10.Матеріальна і духовна культура східнослов’янських племен дохристиянської Русі

В IX —X ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава — Київська Русь, яка відіграла важливу роль в історії не лише східноєвропейської, а й західноєвропейської цивілізації. Політичне об'єднання східнослов'янських і деяких неслов'янських племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення перейшло до орного землеробства, а в лісостеповій — до дво- і трипілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і торгівлі. Вже у IX ст. Русь називали за її межами Гардарікою, тобто "країною міст".

В епоху воєнної демократії у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія — політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви "злим" і "добрим" духам (упирям, берегиням), пізніше — Перуну — богу блискавки, Даж-богу — богу Сонця. Жертви приносили також озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни вірили в очисну силу води. У вересні особливо урочисто святкувалося свято Рода на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому пробували "дари природи" — сир, мед кашу тощо. На честь бога Велеса (Волоса) — покровителя худоби на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку ЗО липня стародавні слов'яни відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів, когутів. Стародавні слов'яни глибоко шанували Дажбога, бога неба Сварога та його сина — бога вогню Сварожича.

На Русі ще до запровадження християнства як державної релігії зароджувалась писемність, складалися моральні та правові норми, розвивалась архітектура, скульптура (зокрема дерев'яна), спостерігалися зародки театралізованих вистав тощо.

Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні, епос східних слов'ян був виявом не лише поетичної культури, а й політичної свідомості народу, розуміння свого місця в історії.

Отже, духовна культура дохристиянської Русі не вважалася "примітивною", як іноді стверджують богослови. Вона вбирала специфічні риси своєї епохи, пізніше чимало її досягнень запозичило християнство: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури — в кам'яній, старі орнаменти — в книгах тощо. Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької релігії перейшли до християнства (Іван Купала — Іоанн Хреститель, Перун — Ілля-Пророк, Велес — Власій, Сварог — святі Кузьма та Дем'ян та ін.).

11. Трипільська культура 4-2 тис. До н.Е.

У зазначений період досягли значного розвитку хліборобські племена правобережної україни та молдови. Культура цих стародавніх хліборобів відома нам під назвою трипільської(за назвою с .Трипілля на Київщині, де їхні стоянки було досліджено вперше. Їх відкрив Вікентій Хвойка 1893 р. Спочатку племена цієї культури розселялися по берегах Південного Бугу й Дністра. Звідси розселення відбувалося на північ та схід, але на лівому березі Дніпра оселилася дуже незначна кулькість племен цієї культури. На півночі межа розселення пролягала трохи південніше від сучасних кордонів України.західна межа проходила по річці Стир, деякі племена дойшли до північного узбережжя Чорного моря. Основою суспільного ладу були родові традиції.Великі сім»ї обо»єднувалися в роди, а роди- у племена.У племені могло бути кілька найстарших родів, навколо яких гуртувалися молодші. У поселеннях жили вихідці з різних родів, оскільки шлюб між членами одного роду заборонявся. Згодом почали з»являтися союзи племент. В повсякденному життя зростала роль чоловіка, проте й далі жінка відігравала роль охоронниці сімейного вогнища та давніх традицій. Поступово відбувався процес розшарування суспільства(стали виділятися сім»ї, що володіли значною кількістю майна) Основним заняття трипільців було хліборобство. Вони вирощувала пшеницю, ячмінь, просо, коноплі, бобові культури. Для обробітку землі використовували мотики з кам»яним наконечником. Вони також знали і скотарство(розводили велику й дрібну рогату худобу, коней). Коли земля виснажувалася й урожаї знижувалися, трипільці покидали старе поселення і будували нове. Також трипільці досягли великої майстерності у виготовлені глиняного посуду. Вони залишили унікальну мальовану кераміку з використанням червоних, чорних та жовтих фарб. Керамічний посуд винайшла жінка. жінки ж були першими гончарами. Релігійні вірування трипільців були досить складними. Існувала віра в потойбічний світ, а також поклоніння божеству, віра в духів. Оскільки головним заняттям трипільців було хліборобство, то відповідно й головним божеством була богиня родючості. У трипільців існував культ бика (символізує сонце і чоловічу силу) та змія(символ охоронця дому) . на трипільських стоянках були знайдені фігурки тварин, жіночі статуетки. Більшість з них використовувалася під час свят та релігійних обрядів. Учені вважають, що вони символізують родючість та господарський добробут.жіночі статуетки виконували роль оберегів від злих духів та покровительок домашнього вогнища. У мистецтві трипільці часто зверталися до образу матері, але всі зображення були дуже примітивними. Що ж до житла, то будівлі будували з дерева, вони мали кілька приміщень.у кожному з них обов»язковими були жертовник і глиняна піч. На думку учених,кожен будинок поділявся на 2 частини-нижня використовувалася для господарських потреб, а верхня для житла. Підлогу робили з глини, а стіни зазвичай розфарбовували фарбами. Причини зникнення трипільської культури на рубежі 2000 р. до н.е остаточно не з»ясовані. За 1 з версій, вона зникла під тиском войовничих кочівників.

12. Зарубинецька культура— одна з головних археологічних культур України періоду Залізного віку. Існувала у 200 роках залізного віку.Територія розповсюдження зарубинецької культури — басейни Прип'яті, середнього і частково горішнього Дніпра Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. Вікентій Хвойка, який виявив могильник з тілоспаленням на Батуровій Горі поблизу с. Зарубинці Канівського району Черкаської області. Крім Зарубинецького могильника, В. В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров'ї.Тут було досліджено залишки безкурганного могильника, ,були виявлені бронзові фібули і специфічна кераміка, ці пам'ятки відносять до ІІІ ст. до.н. е Він вважав . зарубинецькі пам'ятки слов'янськими, місцевими за своїм походженням. Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувались на мисах річок, ярів або на «надзаплавних терасах». Їх площа займала в середньому близько двох гектарів. житла були заглиблені в землю. Технікою спорудження було дерев'яно каркасне будівництво. Дахи були двосхилими, для покрівлі брали солому, очерет або жердини. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.Населення вело осілий спосіб життя. У вжитку в зарубинців було залізо, серед знарядь з цього матеріалу були серпи і коси, вони були землеробами. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Щодо скотарства розводились корови, свині, коні, дрібна рогата худоба. Існувало також у них поняття про полювання і риболовлю. Добували залізо.На поселеннях зарубиньців виготовляли кераміку, існував гончарний круг.Були і ювелірні вироби, їх виготовляли з привізної бронзи. З льону і коноплей, виготовляли тканини. Обряд поховання, могильники характерні для Зарубинецької культури були ґрунтові і без курганні поховання, тіло спалення в урнах чи у ямах, існував поховальний інвентар. Черняхівська культура. У Кінці 2 на початку 3 ст внаслідок злиття культур різних за походженням племен у межиріччі Південного Бугу, західного Бугу та Дністра утворилася черняхівська культура. Саме з цією та київськию культурами деякі вчені пов»язують початок становлення праукраїнців Ця археологічна культура існувала у 100—500 роках залізної доби (дістала назву від с. Черняхів на Київщині, де вперше в 1899 р. було обстежено могильник).. Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії.Перші старожитності черняхівської культури були відкриті для науки практично одночасно у різних країнах. У 1899 та 1901 рр. у селі Ромашки, та у 1900 р. у селі Черняхів Київської губернії В. Хвойка провів розкопки "полів поховань"Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях. Поряд з цим відомі черняхівські городища ( Городок, Олександрівка, Башмачка).Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети. Найвідоміші пам'ятки черняхівської культури на території України: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.Виділяють 3 локальні групи черняхівських пам'яток, пов'язані з певними регіонами: Північно-Західним Причорномор'ям, межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю, лісостеповою зоною України.Спосіб життя носіїв цієї культури досить добре вивчено. Відомо, наприклад, що вони селились на схилах берегів невеликих річок. Житла їх у вигляді обмазаних напівземлянок складали одну або декілька вулиць. Люди  займались землеробством. Основним знаряддям оранки було дерев’яне рало з залізним наконечником (наральником). Існував уже і примитивний плуг. Висівали пшеницю, ячмінь, просо, гречку. Вирощували також жито, овес, горох, коноплю. Збирали урожай серпами. Борошно діставали від розмелювання зерна на жорнах. Тримали худобу, займались полюванням, рибальством, збирали мед диких бджіл.  Черняхівці володіли основними прийомами кування заліза, знали кілька способів одержання й обробки сталі. Високого рівня досягло гончарство. Саме в цей час появились спеціальні пристрої – гончарний круг, горна для випалювання виробів з глини. Посуд – здебільшого сірого кольору, добре виглажений. Саме такі уламки горщиків, мисок, кухлів знайдено на східному березі   Лозівського ставка.  У черняхівців уже був своєрідний   наочний календар. Це широка посудина (чаша), край якої   поділено на 12 секцій, кожна з яких   відповідає   певному місяцю року. В кожній секції зображено (видавлено тонкою паличкою по сирій глині ще до випалу) характерні для цього місяця явища природи (дощ, сніг тощо) або сільськогосподарські  роботи (весняня й осіння оранка, колосіння хлібів, жнива та ін.). На деяких з таких глиняних “календарів”  відмічено    язичеські свята, а квадратами – дні циклу землеробських робіт. Як бачимо, людський розум уже  намагався  осягнути  закономірності природи і використати знання на практиці.  Значний інтерес являють собою знахідки знарядь, які окремі дослідники  приймають за хірургічні інструменти. І ще одне. Під впливом  розвитку економіки і контактів з іншими народами у черняхівців  зароджувались початки наукових знань і використання письма. На деяких їх  посудинах, пряслах, виробах з кістки  виявлено грецькі та латинські букви…  В питанні етнічного складу черняхівських племен у науковців    немає одностайності. Одні вважають їх   протослов’янами (попередниками, ранніми слов’янами), інші ж твердять, що в формуванні цієї культури, крім антів, слов’ян, брали участь  пізні скіфи, сармати та інші народи. 

13.Дохристиянські вірування українців-русів До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян було язичництво, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун – бог грому і блискавки. До сонму важливих божеств належали також Даждьбог і Сварог – боги повітря й сонця, дарителі земних благ, Велес – бог худоби, Стрибог – бог вітру, загадкова богиня Мокош та інші. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості – Рода та Рожаниці. Крім того, об’єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків: мавки, русалки, лісовики, водяники, домовики, дідухи та інші міфічні істоти.

Поклоніння язичницьким богам часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. У здійсненні цих релігійних обрядів головна роль належала жерцям як виконавцям волі богів, зберігачам таїнств віри. Таких людей називали волхвами, відунами, кудесниками, чародіями. Жертви богам приносилися у спеціальних місцях – капищах, де стояли вирізьблені з дерева або каменю статуї богів – кумири або ідоли. Наприклад, за часів Володимира Великого статуя Перуна була дерев’яною з срібною головою та золотими вусами. Головне капище Києва знаходилось на Старокиївській горі, неподалік від княжого двору. Жерці під страхом смерті мали підтримувати перед кумиром головного бога вічний вогонь.

Релігійні свята давніх слов’ян супроводжувались різними “ігрищами” – іграми, танцями під пісні і музику, іноді з рядженими. Ігрища були невід’ємною частиною богослужіння язичників. Їх починали, як правило, після жертвоприношень. Також важливим елементом язичницьких богослужінь були трапези – ритуальне спільне прийняття їжї учасниками релігійних дійств. Відголосками давніх язичницьких трапез були пишні князівські бенкети вже в християнський період.

Взагалі всі визначні події в природі та житті людини й суспільства відзначались у давніх русичів певними обрядами. Їх можна умовно розділити на цикли сімейних, календарних та трудових обрядів. Наприклад, сімейні обряди та ритуали в образно-символічній формі відзначали певні етапи в житті людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім’ї, народження дитини, її повноліття, смерть когось із членів сім’ї і т.д. Основні елементи цього циклу – родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім’ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил.

Календарні свята й обряди – складний фольклорний комплекс, в якому поєднувались раціональний досвід і релігійно-магічні вірування. До його складу входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов’язковими компонентами календарних свят давніх русів-українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові пісні та інші.

Давньоруські обряди були дуже мальовничими. Наприклад, на свято Купала (Купайла), яке відзначалося в найтеплішу пору року, коли день найдовший, наряджали вінками та стрічками деревце, яке називалося Мариною. Робили з соломи також куклу і одягали її, як дівчину. Вона називалась Купало. Марину та Купало ставили біля води, перед ними накривали стіл з їжею та напоями. Неподалік розкладали вогнище, навколо якого водили хороводи та стрибали через вогонь. Потім Купало топили, і всі купалися. Дівчата ворожили, спускаючи вінки на воду. Всі ці дії були сповнені магічного змісту. Так, наприклад, стрибання через вогонь та купання знаменували очищення від всього злого і мали дарувати людині здоров’я. Стіл перед Мариною та Купало був своєрідним жертвоприношенням.

Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій первісний зміст, все бідьше набуваючи розважального та естетичного характеру. В такому вигляді деякі з цих обрядів дійшли до наших часів (колядування, Масляна та ін.). Отже, Язичництво є глибинним і неодмінним джерелом української духовної культури і зберігається й виявляється як домінуючий елемент в побутовій релігійності українця на рівні обрядової звичаєвості, на буденному рівні його релігійної свідомості.