13. Онтологічна та гносеологічна проблематика філософії Нового Часу

У філософії XVII ст. онтологія являла собою навчання про буття лише зовнішнього (внелюдинного) світу, що до того ж розумівся звичайно як незалежний від людини. Ставлячи своєю задачею дослідження взаємини між зовнішнім світом і людиною, ставлячи своєю задачею дослідження взаємини між світом і людиною, філософія припускала, що йому повинне передувати розгляд кожного з учасників взаємини по окремості, так і створювалося навчання в зовнішнім бутті — онтологія і навчання про людину, яке можна було б назвати ”антропологією” у широкому змісті цього слова. Найважливішою складовою частиною антропології було навчання про пізнання — гносеологія.

Таким чином, є підстави стверджувати, що в процесі формування цілісної теорії раціоналізму історично первинними була побудова раціоналістичної гносеології (а іноді й етики). Наприклад, у становленні раціоналізму Нового часу вихідним був гносеологічний (і етичний) раціоналізм Декарта, і лише в системах Спінози та Лейбніца була побудована також і відповідна онтологія, причому кожний з них у своєму індивідуальному розвитку відтворював цю послідовність. Спочатку — у ”Трактаті про удосконалення розуму” (близько 1661 р.) — Спіноза досліджував проблеми гносеології і лише в наслідку — у ”Етиці” (1662—1675 р.) — розвив систему раціоналістичної онтології.

Специфічна для лейбніцевої системи онтологія — монадологія — викладається в останніх роботах філософа ”Монадологія” і ”Початки природи і благодаті, засновані на розумі” (обидві датовані 1714 р.), гносеологія ж розроблена в більш ранніх дослідженнях: від ”Міркувань про пізнання, істину й ідеї” (1684 р.) до ”Нових досвідів про людський розум” (1700—1705 р.).

Історично, як ми бачили, гносеологія будується раніш онтології, і остання, імовірніше всього, утвориться шляхом онтологізації першої, однак в завершеній цілісній філософській системі онтологія видається за теоретичні підставу гносеології. Інакше кажучи, при поясненні феномена людини намагаються знайти для нього зовнішню опору, і при цьому в прагненні показати світообразність людини домагаються успіху шляхом побудови людиноподібного світ

14. Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Поширення християнства, позитивно вплинуло на підвищення загального культурного рівня народу, на залучення до надбань європейської, насамперед античної філософської та соціально-політичної думки. Але слід підкреслити своєрідність, оригінальність вітчизняної філософської думки того періоду.

У творах Іоана Дамаскіна стверджувалося, що «філософія є любов'ю до мудрості - істина ж мудрості є Бог». Отже, любов до Бога є істинною філософією.

Твір київського митрополита Іларіона "Слово про Закон і Благодать" складається з трьох частин, в яких зіставляються Закон і Благодать, описується поширення християнства на Русі і висловлюється подяка князю та його сину Ярославу. Перша частина є своєрідним "Філософсько-історичним вступом", що витлумачує смисл світової історії.

У творі "Повість врємєнних літ" Нестора, через яку проходить ідея єдності руських земель, засуджується князівська міжусобна боротьба, обґрунтовується необхідність згуртування всіх сил перед зовнішніми ворогами. Цікаво відзначити, що монах моралізує з приводу нещасливих подій, вбачаючи в них кару божу за гріхи людські.

Для філософської традиції Київської Русі характерною є етична спрямованість, яка виразно звучить в "Поученії" Володимира Мономаха. В настанові Мономаха досить чітко вимальовується думка про індивідуальну відповідальність особистості перед суспільством і Богом, стверджується перевага добра над злом. Настанови Мономаха значною мірою звернені до душі, моралі особи, яка повинна мати страх божий у серці, пам'ятати про тяжкість гріха, творити добро і справедливість.

У знаменитій притчі Кирила Туровського «Про сліпого і кульгавого» розкривається ідею єдності морально чистої душі і здорового людського тіла. Сліпець і кульгавий - це алегоричне тлумачення людських вед душі і тіла, які, об'єднуючись, творять зло. З притчі випливає ідея боротьби добра і зла, яка визначає смисл людської історії. Кирило Туровський закликає приборкати людську гординю, звільнитись від пороків, знайти душевний спокій.