека на цій стадії криється в можливості появи почуття неповноцінності, чи некомпетентності. Наприклад, якщо діти сумніваються у своїх здібностях чи статусі в середовищі однолітків, це може відбити у них бажання вчитися далі (у цьому періоді поступово здобуваються установки стосовно вчителів і навчання).

5 стадія – юність. Юність, на яку припадає п'ята стадія у схемі життєвого циклу Еріксона, вважається дуже важливим періодом у психосоціальному розвитку людини. Вже не дитина, але ще і не дорослий (від 12-13 до приблизно 19-20 років), підліток стикається з різними соціальними вимогами і новими ролями, що і складає суть задачі, яка ставиться перед людиною в цьому віковому періоді.

Новий психосоціальний параметр на позитивному полюсі з'являється у вигляді его-ідентичності, на негативному – у вигляді рольового змішання. Задача, з якою зустрічаються підлітки, полягає в тому, щоб зібрати воєдино всі наявні до цього часу знання про самих себе (які вони сини чи дочки, студенти, спортсмени, музиканти тощо) та інтегрувати ці численні образи себе в особисту ідентичність, яка являє усвідомлення як минулого, так і майбутнього, що логічно випливає з нього.

У визначенні ідентичності, даному Еріксоном, можна виділити три елементи. Перше: молоді люди і дівчата мають постійно сприймати себе "внутрішньо тотожними самим собі". У цьому випадку в індивідуума має сформуватися образ себе, що склався у минулому і змикається з майбутнім. Друге: значимі інші люди теж повинні бачити "тотожність і цілісність" в індивідуумі. Це означає, що юним потрібна впевненість у тому, що вироблена ними раніше внутрішня цілісність буде прийнята іншими людьми, значимими для них. Третє: молоді люди повинні досягти "зростаючої впевненості" у тому, що внутрішній і зовнішній плани цієї цілісності погоджуються між собою. Їхнє сприйняття себе має підтверджуватися досвідом міжособистісного спілкування за допомогою зворотного зв'язку.

Згідно з Еріксоном, основа для благополучної юності і досягнення інтегрованої ідентичності закладається в дитинстві. Однак за межами того, що підлітки виносять зі свого дитинства, розвиток особистої ідентичності відбувається під сильним впливом тих соціальних груп, з якими вони себе ідентифікують. Крім того, пошук ідентичності може бути більш важким процесом для певних груп людей. Наприклад, молодій жінці важче досягти чіткого відчуття ідентичності у суспільстві, що розглядає жінок як людей "другого сорту". З погляду Еріксона, феміністський рух тому одержав велику підтримку, що суспільство донедавна перешкоджало зусиллям жінок досягти позитивної ідентичності. Групи соціальних меншостей теж постійно стикаються з труднощами в досягненні чіткого і погодженого почуття ідентичності.

Нездатність юних досягти особистої ідентичності приводить до того, що Еріксон назвав кризою ідентичності. Криза ідентичності, чи рольове змішання, найчастіше характеризується нездатністю вибрати кар'єру чи продовжити освіту. Багато підлітків, які страждають від специфічного для цього віку конфлікту, відчувають пронизливе відчуття своєї непотрібності і безцільності. Вони відчувають свою непристосованість, деперсоналізацію, відчуженість і іноді кидаються убік "негативної" ідентичності – протилежної тій, що наполегливо пропонують їм батьки й однолітки.

У багатьох, а можливо і у всіх суспільствах певної частині підліткової популяції дозволені і законодавчо закріплені визначені відстрочки у прийнятті ними ролей дорослих. Для позначення цих інтервалів між підлітками і дорослими Еріксон ввів термін психосоціальний мораторій. У багатьох країнах психосоціальний мораторій має форму системи вищої освіти, що дає можливість молодим людям спробувати певну кількість різних соціальних і професійних ролей до того, як вони вирішать, що їм потрібно насправді. Є й інші приклади: чимало молодих людей бродяжать, звертаються до різних релігійних систем чи вдаються до альтернативних форм шлюбу і родини до того, як знайдуть своє місце у суспільстві.

6 стадія – рання зрілість. Шоста психосоціальна стадія позначає формальний початок дорослого життя. У цілому, це період залицяння, раннього шлюбу і початку сімейного життя. Він продовжується від пізньої юності до ранньої зрілості (від 20 до 25 років). Протягом цього часу молоді люди зазвичай орієнтуються на одержання професії та "улаштування".

Основна проблема даної стадії – вибір між інтимністю й ізоляцією. Еріксон використовує термін "інтимність" як багатоплановий і за значенням і за широтою охоплення. Насамперед, він передбачає інтимність як те почуття, що ми відчуваємо до дружини, чоловіка, друзів, братів і сестер, батьків чи інших родичів. Однак він говорить і про власне інтимність, тобто здатність злити воєдино вашу ідентичність з ідентичністю іншої людини без побоювання, що ви втрачаєте щось у собі. Саме цей аспект інтимності (тобто злиття вашої власної ідентичності з ідентичністю іншої людини) Еріксон розглядає як необхідну умову міцного шлюбу. Однак, заявляє він, справжнє почуття інтимності неможливо відчути доти, поки не досягнута стабільна ідентичність.

Головна небезпека на цій психосоціальній стадії полягає в зайвій зануреності у себе чи в униканні міжособистісних відносин. Нездатність встановлювати спокійні й довірливі особисті відносини приводе до почуття самітності, соціального вакууму й ізоляції. Занурені в себе люди можуть вступати у цілком формальну особистісну взаємодію (роботодавець – працівник) і встановлювати поверхневі контакти. Їм також властиво займати позицію відчуженості і не зацікавленості у відносинах з товаришами по службі.

7 стадія – середня зрілість. Сьома стадія припадає на середні роки життя (від 26 до 60 років); її основна проблема – вибір між продуктивністю й інертністю. Продуктивність з'являється разом із занепокоєністю людини не тільки благополуччям наступного покоління, але також і станом суспільства, в якому житиме, працюватиме це майбутнє покоління. Кожен дорослий, за твердженням Еріксона, має або прийняти, або відкинути думку про свою відповідальність за поновлення і поліпшення усього, що могло б сприяти збереженню й удосконаленню нашої культури. Отже, продуктивність виступає як турбота більш старшого покоління про тих, хто прийде їм на зміну. Добрий приклад у даному випадку – почуття самореалізації в людини, пов'язане з досягненнями її нащадків. Однак продуктивність властива не тільки батькам, але й тим, хто робить свій внесок у виховання і керівництво молодими людьми. Творчі і продуктивні елементи продуктивності персоніфіковані в усьому, що передається від покоління до покоління (наприклад, технічні вироби, ідеї і твори мистецтва). Отже, основною темою психосоціального розвитку особистості у другій фазі зрілості є турбота про майбутнє благополуччя людства.

Ті дорослі люди, кому не вдається стати продуктивними, поступово переходять у стан зануреності в себе, при якому основним предметом турботи є особисті потреби і комфорт. Ці люди не піклуються ні про кого і ні про що, вони лише потурають своїм бажанням. Із втратою продуктивності припиняється функціонування особистості як діяльного члена суспільства – життя перетворюється на задоволення власних бажань, збіднюються міжособистісні відносини. Це явище – "криза старшого віку" – загальновідоме. Воно виражається в почутті безнадійності, безглуздості життя.

8 стадія – пізня зрілість. Остання психосоціальна стадія (від 60 років до смерті) завершує життя людини. Практично у всіх культурах цей період знаменує початок старості, коли доводиться пристосовуватися до того, що зменшується фізична сила і погіршується здоров'я, до відокремленого способу життя і більш скромного матеріального становища, до смерті дружини чи чоловіка і близьких друзів, а також до встановлення відносин з людьми своєї вікової групи. У цей час фокус уваги людини зміщується від турбот про майбутнє до минулого досвіду.

За переконанням Еріксона, для цієї останньої стадії зрілості характерна не стільки нова психосоціальна криза, скільки підсумовування, інтеграція й оцінка всіх минулих стадій розвитку его. Почуття інтеграції его виникає зі здатності людини оглянути все своє минуле життя (включаючи шлюб, дітей, онуків, кар'єру, досягнення, соціальні відносини) і смиренно, але твердо сказати собі: "Я задоволений". Невідворотність смерті більше не страшить, оскільки такі люди бачать продовження себе або в нащадках, або у творчих досягненнях.

На протилежному полюсі знаходяться люди, які ставляться до свого життя як до низки нереалізованих можливостей і помилок. Недолік або відсутність інтеграції виявляється у цих людей у прихованому страху смерті, відчутті постійного неуспіху і стурбованості тим, що "може трапитися". Еріксон виділяє два переважаючих типи настрою у роздратованих і обурених людей похилого віку: жаль про те, що життя не можна прожити заново і заперечення власних недоліків і дефектів шляхом проектування їх на зовнішній світ.

Безумовною перевагою періодизації психосоціального розвитку Е. Еріксона є класифікація всього життєвого циклу людини і побудова періодизації на основі аналізу центральної ланки особистості людини – її "Я".

До періодизацій розвитку, які як підставу розглядають причини, рушійні сили розвитку, виділяючи істотні характеристики кожної стадії, традиційно відносять також періодизації Л.С. Виготського і Д.Б. Ельконіна. Розглянемо періодизацію розвитку Д.Б. Ельконіна як найбільш розроблену.

Підставою періодизації психічного розвитку для Ельконіна послужили положення культурно-історичної теорії Л.С. Виготського і теорія діяльності А.М. Леонтьєва. Джерелом психічного розвитку є зовнішня практична діяльність дитини. Однак не будь-яка діяльність стає джерелом психічного розвитку. Формування центральних вікових новотворів відбувається у рамках провідної діяльності.

Ельконін розглядав дитину як цілісну особистість, яка активно пізнає навколишній світ: світ предметів і світ людей. Існують, отже, дві системи відносин: "дитина – річ" і "дитина – дорослий". Річ, маючи певні фізичні властивості, несе в собі і суспільно вироблені способи свого вживання, способи дій з нею. Отже, річ – це суспільний предмет, діям з яким дитина має навчитися за допомогою дорослого.

Дорослий виступає перед дитиною не стільки як людина, скільки як представник певного суспільства, що має соціальні ролі, установки, мотиви, стереотипи дій, у тому числі і стереотипи виховання. Отже, дорослий – це "суспільний" дорослий. Діяльність дитини усередині систем "дитина – суспільний предмет" і "дитина – суспільний дорослий" являє єдиний процес, у якому формується сама особистість дитини. Однак складаючи єдиний процес освоєння систем "дитина – річ" і "дитина – дорослий" у рамках провідної діяльності даного віку, одна із систем виступає на перший план, займаючи домінуюче положення. Отже, провідні діяльності, які замінюють одна одну, визначають послідовне чергування систем "дитина – річ" і "дитина –дорослий".

Усі провідні діяльності можна розбити на дві групи, в залежності від системи, що є домінуючою. Першу групу провідних діяльностей складають ті, котрі орієнтують дітей на формування норм відносин між людьми. Це безпосередньо-емоційне спілкування дитини, рольова гра дошкільника, особистісне спілкування підлітка. Вони відрізняються одна від одної змістовно, але являють собою діяльності одного типу, що мають відношення із системою "дитина – суспільний дорослий" чи "людина – людина".

До другої групи входять діяльності, завдяки яким у дитини формуються уявлення про предметний світ і способи дій у ньому. Це предметно-маніпулятивна діяльність дитини раннього віку, навчальна діяльність молодшого школяра та навчально-професійна діяльність юнака. Діяльності другої групи мають справу переважно із системою "дитина – суспільний предмет", чи "людина – річ".

У діяльностях першої групи розвивається переважно мотиваційна сфера і сфера потреб, тоді як у діяльностях другої групи – інтелектуально-пізнавальна сфера. Ці дві лінії утворюють єдиний процес розвитку особистості, але з переважанням однієї зі сфер на кожному віковому етапі.

Період	Провідна діяльність	Провідна сторона соціалізації
1. Дитинство (0-1 р.) – етап "довіри до світу"	Емоційне спілкування з дорослими	А – освоєння норм відносин між людьми
2. Раннє дитинство (1-3 р.) – етап "самостійності"	Предметна діяльність	Б – засвоєння суспільно вироблених способів діяльності з предметами
3. Дошкільне дитинство (3-6-7 років) – етап "вибору ініціативи"	Гра	А – освоєння соціальних ролей, взаємин між людьми
4. Молодший шкільний вік (6-11 років) – етап "майстерності"	Навчальна діяльність	Б –- освоєння знань, розвиток інтелектуально-пізнавальної сфери особистості
5. Підлітковий (11-14 років)	Спілкування з однолітками	А –- освоєння норм відносин між людьми
6. Юнацький (14-18 років) – етап самовизначення "світ і я"	Навчально-професійна діяльність	Б – освоєння професійних знань і умінь

До кожної точки свого розвитку дитина підходить з відомою розбіжністю між тим, що вона засвоїла із системи відносин "людина – людина", і тим, що вона засвоїла із системи відносин "людина – річ". Саме ті моменти, коли ця розбіжність приймає найбільшу величину, і називаються кризами, після яких йде розвиток тієї сторони, яка відставала в попередній період. Але кожна зі сторін підготовляє розвиток наступної.

У період критичної фази діти виявляють упертість, негативізм, неслухняність, норовистість. Негативізм – це коли дитина може відмовитися робити те, що їй навіть дуже хочеться, але якщо дорослі вимагають цього, тобто реакція дитини обумовлена не змістом вимоги дорослого, а ставленнням дитини до дорослого. Норовистість – бунт дитини проти всього способу життя, проти норм виховання, проти всіх дорослих. Якщо дорослі не змінюють своєї поведінки, то норовистість може довго утримуватися в характері. Різкість критичного віку підсилюється з вини дорослих, якщо у них відсутнє вміння гнучко перестроїти свої взаємини з дитиною у зв'язку зі зміною її особистості та підвищенням її самостійності.

Виділяють великі кризи (кризи 3-х років, підліткова криза 13-14 років) і малі кризи (криза 1 року, 7 років, 17-18 років). При великих кризах перебудовуються відносини дитини і суспільства. Малі кризи зовні спокійно проходять, пов'язані з наростанням умінь, самостійності дитини.

Позитивне значення критичних віків – у переході до нового, вищого періоду розвитку особистості. Мабуть, немає родини, де б не виникали хоча б короткочасні конфлікти між батьками і дітьми. Часто винні в цьому самі батьки, якщо вони не розуміють особливостей психіки дітей, не знають їхніх типових поведінкових реакцій. У багатьох батьків викликає здивування і гнів дитячий негативізм, характерний для 2-5-річних малят. Дитина епізодично без будь-яких причин навідріз відмовляється підкорятися якій-небудь вимозі, наказу. І ні погрози, ні навіть фізичне покарання не допомагають. Маля гірко плаче, але стоїть на своєму. Невмотивований негативізм раннього дитячого віку – закономірний етап формування особистості. Маленька людина робить перші наївні спроби продемонструвати своє "Я". Якщо прагнути "переломити" дитину, вона виросте боязкою, залежною, слабовільною, не зможе відстоювати свої інтереси. З іншого боку, не можна беззастережно в усьому їй уступати. Оптимальна "золота середина": у якихось випадках уступати, у якихось – наполягати на підкоренні наказу, не забуваючи, однак, що і для дитини важливе почуття власної гідності.

На перший погляд, струнка періодизація психічного розвитку Ельконіна викликає серйозну критику, оскільки в цій теорії весь психічний розвиток детермінований зовнішньою практичною діяльністю. Це означає, що у психіці людини не може бути нічого, чого б раніше не було в практичній діяльності. Таке уподібнення психічного зовнішньо-практичному не залишає місця індивідуальним особливостям розвитку дитини, перекреслює можливість спонтанного розвитку. Більш того, дана концепція являє собою очевидне соціологізаторство, тобто універсалізацію ролі соціуму і повне ігнорування природних (генетичних) основ розвитку психіки людини. Хоча в концепції і стверджується розвиток особистості, однак залишається незрозумілим, як саме змінюється особистість дитини і які її особливості на кожному віковому етапі.

Але незважаючи на критичні зауваження, які не дозволяють розглядати дану періодизацію як таку, що розкриває сутнісні причини психічного розвитку, сама зміна принципу домінуючої теми розвитку принципом єдності пізнавальних і мотиваційно-особистісних сторін психічного розвитку є надзвичайно корисною для розуміння розвитку людини.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Опишіть структуру особистості за З. Фройдом.

2. Які стадії розвитку особистості за Фройдом ви можете назвати? Охарактеризуйте кожну з них.

3. Як визначають особистість у біхевіоризмі?

4. Які типи поведінки властиві людині за Скіннером? Від чого залежить формування поведінки?

5. Розкрийте основні риси когнітивної теорії особистості за Келлі.

6. Охарактеризуйте головні принципи гуманістичної психології.

7. Які потреби людського існування виділяє А. Маслоу?

8. Назвіть та охарактеризуйте фактори розвитку особистості.

9. Порівняйте різні періодизації життєвого розвитку людини.

10. Які періоди особистісного розвитку виділяє Е. Еріксон? Назвіть головні риси кожної з них.

11. Дайте характеристику періодизації розвитку особистості за Д.Б. Ельконіним.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Зейгарник Б.В. Теории личности в зарубежной психологии. – М., 1982.

2. Клонингер С. Теории личности: познание человека. – СПб., 2003.

3. Маслоу А. Дальние пределы человеческой психики. – СПб., 1997.

4. Маслоу А. Психология бытия. – К., 1997.

5. Психология личности в трудах зарубежных психологов. Хрестоматия. – СПб., 2000.

6. Психология личности. Тексты. – М., 1982.

7. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. – М., 1976.

8. Фельдштейн Д.И. Психология развития личности в онтогенезе. – М., 1989.

9. Франселла Ф., Баннистер Д. Новый метод исследования личности. – М., 1987.

10. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. – М., 1991.

11. Фройд З. Психология бессознательного. – М., 1989.

12. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб., 1998.

13. Элкинд Д. Эрик Эриксон и восемь стадий человеческой жизни. – М., 1996.

14. Эльконин Д.Б. Психическое развитие в детском возрасте. – М., 1997.