139.Основні напрямки теоретичних досліджень в українській економічній літературі 90-х років XX ст.

Проблема трансформації директивної економіки на ринкову викликала доволі активну полеміку щодо шляхів та основних напрямів економічної політики перехідного етапу. Цим проблемам присвячено наукові дослідження відомих українських учених, зокрема А. Гальчинського, В. Геєця, С. Данилишина, С. Єрохіна, Б. Кваснюка, В. Кононенка, І. Лукінова, В. Черняка та ін. Найважливішим аспектом цих досліджень була спроба знайти й обгрунтувати шляхи переходу від централізованого планово-директивного господарства до ринкової економіки. Перший напрям виник під впливом ліберальної (монетаристської, або ортоліберальної) концепції, що сформувалася на основі скасування або суттєвого обмеження державного регулювання економіки, зокрема й структурної політики. Цей підхід базується на визнанні переваг ринкового механізму над економічною політикою держави. Другий напрям у підґрунті має кейнсіанську методологію з її теорією державного регулювання економіки. Вона цілком позитивно оцінює структурну політику, що її здійснює держава в напрямі трансформації національного господарства, що вможливлює формування теоретичних засад розробки відповідної структурної політики держави як альтернативи недосконалості ринку.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. істотно розширю­ється сфера наукових досліджень проблем структурної перебудо­ви української економіки, в центрі уваги українських учених опиняються окремі інститути ринку. Деякі вчені, зокрема С. Єрохін, вважають головними складовими процесу економічно­го розвитку й структурної трансформації економіки інституціональну модернізацію. Усе це дає підстави стверджува­ти, що, на думку багатьох українських економістів, саме інституціональний підхід уможливлює комплексне охоплення проб­лематики структурних реформ та суспільної трансформації; він і стає домінантним у їхніх дослідженнях на зламі тисячоліть.

140. Реформування аграрного сектора України у 90-ті роки хх-го століття.

У другій половині 1990-х років відбуваються й певні зрушен­ня в аграрному секторі. У межах аграрної реформи, започаткова­ної ще 1990—1993 роками, були зроблені певні кроки, спрямова­ні на реформування відносин власності. Ці процеси мали сприяти появі на селі селянина-власника, зацікавленого в мінімізації ма­теріальних витрат і ресурсозаощадженні, а також у збереженні й підвищенні родючості ґрунтів. Реформування відносин власності в сільському господарстві відбувалося надзвичайно низькими темпами, поверхово й непродумано.

Неефективність такої організації сільськогосподарського ви­робництва була добре відомою ще з радянських часів, а 1990-ми роками лише дістала підтвердження. Услід за роздержавленням землі розпочалися процеси її паю­вання та закріплення прав на землю державними актами, внаслі­док чого відбувається реформування (або просто ліквідація) знач­ної кількості колективних господарств. Зростає й частка приват­ного сектора у виробництві сільськогосподарської продукції. Утім, процеси розпаювання підпри­ємства, що виникали як орендні на приватній землі, істотно змі­нювали виробничі відносини, що свідчило про певні позитивні кроки в процесі реалізації аграрної реформи. Водночас, у багатьох аспектах процес реформування залишав­ся непослідовним, структурні зміни впроваджувалися надто повіль­но. Аналізуючи перелічені причини, Б. Панасюк доходить висновку, що «на селі відсутні реальний власник, ринок землі і основних засобів виробництва та майна», селянин, «будучи формальним власником, продовжує перебувати поза правовим полем ринкової економіки», що й зумовлює недостатньо ефективну структурну перебудову у сільському господарстві. Ці самі причини зумовлюють недостатнє фінансове забезпе­чення сільського господарства, «без чого всі починання, техноло­гічні, організаційні і структурні, приречені на невдачу.

Отже, в аграрному секторі, усупереч проголошеним рефор­мам, залишається цілий ряд проблем, які необхідно вирішувати, без чого важко очікувати кардинальних змін у бік зростання об­сягів сільськогосподарського виробництва.

Таким чином, десять років незалежності економіка України та її економічна думка пройшли складний і неоднозначний шлях до формування основних засад ринкової економіки, який 2006 року завершився визнанням світовою спільнотою економіки України як ринкової, що підтверджувало, попри безліч негативних момен­тів, його безперечну правильність.