73. Духовна культура та ідеологія.

Духо́вна культу́ра — складова культури, що охоплює мистецтво та філософію.Концепцію духовної культури підтримують перш за все діячі мистецтва та значна частина філософів, що наполягають на осібній та особливій ролі мистецтва та філософії та почасти заперечують проти включення науки (не кажучи вже про інженерію) до складу культури. Елементами духовної культури є: звичаї, норми, цінності, знання, інформація, значення.

Поняття духовної культури включає всі галузі духовної сфери; показує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. Стародавні греки сформулювали класичну тріаду духовної культури людства: істина, добро, краса. Відповідно були виділені три найважливіших ціннісних абсолюти людської духовності: теоретизм, етизм, естетизм.

Ідеоло́гія — організована сукупність ідей у формі міфів, настанов, гасел, програмних документів партій, філософських концепцій тощо.

Ідеологія — система політичних, правових, етичних, художніх, релігійних, філософських поглядів. Ідеологія разом із суспільною психологією, яка включає буденні, емпіричні погляди, що виникли стихійно, суспільні почуття, настрої, звички, входить до складу суспільної свідомості.

Ідеологія служить для того, щоб або запропонувати зміни в суспільстві або збереження відданості певному набору ідеалів, якщо в суспільстві вже склався комформізм. Ідеології є сукупністю абстрактних засад, якими суспільство послуговується в трактуванні громадських справ, і, таким чином, вони займають визначне місце в політиці. Кожна політична чи економічна тенденція ґрунтується на певній ідеології, без огляду на те, чи виражена вона явно в певній обдуманій системі. Ідеологія це те, як суспільство бачить та інтерпретує світ.

Ідеології, що прагнуть до змін у суспільстві називають радикальними, революційними, ідеології, що прагнуть до збереження традицій суспільства, називають консервативними, реакційними.

74. Поняття і субстанція соціального.

Вся багатоманітність об’єкта нашого світу розподіляється на два типи – якісно гомогенні об’єкти, які належать лише одному із “царств буття”, що утворюють наш світ, і якісно гетерогенні об’єкти, які поєднують у собі декілька різноякісних початків, один з яких є визначальним “лицьовим” для об’єкта;

Дослідження суспільства привело вчених до думки, що воно відноситься до особливого класу систем здатних не просто існувати на манер каменя чи функціонувати на манер автомобіля, а “жити”, тобто самостійно породжувати, підтримувати і відтворювати притаманну їм якісну визначеність;

Системи подібного типу називаються субстанціональними. Їм притаманні дві головні ознаки: перша з цих ознак філософами минулого названа властивістю sui generis, або самопородження, здатність системи утримувати всі причини свого виникнення “в собі”, всередині себе, а не за своїми межами; друга ознака – якісна самодостатність, під якою розуміється здатність системи існувати за власними законами; зрозуміло, як і в першому випадку, це не означає здатність існувати поза середовищем і не потребуючи його;

В дійсності самодостатня сутність системи, а не її існування, що означає здатність системи самостійно структурувати себе з матеріалу середовища, зберігати свою автономію від руйнівних впливів, змінюватись у відповідності з власними імпульсами, а не зовнішніми “поштовхами”.