37. Києво-Могилянська академія

Важливим центром освіти і науки стала К-М академія у 2 пол 16 -18ст. Раніше вона називалась колегією, але грамотою Петра 1 від 1701р дістала назву академії.

Вона виробила струнку систему організації навчання, що за змістом не поступалась навчальним процесам тодішніх університетів країн Європи. Курс навчання тривав 12 років. У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання і письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов’янську, українську книжну, грецьку, польську мови. В двох середніх класах навчали складати вірші, опановувати теорію ораторського мистецтва. Вища частина навчального процесу складалась з 2 класів: вивчення філософії - 3 роки , а богослов’я – 4 роки. Вихованці вивчали матем, географ, астроном, архітект.

Завдяки потужній фінансовій підтримці гетьмана І. Мазепи К-М академія стала одним з провідних наукових і освітніх центрів православного світу. В цей період в ній щороку навчалось 2 тис студентів, переважно діти шляхти, старшин, духовенства, заможних міщан і козаків. Навколо академії згуртувались відомі науковці того часу: Інокентій Гізель, Галятовський, Лазар Баранович, Феодосій Афонович, Симеон Полоцький.

Переважно науковою інстанцією була бібліотека К-М ак. Широкі міжнародні контакти дали змогу на високому рівні укомплектувати її книгозбірню. У 18 ст тут налічувалось 12 тис томів, чимало рукописних матеріалів. Академія підтримувала тісні контакти з багатьма навчальними закладами Європи.

Відомі вихованці: Славинецький, Туптало, Яворський, Прокопович. К-М ак навчальною і науковою діяльністю піднесла українську освітню традицію на європейський рівень.

38. Іван Мазепа (1644-1709) — один з видатних і найсуперечливіших політичних діячів України. Сфера його суспільних інтересів досить широка, але ми торкнемося тільки просвітницької і культурницької діяльності. Він здобув високу освіту: спочатку в Києво-Могилянській колегії, а потім у колегії єзуїтів у Варшаві. Вступивши на службу до польського короля, багато подорожував по Західній Європі, набуваючи досвіду управління державою Одним із найважливіших напрямів загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Щедрі пожертви гетьмана Мазепи змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен, Батурина, Бахмача та ін. Дослідники й досі сперечаються про кількість церков, споруджених коштом Івана Мазепи. Адже багато з них не збереглися. Проте численні тогочасні свідчення переконують, що Мазепа фундував більше десятка нових храмів, сприяв відбудові багатьох церков княжої доби. Так, у Києві коштом Мазепи було збудовано новий мурований Богоявленський собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з мурованою дзвіницею і трапезною палатою в Пустинно-Микільському монастирі, церкву Всіх святих у Києво-Печерській лаврі. Розбудові Києво-Печерської лаври — головного осередку православ'я в Україні — Мазепа приділяв особливу увагу. Крiм будiвництва нових або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них - iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком. Протягом 1698—1702 pp. коштом гетьмана було збудовано кам'яні фортечні мури з кам'яними вежами. За Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву. Гетьман подарував лаврі великий дзвін і дав кошти на побудову мурованої дзвіниці. Крім лаври, Мазепа опікувався й іншими православними святинями. Зокрема, його турботами було відбудовано Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори з дзвіницями.

Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання мазепинської доби належать до найкращих українських книгодруків. Сам гетьман, маючи одну з найбагатших в Україні книгозбірень, обдаровував книжками з неї монастирі, церкви, окремих осіб. Не менше, ніж церквами й монастирями, опікувався гетьман Мазепа Києво-Могилянською академією: заклав підвалини під новий будинок академії (так званий Староакадемічний корпус, де нині наукова бібліотека НАУКМА та Благовіщенська церква), домігся підтвердження статусу академії, надавав у володіння села й землі, матеріально підтримував студентів. Багато сил, часу, коштів він віддав Києво-Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус,довів кількість студентів до 2 тисяч. Академію стали навіть називати Могилянсько-Мазепинською. Дбав Мазепа і про створення нових осередків культури, одним із яких став Чернігівський колегіум.

Цілеспрямована і всеосяжна культурницька діяльність Івана Мазепи дає підстави говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.

Гетьман листувався з багатьма вченими, яких запрошував до співпраці. Саме під його впливом козацька старшина посилає своїх синів на навчання до закордонних університетів, що зумовило формування згодом власного кадрового потенціалу.

Опосередковано діяльність Мазепи позначилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII – на початку XVIII ст. унiкального стилю - “мазепинського бароко”. Крім того, цілеспрямована політика І.Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвиткові усiх галузей мистецтва, але й в сферi філософії, теології, суспільних та природничих наук.

39. Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII — початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо. Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького (1878)

"Літопис Самовидця" цінний тим, що описи багатьох подій у ньому зроблені дуже реалістично Автор намагається говорити тільки правду І дуже обережно ставиться до різних слухів Оригінальною є версія Самовидця про те, як Б Хмельницький впоїв переяславського Ілляша Орменчика для того, щоб забрати в нього привілей Владислава IV, переконливо описано хід Корсунської битви, детально сказано про посольство Адама Киселя на Різдво Христове 1649 р. Дуже негативне ставлення Самовидця до союзу Б Хмельницького з татарами

Літопис Грабянки— одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України і яка надто далека від традиційної літописної форми. Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польских королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало. "Літопис Григорія Грабянки" описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року.У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот. На початку йде роз'яснення, що козацький народ походить від скіфів-хозарів Далі коротко передано Історію Русі, й завоювання поляками, перетворення з царства в князівство, а останнього —у воєводство Розповідається про Петра Конашевича-Сагайдачного, а з періоду після Б Хмельницького — про Івана Брюховецького, І Самойловича Гетьман Б Хмельницький зображений як національний герой.

Літопис Самійла Величка— наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII—XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й "Історією Русів" творить комплекс козацької історіографії. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді – дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису. Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички». Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин:

перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648—1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;

друга і третя частини, які охоплюють 1660—1686 та 1687—1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;

у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.

Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848—1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I—IV.

З погляду об'єктивності та детальності відображення Історичних подій третій том найцінніший. С.Величко прославляє Б.Хмельницького, осуджує І.Виговського, подає пункти Ю.Хмельницького, не знаючи, що вони вже були сфальсифіковані царським урядом Івана Сірка апологізує, Івана Мазепу називає Макіавеллі, лисом, бабієм, хоч його дії інтерпретує об'єктивно.

40. Григорій Савич Сковорода (1722 — 1794)- видатний український просвітитель-гуманіст, філософ, поет і педагог. Народився в с. Чорнухах (Полтавщина). Батько – Сава Сковорода – малоземельний козак. Навчався в Києво-Могилянській академії, що зовсім не було характерно для селянина. У навчанні був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку й інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних. Зміст людського існування — подвиг самопізнання. Згодом Григорія забрали до Петербурга для співу в придворній капелі.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого відпоручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Післанець передав йому запрошення цариці, але Сковорода заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

Переслідуваний світськими та духовними властями, вів життя мандрівного філософа, мандрував по Європі. Викладав різні науки в Переяславському колегіумі, писав підручники. 6 років працював домашнім вчителем у поміщика, працював у Харківському колегіумі.

25 років мандрував Україною, від села до села(аж до смерті). Передбачив власну смерть (-72 роки).

Філософські погляди:

• Вчення про 2 пророди (натури) світу : внутрішнє, зовнішнє.

• Подвійність світу : видиме і невидиме; тлінне і вічне; тілесне і духовне; старе і нове; явне і таємне; добро і зло.

• 3 світи : 1) макрокосмос (всесвіт, сукупність світів)

2) мікрокосмос (людина)

3) Біблія (світ символів, кодексоване вираження людської мудрості)

• Мета людського життя: пізнати істину і таким чином здобути душевний спокій.

• Найважливішим для людини є щастя( не багатство, чини, влада), щастя = душевна радість= пізнання істини = душевний спокій.

• Філософія («любов до мудрості») – наука, яка має на меті зробити всіх людей щасливими.

• Ідея спорідненої («сродної») праці, 2 складові: - те, що людині подобається; - те, до чого людина має талант;

• Праця – найперша життєва потреба і найвища насолода. Пізнати себе і Бога людина може лише за допомогою серця.

Літературна спадщина:

• Збірка віршів «Сад божественних пісень». Найвідоміший – «Всякому місту-звичай і права»

• 30 байок у збірці «Байки харківські») Найвідоміші: «Бджола та Шершень», «Голова і Тулуб»

• Філософські трактати

• Діалоги

• Байки

• Притчі

• Пісні та фабули