2.2 Самосвідомість та її структура

Людина по-справжньому стає людиною, коли її свідомість може спрямовуватися не тільки на явища навколишнього світу, але й усередину себе – на свої психічні явища, свій внутрішній світ, свої можливості, здатності, спонукання. Людська свідомість носить подвійний характер: у будь-який момент часу людина може сприймати й об'єкти зовнішнього світу, і себе саму. Таким чином, самосвідомість є другою (нарівні із предметною свідомістю) складовою свідомості людини.

Самосвідомість людини розвивається з віком. Маленька дитина до 3-х років здатна виділити з навколишнього світу тільки окремі елементи власного тіла. Дошкільник же поступово навчається виділяти з навколишнього світу себе як цілісну особистість, формуючи перший образ „Я”. Молодший школяр, аж до періоду отроцтва, удосконалює уявлення про самого себе, розвиваючи інтелектуальні функції (подолання ефектів допонятійного мислення). Найбільшу увагу на свій внутрішній світ людина починає звертати в період ранньої юності, вступаючи у світ дорослих людей як рівноправний відповідальний член суспільства. Переборюючи труднощі дорослішання, юнак формує більш стійке та, як правило, більш адекватне уявлення про самого себе як об'єкт навколишнього світу, людину серед інших людей і водночас унікальну індивідуальність.

У психології вважається, що самосвідомість містить три взаємозалежних компоненти – самопізнання, самоконтроль, самовдосконалення.

Самопізнання базується, з одного боку, на знанні людиною самої себе, своїх можливостей і здібностей, свого потенціалу, з іншого боку, передбачає сформоване ставлення до самої себе.

Зазвичай головним методом самопізнання виступає самоспостереження. При цьому самоспостереження має двояку спрямованість: ми спостерігаємо 1) за своєю поведінкою, своєю зовнішньою діяльністю, співвідносячи її з вимогами зовнішнього світу, із власними інтересами та інтересами інших людей, і 2) за своїми психічними явищами, „подіями” нашого внутрішнього світу. Така здатність самоспостереження і за своїм внутрішнім „Я”, і за його зовнішніми проявами дозволяє адекватно існувати серед інших людей, залишаючись при цьому самостійною вільною істотою.

Результатом самоспостереження є самооцінка особистості. Звіряючи особливості свого образа „Я” із ситуаційними вимогами, соціальними нормами, взаємодіючи з оточуючими людьми, людина формує ставлення до самої себе, що кількісно і якісно виражається в самооцінці. Самооцінка є надзвичайно значимим фактором буття особистості, оскільки вона впливає практично на всі сторони її повсякденного життя. Орієнтуючись на самовідношення, ми будуємо взаємовідносини з іншими людьми; усвідомлюючи свої сили та вади, ми ставимо перед собою цілі й завдання практичної діяльності; виходячи з позитивного або негативного образу самого себе, ми формуємо загальний життєвий тонус, загальний життєвий настрій.

Самооцінка буває заниженою, адекватною, високою та завищеною.

Занижена самооцінка – це серйозний сигнал неблагополуччя особистості. Як правило, заниженою самооцінкою характеризуються невпевнені в собі люди, які недооцінюють свої можливості й через це завчасно звужують свої життєві обрії. Острах невдачі провокує таких людей на поведінку, що робить неможливою особистісну реалізацію, формує риси залежності й приниженості. Внутрішньо такі люди дуже часто відчувають тривогу, пригніченість і незадоволеність своїм життям.

Адекватна самооцінка свідчить про те, що людина в цілому вірно оцінює свої сили, знає свої переваги та вміло ними користується, враховує свої слабкі сторони й бореться з недоліками. Люди з адекватною самооцінкою здатні ставити перед собою цілі й завдання, які цілком відповідають їхнім можливостям, і тому вони, як правило, успішні в своїй діяльності.

Людина з високою самооцінкою – це добре знаюча й позитивно приймаюча себе особистість. Це людина, яка не боїться невдач, може дозволити собі ризикувати, оскільки здатна в процесі досягнення мети піднятися над своїми обмеженнями. Висока самооцінка допомагає особистості продуктивно розвиватися: ставлячи перед собою цілі, які вимагають для реалізації злегка перевищуючого існуючого сьогодні рівня особистісних сил, людина одночасно з досягненням цілі розвиває й свої творчі можливості, здійснює особистісний ріст.

Завищена самооцінка пов'язана з недоліком критичного ставлення до своїх сил. Зовні такі люди виглядають надмірно самовпевненими, егоцентричними й поблажливими до своїх недоліків. Однак нерідко завищена самооцінка є свідченням прихованої непевності в собі, виступаючи механізмом компенсації незнання меж своїх можливостей. Люди із завищеною самооцінкою у більшості своїй не досягають значимих життєвих результатів, тому що переоцінка своїх сил провокує їх пускатися в авантюри, які призводять до невдач.

Самооцінка особистості в цілому є стійким показником, однак різні життєві ситуації можуть приводити до її коливань. Тому кожна людина в різні моменти свого життя може проходити через всі зазначені види самовідносин, повертаючись згодом до властивої їй самооцінки.

Свою самооцінку можна визначити за допомогою методик, що наводяться в додатках А і Б.

На основі самопізнання здійснюється реалізація самоконтролю та самовдосконалення.

Самоконтроль – це форма самокерованої поведінки, пов'язана зі здатністю поглянути на себе „з боку”, сформувати образ „Я” і пристосуватися до впливів з боку оточуючих людей (Т. Шибутані). Здатність людини до самоконтролю передбачає вміння переборювати протиріччя між особистими інтересами й бажаннями та соціальними вимогами і нормами. У певному змісті, за допомогою самоконтролю здійснюється деяке обмеження особистих інтересів на користь соціальних. Може здатися, що вимога самоконтролю передбачає постійні вольові зусилля з боку особистості, однак у реальному житті це зовсім не так. Справа в тому, що внаслідок виховання (і самовиховання) багато поведінкових форм стають звичними та перетворюються в автоматизми, тобто дії, які виконуються автоматично, не замислюючись. Тому багато моральних вчинків не вимагають від людини особливих зусиль – людина робить їх просто тому, що по-іншому вчинити не може. Це є результатом високорозвиненого самоконтролю, що втілився у спосіб життя, менталітет людини.

Самовдосконалення як складова частина самосвідомості ґрунтується на цілеспрямованому формуванні своєї особистості, пов'язаному з подоланням власних недоліків або придбанням бажаних якостей, умінь, знань. Цей вид діяльності вимагає сильної та стійкої мотивації до зміни самого себе і, зазвичай, певних вольових зусиль.