- •Філософія. Її предмет і роль у суспільстві
- •2. Світогляд та його історичні типи: міф, релігія, філософія
- •Німецька класична філософія. Загальна характеристика
- •Формування основ матеріалістичної соціальної філософії
- •Проблеми філософії екзистенціалізму
- •Соціально-історичні та культурні передумови виникнення філософії хх століття
- •Зародження філософської думки в Стародавній Індії
- •Зародження філософської думки в Стародавньому Китаї
- •9 Досократівський період античної філософії
- •10. Антична філософія (Сократ, Платон, Арістотель)
- •11. Філософія Середньовіччя, її особливості
- •12. Основні риси філософії епохи Відродження
- •13. Онтологічна та гносеологічна проблематика філософії Нового Часу
- •14. Філософські ідеї в культурі Київської Русі
- •15. Проблеми несвідомого та ірраціонального в сучасній філософії. Ніцше, Фрейд, Перхсон
- •16. Неотомізм – сучасна релігійна філософія
- •17. Позитивізм та його різновиди
- •18. Києво-Могилянська академія – центр філософської думки та освіти
- •19. Природа філософського знання
- •20. Глобальні проблеми сучасності
- •21. Філософське розуміння людини
- •22. Природа як предмет філософського аналізу
- •23. Проблема людського буття в психоаналізі
- •24. Категорія буття, її смисл і специфіка
- •25. Зміст основних форм буття
- •26. Матерія як субстанція. Рівні структурної організації матерії.
- •27. Основні поняття,що характеризують діалектику як теорію розвитку
- •28. Поняття і структура свідомості. Функції свідомості
- •29. Поняття категорії. Особливості категорій діалектики
- •30. Альтернативи діалектики.
- •31. Пізнання як соціально-опосередковане відношення людини до світу
- •32.Проблема істини в філософії та науці
- •33.Суспільство як соціальна система
- •34. Соціальна сфера суспільного життя
- •35. Діалектика національного та загальнолюдського в сучасному світі.
- •36.Поняття духовного життя суспільства ,його структура: духовне виробництво,духовна культура,суспільна свідомість
- •37. Філософська спадщина Сковороди
- •38. Наука як система знань, пізнавальна діяльність, вид духовного виробництва і соціальний інститут
- •39.Основні сфери, методи соціального прогнозування
- •40. Індивід, індивідуальність, особистість
- •41. Проблема субстанції. Дуалізм і монізм
- •42. Поняття руху та його основні форми. Рух і розвиток
- •43. Закони діалектики
- •44. Основні методи наукового пізнання
- •45. «Філософія життя» як філософський напрям
- •46. Філософія постмодернізму
- •47. Антропологічні орієнтації філософської герменевтики, прагматизму та інструменталізму
- •48 Релігійні філософські напрями
- •49. Новітня українська філософія
- •50. Місце онтології у структурі філософського знання
- •53. Реальність буття і небуття
- •54. Просторово-часові рівні буття
- •55. Рух і розвиток
- •56. Системність буття
- •Свідомість і несвідоме в мисленні
- •59. Поняття суб’єкта суспільного розвитку
- •60 Парадокси та безвихідь особистої свободи
- •61. Проблемне поле філософії
- •Філософія як герменевтична діяльність
- •64. Методології та стилі мислення
- •65. Джерела філософської концепції розвитку
- •66. Класична теорія розвитку
- •67. Становлення сучасної філософської концепції розвитку
- •68. Проблема гуманізації економічної освіти
- •69. Економічна діяльність і мораль.
- •70. Глобальний еволюціонізм та його відображення в концепціях ноосфери, синергетики, соціобіології, конвергенції
- •71. Діалектика форм духовного освоєння світу.
- •72. Продуктивна сила суспільної свідомості.
- •73. Духовна культура та ідеологія.
- •74. Поняття і субстанція соціального.
- •75. Елементи суспільного життя.
- •76. Компоненти суспільного життя.
31. Пізнання як соціально-опосередковане відношення людини до світу
Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології .Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.
Головною метою процесу пізнання є глибоке проникнення людського розуму в сутність предметів і явищ, тобто осягнення істини
1. Проблема істини. Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину, як відповідність наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутнясть якої виявляється через явище.
2. Омана – це такий зміст людського пізнання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумлвлений історичним рівнем розв-ку суб’єкта та його місцем в сусп-ві. Заблудження б- це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта.
3. Цінності – це специфічно сусп-ні визначення об’єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і сусп-ва: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, сусп. відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати “предметними цінностями”, об’єктами цілісного відношення.
4. Оцінка – це сам процес і логічно втілений в оціночному судженні наслідок, усвідомлення позитивної чи негативної значушості будь-яких явищ природи, витворів праці, форма вир.-трудової діяльності, сусп.-історичних подій, сусп.-політичних утворень, моральних вчинків, творів мистецтва, здобутків піз-ня для задоволення людських потреб, інтересів, цілей суб’єкта.
32.Проблема істини в філософії та науці
Проблема істини є однією з центральних у гносеології. Це зумовлено тим, що складний і суперечливий характер пізнання дійсності висуває проблему оцінки знань з точки зору їх адекватності чи неадекватності змісту відповідних об'єктів. Істина і хиба — основні характеристики відношення пізнавального образу до об'єкта пізнання.
Істина — це адекватне відображення в свідомості людини об'єктивної реальності. Основними характеристиками істини є її об'єктивність за змістом, відносність і абсолютність, конкретність і зв'язок з практикою. Об'єктивною істиною є такий зміст людських знань, який не залежить від суб'єкта, тобто не залежить ні від людини, ні від людства. Істину прийнято (починаючи від Гегеля) розглядати як складний, внутрішньо суперечний процес, що перебуває в постійному переборенні заблуджень.
Наука — це комора готових і вичерпних істин, а процес їх досягнення — це рух від знань неточних, приблизних до знань дедалі точніших і визначені-ших. Тому істину і вважають відносною. Це означає, що мислення відображає об'єкт не повністю, а в певних межах, відношеннях, умовах, які постійно змінюються. У міру прогресу пізнання людство дедалі більше і більше переборює відносність істини, хоча, зрозуміло, і не може досягти абсолютної адекватності знань об'єктивній дійсності.
У кожній відносній істині, оскільки вона об'єктивна, міститься момент абсолютної істини. Абсолютна істина — це таке знання, що є тотожним за змістом відповідному об'єктивному аналогу і не може бути спростованим при подальшому розвитку пізнання. Вона є результатом пізнання окремих сторін предметів, що вивчаються; завершеним знанням певних аспектів дійсності; тим змістом відносних істин, який зберігається в процесі подальшого пізнання. Під абсолютною істиною розуміють і повне знання про світ, тобто ідеал пізнання, до якого прямує людство. Абсолютна істина складається іздіалектичної.суми (нескінченної суми!) відносних істин.
Суттєвим для наукової теорії пізнання є визнання конкретної істини. Істина завжди конкретна, абстрактної істини немає. Це означає, що істина перебуває у зв'язку з тими умовами, в яких знаходиться об'єкт пізнання, відображає чітко визначені сторони цього об'єкта та ін. Вищий рівень конкретності істини полягає у всебічному пізнанні об'єкта із врахуванням усіх істотних моментів у їх діалектичному взаємозв'язку на відміну від механістичного підходу чи еклектичного змішування всіх сторін і ознак пізнаваних явищ. Оскільки істина виражається в логічних формах (судженнях, умовиводах), то доводиться говорити про конкретність суджень, умовиводів, міркувань.
Іноді говорять про "вічні" істини. Проте ці істини є такими лише в певних межах, зокрема в розумінні застосування їх до обмеженої предметної сфери, кордони якої можуть у подальшому розсовуватися чи звужуватися. Розвитоктаких істин відбувається шляхом включення у відповідні судження (якими виражаються ці істини) повніших і точніших вказівок на необхідні умови їх істинності. Твердження про об'єктивність і конкретність істини, єдність відносної й абсолютної істин підтверджується всією історією науки і практики.