47. Суспільно-політична діяльність Кирило-Мефодіївського братства

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822- 1899 р.) і Миколи Костомарова (1817-1885 pp.) була заснувана політична таємна організація "Кирило-Мефодіївське братство", до складу якої належало 12 активних членів та кілька десятків співчуваючих. Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.

У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Шевченко. Впродовж 14 місяців його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. їхні думки про суспільний розвиток і долю України найсконцентрованіше викладені у "Книзі буття українського народу" ("Закон Божий") — політичному маніфесті братства. Праця, авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак, написана у дусі романтизму й ідеалізму того часу, пройнята шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Вона закликала до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства.

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40 —50-х років XIX ст. На їхню думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати власну культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами. Столицею федерації мав стати Київ. Першою на шлях федерації повинна була стати Україна, яку М.Костомаров та його однодумці вважали водночас і найпригніченішою та найелі-тарнішою з-поміж усіх слов'янських суспільств.

Братство мало на меті перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в межах слов'янської конфедерації. Однак за короткий час існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція.

48. Культурно-просвітницька діяльність громадівських організацій в Україні у 60-70-тих роках хіх ст.

Наприкінці 50х-поч. 60х рр. ХІХ ст. в Україні почала формуватися народницька ідеологія, поширена серед освіченої молоді. Укр. народники були переконані, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті і недоторканності лише в селянському середовищі. Девіз – стати обличчям до народу. Тому треба вивчати його історію і духовну культуру, а також просвіщати і допомогти йому в суспільному прогресі. Вони створюють товариства – «громади», головне завдання – поширення освіти. Перша «Українська громада» виникнула в Києві, очолена молодим істориком В.Антоновичем. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі: М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, І.Касьяненко, М.Лисенко, О.Кониський. Перший прилюдний виступ Київської громади – 1862, журнал «Современная летопись» - заява громади про оборону «українців молодого покоління».

В 60-х рр. – Харків, Полтава, Чернігів, Одеса. Усіх членів громади об’єднувала спільна національна ідея, яка розвивалася на демократичному ґрунті: національна самовизначення, любов до України і народу, гордість за надбання його духовної культури.

Створили мережу недільних шкіл з українською мовою викладання, підручник укр. мовою, публікація кращих зразків народної творчості, вивчення та пропагування історії та етнографії України, видання українсько-російського словників.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння уряду Рос. Імперії, оскільки видання книжок та викладання українською мовою зміцнило національну основу дух. життя в Україні.

Рос. самодержавство боялось і відокремлення укр. мови від рос., і демократичних тенденцій, які поширювали громадівці. Тому у 1862 році закрили недільні школи , заборонили друкувати науково-популярні та релігійні книжки українською мовою (1863- Валуєвський циркуляр), що спричинило закриття або самоліквідацію громадівських організацій.

70-ті рр. – відродження громадівського руху в Україні, піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад плідно вивчали економіку історію, географію, фольклор, надрукували багато фундаментальних праць. Провідна роль – радикалам (С.Подолинський, О,Терлецький, М.Зібер, М.Павлик, Франко, Драгоманов). Шукаючи найреалістичніший ідеал соціальної та національної справедливості, студіювали вчення зхєвропейських мислителів, самі розробляли соціальні теорії.

С.Подолинський: майже всі так звані українофіли – учасники громадівського руху, були «соціальними демократами, які пропагували серед народу ідею нар. революції».