55. Творчий внесок Івана Франка в духовну культуру укр. Народу

Іван Франко – особистість з шаленою працездатностю, талановита індивідуальність, яка думала про свою землю і український народ, справжній громадянин, які віддав усі свої сили на те, щоб життя українців стало кращим і повноціннішим. Організатор видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Його друкована спадщина сягає 50 томів «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі»… Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань «бориславського циклу», повістей «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» та ін. Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано. Життя в Івана Франка було цікаве, різноманітне і бурхливе. З дитинс­тва він виніс у своїй поетичній душі "пісню і працю" мамину та розум і вболівання за гро­мадські справи батька-коваля. У гімназії вивчив п'ять мов. Українською, польською, німецькою писав вірші. З грецької та латинської ще в гімназії багато перекладав. Знав старослов'янську, чеську, російську, ідиш, пізніше вивчив французьку, англійську, угорську, італійську. Майже всі вірші "Коб­заря" читав напам'ять.За життя І. Франка протягом майже сорока років вийшло десять збі­рок його поезій: "Балади і розкази", "З вершин і низин" (виходила двічі), "Зів'яле листя" та ін.. Перш за все І. Франко визначився як поет-громадянин. Його політич­на лірика – оригінальне надбання української культури. А вершиною її можна вважати знаменитий пролог до поеми "Мойсей".Окремий дивосвіт І. Франка – то прозові оповідання, но­вели, образки. У цілій низці оповідань письменник змалював життя дитини ("Малий Мирон", "У кузні", "Під оборогом", "Мій злочин", "Грицева шкільна нау­ка", "Олівець" та ін.). Новаторським є роман "Борислав сміється". Значним внеском в українську літературу стали драми І. Франка ("Украдене щастя", "Учитель" та ін.), романтичні драматичні поеми. Громадський діяч І. Франко зазнав немало горя, утисків, кайданів і тюрем. Досить згадати, що чотири рази його судили й замикали за грати. Громадська діяльність І. Франка була невтомною на всіх етапах його жит­тя. Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом М.Драгоманова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку 1890 р. очолили І.Франко та М.Павлик. її кінцева політична мета — проголошення незалежності України із боротьбою за соціальне визволення робітників і селян України. Про Івана Франко ми переважно говоримо як про видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста. Проблеми виникнення держави займають значне місце в творчості і життя Івана Франка. І донині актуальні його слова про те, що «ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів».

56. Архітектура і образотворче ми-во Укр. XIX ст. (класицизм і модерн)

В образотворчому мистецтві XIX ст. як представник останньої доби класицизму Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних речах. Правда, він не уникав і більших образів олійними фарбами (наприклад, «Катерина»), особливу ж малярську славу йому здобули портрети — елегантні жіночі, індивідуальні чоловічі. У романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка» та інших уже помітний відхід від чистого академізму. Різнобічний талант митця відбився і в художній графіці (серія «Мальовнича Україна» тощо). 1860 року Тарасові Шевченку надали звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. На жаль, заслання та заборона малювати перешкодили розкритися в повній мірі його живописному таланту. Інший представник класицизму, російський художник Василь Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він багато років жив і працював на Поділлі і присвятив українській темі чимало портретів: «Дівчина з Поділля», «Хлопчик із сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина». Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школуВ архітектурі XIX ст. на зміну пишності бароко прийшов скромний стиль класицизму. При будові громадських споруд головною метою було не створити зовнішню привабливість, а внутрішній комфорт(висока стеля, вентиляція, освітлення…). Перехід до класицизму відбився і на плануванні міст : виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщуються помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними. У цей час активно будуються нові міста на Пд. України (Маріуполь, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Миколаїв, Одеса…). В Одесі за проектом споруджується оперний театр в 1809 р. Стиль модерн (із фран. moderne — новітній, сучасний) поширюється в архітектурі вже на початку XX ст.. Характерні риси цього стилю — асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, Бесарабський критий ранок у Києві (1910, архітектор Г.Гай).У цей період робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного ужиткового мистецтва. Такий стиль з'явився у формі дерев'яних хат, національного орнаменту, барвистої кераміки. У стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В.Кричевський, сучасний краєзнавчий музей). Помітний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив В.Городецький (уславлений "Будинок з химерами" 1902—1903 pp. — будинок сучасного українського мистецтва).Виразних національних рис набуло образотворче мистецтво. Продовжував плідно працювати С.Васильківський, який разом з іншими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції: "Чумацький Ромоданівський шлях", "Вибори полковника Мартина Пушкаря", "Козак Голота". Над розробкою художніх творів історичної та побутової тематики активно працював І.їжакевич.

57. Музична культура України ХІХ ст. творчість провідних композиторів.

На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень — "Українські мелодії" (1831 р.) М.Маркевича, "Пісні польські й руські галицького народу" у двох томах (1833 р.) В.За-леського, "Голоси українських пісень", збірка зібрана і видана М.Максимовичем (1834 р.). Все це засвідчує, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.

Ідеєю національного відродження пройнята музика, що розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера "Запорожець за Дунаєм" (1862 p.). Музику до неї написав композитор С.Гулак-Артемовський (1813—1873 pp.). Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П.Сокальський (1832—1887 pp.) — опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна"; П.Ніщинський "(1832 — 1896 pp.) — музична картина "Вечорниці" до драми Т.Шевченка "Назар Стодоля"; М.Аркас (1852—1909 pp.) — опера "Катерина"; О.Нижанківський (1863—1919 pp.) — музичні твори на слова Т.Шевченка.

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог і громадський діяч М.Лисенко (1842—1912 pp.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", вокальні твори під загальною назвою "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка", романси на слова І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.

Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка були композитори К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, С.Людкевич.

Найвидатніша постать в українській музиці другої половини XIX ст.— Микола Віталійович Лисенко. За тривале творче життя (більш ніж півстоліття) він написав сотні творів, виступав як піа­ніст і диригент, займався педагогічною працею, збирав і досліджу­вав фольклор, вів широку музично-громадську роботу. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфоніч­ний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камер­но-інструментальний. У багатьох з них він досяг справжніх худож­ніх вершин.

Коли Лисенко, ще студентом Київського університету, робив свої перші композиторські кроки, С. Гулак-Артемовський створив славнозвісну оперу «Запорожець за Дунаєм», М. Вербицький на­писав ряд хорів і серед н»х — монументальну поему «Заповіт» («Завіщанє»), а П. Сокальський — свою першу оперу «Майська ніч» та кантату «Пир во время чумы», за яку на конкурсі у Петербурзі отримав другу премію. Кожен з цих митців не мав змоги здобути професіональну музичну освіту і так і не реалізував свого таланту. Лисенко, будучи серед них наймолодшим, вирішив втілити свої мистецькі задуми на міцній професіональній композиторській ос­нові. У 1867—1869 роках він — студент Лейпцігської консерваторії, пізніше проходить курс інструментовки у М. А. Римського-Корсакова — професора Петербурзької консерваторії. Лисенко глибоко вивчає музику західноєвропейських композиторів — класиків і ро­мантиків, ревно пропагує творчість Глинки, Даргомижського, Мусоргського, постійно стежить за новими творами Бородіна, Чайковського, Римського-Корсакова.

Поряд з Лисенком на Україні працюють його сучасники — зга­даний уже П. Сокальський, І. Лаврівський, М. Калачевський, А. Вахнянин та інші. Кожний з них прагне до створення яскравих національних композицій Справжньою перлиною серед них стала музика до театральної вистави «Назар Стодоля» Т Шевченка — «Вечорниці», її автор — Петро Іванович Ніщинський (1832—1896).

«Вечорниці» — це вставна сцена до вистави, її виконують як разом з п'єсою, так і окремо. Зупинімося на хорі «Закувала та сива зозуля», найбільш популярному номері «Вечорниць». Він при­ваблює слухача героїко-епічною образністю, драматичним сюже­том і соковитою музичною мовою Тут у кількох розділах хору ве­деться хвилююча оповідь про невольників-запорожців, їхню важку долю, звучить протест проти насильства, прагнення до волі, мрія про повернення на батьківщину.

Хор «Закувала та сива зозуля» побудовано на образних кон­трастах; динамічні й епічні розділи чергуються з лірико-пісенними. Сонячним блиском пройняте тенорове соло «По синьому морю» (четвертий епізод) та світло-лірична інструментальна постлюдія. Обидві ці розділи написані в до мажорі на відміну від інших — мінорних розділів. «Закувала та сива зозуля» — яскрава сторінка української хорової музики другої половини XIX ст., справжня хо­рова класика.

Наприкінці XIX ст. з'являються твори О. Нижанківського, В. Сокальського, М. Матюка, М. Аркаса і Д. Січинського. А вже на по­чатку XX ст. Лисенко щиро вітає появу нової когорти українських композиторів — К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, С. Людкевича.

58. Микола Віталійович Лисенко (*22 (10) березня 1842, Гриньки (Полтавщина) — †6 листопада (24 жовтня) 1912, Київ) — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. 1855 р. Миколу віддали до привілейованого навчального закладу — другої Харківської гімназії. У Харкові він займався з відомими музикантами М.Дмитрієвим і чехом Вільчеком. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував п'єси Моцарта, Бетховена, Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень. Становлення Лисенка як громадського діяча пройшло у «Київській Громаді». Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики» Я.Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше — в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Лисенка переслідував царський уряд, 1907 року він був на деякий час заарештований. Помер 6 листопада 1912 року у Києві, похований на Байковому кладовищі (надгробок — бетон, граніт; скульптор Ю. І. Білостоцький; встановлений у 1939 році).

Микола Лисенко по праву вважається засновником українського музичного мистецтва. У цьому відношенні велику цінність представляє як його музична так і етнографічна спадщина. Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О.Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894). У композиторській спадщині Лисенка особливо важливе місце займають твори на тексти Т.Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо), що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва. Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу, зокрема Емський акт 1876 р. забороняв також і друкування українською текстів до нот, Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості[2]. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах (26) і солоспівах (51), написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (І.Франко, Леся Українка, О.Олесь, О.Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г.Гейне чи А.Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених М.Старицьким, Лесею Українкою, М.Славинським, Л.Старицькою-Черняхівською тощо. Показово, що у кількісно великій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст С.Надсона. Однак уже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладний.