67. Лесь Курбас – видатний діяч украънського театрального мистецтва

Становлення нового українського театру, який би відповідав не лише вимогам національного розвитку театрального мистецтва, а й перебував на рівні тогочасних світових вимог, пов’язане з іменем Леся Кубаса (1887 – 1937). Протягом короткого періоду він зробив три кроки: 1) європеїзував український театр, що доти був винятково національно-етнографічно побутовим (“Молодий театр”, 1917 – 1919); 2) створив експериментальний театр українського модернізму, вивівши його на лінію передових пошуків Заходу (ранній період “Березіля”, 1922 – 1926); 3) зумів здійснити оригінальний синтез українського театру, де глибоконаціональні традиції поєдналися з найновішими формами (пізній “Березіль”, 1937 – 1933) – п’єси “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Диктатура”, “Маклена Граса”.

Народився на Поділлі в с. Куропатники в сім’ї акторів : мати Ванда та батько Степан Яновичі, виховував і дід, і мати. Закінчив Тернопільську гімназію, навчався у Львівському університеті, у Відні, вивчав філософію. Відвідував заняття у драматичному відділі Віденської консерваторії. Пристав до групи мандрівного українського театру “Бесіда” (1912), захоплювався М. Садовським. У 1916 р. організував “Молодий театр”, за два роки поставив “Цар Едіп” Софокла – “символ повороту до Європи і до самих себе” для українців.

Стиль його вистав визначають як реалістично-психологічний, романтичний і символічний. “Березіль” – це не лише театр, а мистецьке об’єднання, своєрідний творчий, дослідно-експериментальний, культурно-громадський центр культурного руху 20-х років, мав завдання здобути Україні мистецьку суверенність. Кожна вистава – це “театральний університет” і мистецький скарб. Він ставив вистави у конструктивістському стилі.

При “Березілі” у Києві були чотири студії, пересувний театр, театральний музей (започаткував Курбас), школа режисерів. Сценічна, педагогічна й організаційна робота Курбаса увінчувалася власною методологією, мала філософське спрямування, що наповнювало працю режисера, педагога, теоретика театру. Учні Леся Курбаса створили перший український театр музичної комедії.

Демонстрував зневагу до лицемірного мистецтва соціалістичного реалізму, показав самотність людини у шаленому світі. Театр Курбаса звинуватили як “гальмо” і “шкідника” українського театру. Загинув на Соловках у тюрмі, знищені всі сліди його творчості. Продовжують традиції Курбаса Роман Віктюк, Віктор Жолдак, “Театр у кошику”, “Воскресіння”, Молодіжний театр ім. Леся Курбаса у Львові

68. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність «шістдесятників»

Шістдесятники —нове покоління рад. та укр.національної інтелігенції, що ввійшла у культуру та політику СРСР в 2-ій пол. 1950-х — у період тимчасового послаблення більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (розвінчання культу особи Сталіна на 20-му з»їзді КПРС) і найповніше себе творчо виявила на поч. та в сер. 1960-х рр.. (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х рр 20 ст. «шістдесятники»- внутрішня моральна опозиція до рад. державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти).

Критика “культу особи” відкрила можливість оновлення, лібералізації суспільства. Цей процес, хоча й суперечливий, все ж сприяв громадському пожваленню й націон. відродженню в Україні. Зростав інтерес до укр. мови й традицій. Відновлюється вивчення національної історії, з’являються укр. школи, припиняються переслідування. З’являються нові періодичні видання укр. мовою(журнали “Прапор” (1956), “Радянське літературатурознавство” (1957), відновився журнал “Всесвіт” (1958), який публікував шедеври світової літ-ри укр. мовою). Створено наукові центри – Академія будівництва й архітектури, Укр. с/г академія наук (1956), а також нові творчі спілки – Спілка журналістів України (1957), Спілка працівників кінематогафії України (1958). Творчість укр. митців позначається глибоким національним змістом. Розпочалось видання “Української радянської енциклопедії”, розгорнули публікації “Український історичний журнал”, “Економіка радянської України”, “Народна творчість та етнографія” та ін. У 1958 р. рішенням партійних комітетів зняті звинувачення з композиторів К. Данькевича, Б. Лятошинського, М. Колеси та ін., припинились нападки на В. Сосюру, А. Малишка.. З’явилась нова українська література “шістдесятників” – І. Драч, В. Стус, Л. Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський, М. Осадчий, Є. Гуцало, Є. Сверстюк та ін. Митці України поглиблювали й розширювали контакти із зарубіжжям, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві. У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яка була найвищою державною нагородою митцям у галузі літератури, журналістики, образотворчого мистецтва та архітектури, а також виконавської майстерності. Сформувалась сприятлива морально-політична атмосфера, що породила сподівання на подальший розвиток української національної культури.

Значну роль у згуртуванні столичної інтелігенції відіграв Клуб творчої молоді. На початку 1960 р. під час новорічного колядування та щедрування виникли перші групи, які об’єдналися навколо Леся Танюка(київський «Супутник), М.Косіва(львівський «Проолісок»). До клубу входили студенти київських вузів – художники й літератори, актори, режисери й композитори, усі, хто прагнув відродження традицій національної культури. Зі спогадів відомо, що особливо активна робота розпочалася з приходом Алли Горської, інших художників-нонконформістів, які привнесли дух бунтарства, заперечення догматизму. Саме членам клубу вдалося розкрити страшний злочин сталінізму – масові поховання українських патріотів у Биківні. Про це подано Меморандум до Київської міськради. У відповідь почалися репресії – підступно скалічили В. Симоненка, вбили А. Горську. Їх твори знищували, поетичні збірки не друкували. Репресії позначилися як відверті цькування молодих талановитих митців. Їх виключали зі спілок, позбавляли засобів до існування, звинувачували у проповідуванні відчаю й фаталізму (Л. Костенко). Вони протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, індивідуалізм, а не космополітизм, інтелектуалізм, повернення до історичної тематики, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, засудження русифікації (праця Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»).

Широкий наступ на “шістдесятників” розпочався після подій у Москві наприкінці 1962 р. Виставку молодих художників-модерністів відвідали партійні керівники, які не зрозуміли новацій, що виходили за рамки традиційного реалізму. Новий наступ на інтелігенцію набрав розмаху, згодом вилився у репресії, особливо жорстоко поплатилися українські митці. У тюрмі загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Володимир Марченко. Відбули покарання у тюрмах та на засланні Ірина та Ігор Калинці, Є. Сверстюк, інші талановиті митці, відсторонили від роботи багатьох науковців, серед них М. Брайчевського. Уже в 1968–69 рр. відбувся поворот до традицій “ждановщини”, з новою силою запрацював механізм систематичного політико-ідеологічного контролю, доповнений періодичними публічними викривально-каральними компаніями, характерними для “класичного сталінізму”. Чи не найбільшою трагедією того періоду була пожежа у найбільшій укр. бібліотеці – нині Наукова бібліотека НАН України ім. В. Вернадського. Наприкінці травня 1964 р.(під час святкування 150-річчя з дня народження Т. Шевченка) вогонь протягом 3 днів знищив архіви, рукописи, стародруки, рідкісні книги – частину української історії та культури. На суді названо цифру втрат – 600 тисяч томів. За підпал засудили на 10 років працівника бібліотеки та назавжди знищили частину духовної спадщини народу.

Для шістдесятників було 3 шляхи: перейти без боротьби на бік влади (Драч, Коротич, Гуцало); зберігати тишу і «писати у шухляду»(припиняти активну діяльність) (Ліна Костенко, Голобородько, Шевчук); продовжувати рух опору і бути заарештованим чи репресованим (Стус, Світличний, Сверстюк, Марченко)

Короткий період відлиги позначився виходом укр. культури на світовий рівень, діяльність української інтелігенції продемонструвала світові національну самобутність і культурну ідентичність. Світову славу здобув фільм С. Параджанова “Тіні забутих предків”, знятий за повістю М. Коцюбинського. Картина вразила глядачів поетичністю, художньою майстерністю, тонким психологізмом і справжньою народністю. Фільм став мистецьким відкриттям: Фільм створили українські майстри: співавтор сценарію І. Чендей, художник фільму Г. Якутович, кінооператор Ю. Іллєнко, композитор М. Скорик, молодий кіноактор Іван Миколайчук. З’явилася ціла плеяда талановитих митців кіно: В. Денисенко, В. Довгань, М. Мащенко, О. Муратов, Кіра Муратова, Л. Шепітько, В. Івченко, Ю. Лисенко та ін. Їх творчість – це оновлення закладених О. Довженком традицій укр. поетичного кіно.

Всупереч ідеологічному тиску та наступу на свободу слова з’явилися твори, гідні репрезентувати справжню критичну літературу. До них належить роман “Собор” Олеся Гончара, де звучав протест проти зневажливого ставлення до пам’яток культури, до рідної землі, власної історії, проти бездумного руйнування не лише храмів, а самої природи і людських душ. Саме такими ідеями пройнята творчість шестидесятників – цілого покоління, яке, наражаючись на репресії і навіть фізичне знищення, намагалося збагачувати традиції української культури, вписувати її у світовий контекст. Їх діяльність значною мірою підготувала й зумовила культурно-національне відродження кінця ХХ – початку ХХІ століття і створення незалежної української держави.

Свій вагомий внесок у збереження традицій націон. культури й ідентичності зробив Іван Гончар, який протягом усього життя невтомно збирав пам’ятки народної творчості (нині у Києві працює музей його імені), народні художниці Марія Приймаченко та Катерина Білокур.(про неї захоплено відгукувався П.Пікассо).

Творча та громадська діяльність І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Стуса, В.Марченка, Л.Костенко, В.Симоненка, І.Драча, М.Вінгра-новського, М.Руденка, Є.Гуцала, В.Мороза, В.Чорновола, М.Осадчого, П.Заливахи, Кочура, Лукаша, Тютюнника, Шевчука та багатьох інших, спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить героїчну сторінку в історії української культури. "Відлига" закінчилась трагічно для покоління "шістдесятників". Більшість з них були репресовані,

69. ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ЕМІГРАЦІЇ Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк (1897-1968). В еміграції з 1921 року.Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національної свідомої особистості в українській історії. Його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.Маланюк – самобутній національний поет і стиліст. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І.Франка та М.Хвильового. Є.Маланюк є також автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури. Між українською та світовою культурою будував мости С.Гординський (1906 р.н., з 1944 р. – за кордоном) – поет, перекладач, художник, мистецтвознавець, людина енцикло¬педичних знань. Закінчив Львівський університет, а також Академію Мистецтв у Берліні та академію Жульєна в Парижі. Великий знавець української мови і поетики, він написав ряд поетичних збірок, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». Перекладав вірші Горація, Овідія, Гюго, Байрона, По, Гете, Шллера тощо. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І.Багряного (1907-1963). Був репресований у 1932 році, а в 1945 – емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» («Тигролови») (1944) і «Сад Гетсиманський» (1950) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі і особистих переживаннях автора.Роман «Сад Гетсиманський» належить до визначних творів XX ст. Скульптор О.Архипенко (1887-1964) – один із видатних митців XX ст. З його ім’ям пов’язують становлення мистецтва авангарду у світовій культурі. Пластичні ідеї Архипенка мали істотний вплив на розвиток архітектури і дизайну. М.Черешневий (1913 р.н.) створив пам’ятники Л.Українки в Клівленді (США) й Торонто (Канада), Л.Молодоженин (1915 р.н.) – пам’ятник Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айросі (1971). Графік і живописець, мистецтвознавець Я.Гніздовський (1915-1985) створив графічні твори «Сонячник» (1962), портрет М.Скрипника (1971), живописні полотна «Пшеничний лан» (1960), «Селянський хліб» (1981). У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький (1902-1975). Українська вища школа за кордоном за умов денаціоналізації на Україні виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів.Першою українською вищою школою за кордоном став Український Вільний Університет у Відні (1921). Його заснов¬ником був Союз Українських Журналістів і Письменників (співзасновники М.Грушевський і С.Дністрянський). Восени 1921 року університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 року, а після другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені.Другою була Українська Господарська Академія в Подебрадах (Чехословаччина, 1922). Мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний (600 студентів, 90 викладачів). У 1932 році на цій базі було створено Український Технічно-Господарський інститут заочного навчання. В 20-30-х рр. в Празі працював Український Високий Педагогічний інститут ім.Драгоманова, де готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. У 1923 році група професорів філософського факультету Українського вільного Університету – Дмитро Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський заснували Українське історико-філологічне Товариство. У 1938 році воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, військової історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології. Український науковий інститут в Берліні – культурний центр української еміграції, заснований у 1926 році. Його пер¬шим ректором був український історик Дм.Дорошенко. При інституті працювали видатні українські науковці і історики С.Томашівський, Д.Олянчин, В.Кучабський, літературознавці Б.Лепкий, М.Гнатишак, К.Чехович, філософ Д.Чижевськнй та ін. Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку – Канаду і США. В 1945 році у Саскатунському Університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б.Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади.