64. «Розстріляне відродження» 20-30 років та його трагічні наслідки

Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізаціїю в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історичної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування інакомислячих.На супротив «воєнному комунізму» та «сталінізму», прийшло новітнє відродження на чолі з українською інтелігенцією, що давало поштовхи розвитку всього українського в галузях літератури та мистецтва. Загалом «розстріляне відродження» - літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася надолужити відставання в багатьох галузях культури викликане двохсотрічним пануванням царської Росії й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Так, на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося близько 5000 письменників.Це відродження було логічним продовженням розвитку української нації, діяльності тих українських митців, що навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi світового визнання (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський). Головними літературними об'єднаннями в той час були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»). Але тоталітарна система не терпить ніякої свободи. В тому числі – і свободи нації. Комуністичний терор 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації, як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах. 1932-1933 року, разом із голодомором, цим етноцидом українського народу розпочались і репресії проти української духовної еліти. Почались масові арешти. Так, у 1934 році, репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України. Були заарештовані і згодом розстріляні Г. Косинка, Д. Фельківський, К. Буревій, М. Зеров, Л. Гомін. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб предствників укрїнської інтелігенції - цвіту української нації.Протягом 1932-1939 більшість українських митців того часу була репресована і розстріляна.Розстріляне відродження — це трагедія не лише покоління 20-х — початку 30-х років, яке створило високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним більшовицьким режимом. Це трагедія всього людства, яке не пізнало багатьох геніїв Українського Народу.

. 65.Літературна та суспільно-політична діяльність Миколи Хвильового в період «Розстріляного відродження»

Відомим теоретиком національно-культурного відродження був М.Хвильовий (1893—1933 p.). Він поділяв принципи "неокласиків", вбачав мету літературного процесу в розкритті прекрасного у людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування "пролетарської культури" та "класових цінностей". М.Хвильовий ототожнював ідеї "Пролеткульту" з хуторянством, критикував політику "масовізму" в культурі. Він особливо наголошував на тому, що лише професіоналізм може піднести культуру, зокрема літературу, на європейський і світовий рівень.

Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю національного відродження, М.Хвильовий характеризував його як "романтику вітаїзму", для котрої, зокрема, притаманні цінності "фаустівської етики" — самовдосконалення та самодисципліна. Офіційна критика, ототожнюючи реалізм з матеріалізмом, а романтизм з ідеалізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М.Хвильовий опублікував низку художньо-публіцистичних творів. Широкого розголосу набула стаття "Камо грядеш", де письменник висловився за необхідність національно-культурного відродження й орієнтацію на західноєвропейське мистецтво, а не на російську літературу. В статті "Україна чи Малоросія?" (уперше опублікована 1990 р.) Хвильовий висунув питання, яке стає знову найголовнішим уже в новітню сучасну пору національно-державного відродження: "Маємо чітко відповісти собі і всім, — писав Хвильовий, — яку Україну будуємо: українську чи російську?". Неприховані політичні акценти містить роман М.Хвильового "Вальдшнепи". Безперечно, це один із кращих творів тогочасної української літератури

Відомий критик С.Гординський наголошував, що творчість М.Хвильового має велику художню цінність, новели "Сині етюди" започаткували нову українську прозу, а твори "Санаторійна зона", "Я (Романтика)", "Редактор Карк" належать до кращих зразків світової літератури.

Активно заявив про себе, як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт» (1923), «ВАРПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронт» (1930).Під тиском критики «Пролітфронту» Микола Хвильовий разом з Павлом Тичиною, Миколою Кулішем, Юрієм Яновським та ще 14 письменниками вступають до ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників). Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камо грядеши?» 1925; «Думки проти течії» 1926; «Апологети писаризму» 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час неї висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Гасло Миколи Хвильового “Геть від Москви” означало не розрив з російською культурою, а заклик до самобутності, до утвердження свого мистецького обличчя в контексті європейського модернізму

В 1920-ті роки повністю підтримує і впроваджує в життя політику «українізації». В своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури.За ці погляди був підданий нищівній критиці: після листа Сталіна «Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 р. і послідуючій за цим серії розгромних статей в пресі московського та республіканського керівництва (боротьба з «хвильовізмом»). Через це в 1926—1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них.

У грудні 1927 — березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕу створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928—30) та «Пролітфронт» (1930—1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932—33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920—30-х. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

66. Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Довженка (1894-1956), який почав свою режисерську роботу на Одеській кіностудії. Журі Міжнародної виставки в Брюсселі 1958 р. визнало Довженка серед 10-ти провідних митців 60-річної історії мистецтва кіно. Американський автор у книзі “Історія американського фільму” назвав українського митця “першим поетом кіно”. Першою пробою став фільм «Ягідки кохання» комедійного характеру, але Довженко ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Відлік свого кінематографічного життя він справедливо розпочав зі стрічки «Сумка дипкур»єра», в якій ще й знявся в ролі кочегара. Мрією Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928р. він за 100 днів зняв фільм «Звенигора» - історію укр.. народу від давнини до сучасності. Тут відчутне Довженківське сприйняття краси природи, козацьке трактування смерті як оновлення життя. Фільм заборонили. («Це прейскурант моїх творчих можливостей… картину я не зробив, а проспівав, як птах..»). Наступною роботою Довженка стала стрічка «Арсенал»(1929). Ще через рік, у 1930р., на екрани вийшов шедевр світової кінокласики – «Земля» - фільм, де Довженко звернувся до 3-ох загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове, - знімався уже на Київській кінофабриці, яку щойно розпочали будувати. «Земля»- поема землі, людині і природі, життю, красі України. Життя тут цар. Смерть – лише момент. “Земля” – втілення романтики укр. відродження. У 1958р. на Всесвітній виставці в Брюсселі в результаті опитування, проведеного серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих кінострічок усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму «укр.поетичне кіно». Продовжують традиції поетичного кіно С.Параджанов (“Тіні забутих предків”), Л. Шепітько, І. Миколайчук (“Білий птах з чорною ознакою”). Після “Землі” творчість Довженка занепадає: преса звинувачує його у буржуазному націоналізмі. Нависла загроза арешту, розстрілу. У 1934 р. втік до Москви. Сталін змусив його вихваляти індустріалізацію – звукові“Іван”(1932), “Аероград” (1935), «Щорс»(1939) “Мічурін” (1948) – оце й усі фільми за 22 роки московського полону. Вони не “доросли” до “Землі” Наприкінці 30-их рр.. – кон»юнктурне повернення до націонал.-історичної тематики – фільм «Щорс» – поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидного режисерського таланту Довженкові заборонили ставити фільми, він написав кілька сценаріїв: “Україна в огні”, “Поема про море”, “Зачарована Десна”, оновив сценарій “Землі”. Опубліковані в англ. і рос.перекладі. Представлений до отримання Ленінської премії як рос. письменник за “Зачаровану Десну”. Щирі зізнання в любові до рідного краю (народився біля Сосниці на Чернігівщині, с. В’юнище) описав в “Автобіографії” та “Щоденнику”. Працював у Варшаві, Берліні, був карикатуристом, знав модерне мистецтво, член ВАПЛІТЕ.

.Сценарій Довженка «Україна в огні» Сталін спершу сприйняв схвально, а потім різко розкритикував (одна з причин – у сценарії нічого не сказано про роль Сталіна у перемозі над ворогом.+у фільмах воєнних років за вказівкою вождя мала пропагуватись легка перемога над фашизмом, митця звинуватили у «надто драматичних» сценах). Фільм не був поставлений.

Довженко був також автором документально-публіцистичних фільмів («Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні(1943), п'єс, автобіографічної повісті "Зачарована Десна" (1957 p.), кіноповісті "Повість полум'яних літ" (1944 — 1945 pp., екранізована в 1961 р. дружиною Ю.Солнцевою) тощо Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М.Гоголя "Тарас Бульба", сценарій до якої був написаний 1940 р.