43.Генезис та періодизація нац.-культурного відродження в Україні наприкінці 18-почт 20ст.

Аналізуючи духовну культуру Запороз. Січі та розвиваючи її самобутні риси,ми звертали увагу на те,що Січ проіснувала до 1775р,а цей акт свідчив,що Україна втратила свою автономію і перетворилась у колонію царської Росії.Хоча в цей час переслідувань зазнала духовна культура укр. народу,але він не змирився з тимчасовою втратою автономії і продовжив боротися впродовж 19ст.У вітчизняній літературі існує думка,що українці увійшли у процес нац. відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів- політичної незалежності. Тому вони продовжили цю діяльність у 20ст. Національне відродження –один із найважливіших чинників сучасного суспільно- політичного життя.Кінцева мета нац. Відродження-проголошення державного сувернітету того народу,який веде боротьбу.Нац.відр.-це не реставрація нації і не реанімація того що було в історії,а модернізація нації,її оновлення.Сутність нац.. відр.-прагнення народу до здобуття загальнодержавної незалежності. В підході до з'ясування сутності та періодизації національного відродження в наукових публікаціях простежуються два протилежні погляди. На думку одних дослідників — це однобічний процес утвердження національної свідомості в середовищі інтелігенції та поширення її в масах. Інший підхід розглядає національне відродження як достатньо складний і тривалий процес із різними стадіями розвитку, хронологічні межі яких неоднакові.Окремі дослідники ототожнюють нац. відр. з відродженням народних традицій і звичаїв, розширенням сфери вживання української мови,створенням національного театру.Хоча нац. відродження є насамперед політико-культурним процесом.Нац. відродження-певний етап у розвитку даного етносу,який характеризується тим,що цей етнос усвідомлює себе як націю,яка має право на свій вільний розвиток,самовизначення,незалежність. Чеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний. На першому етапі(академічний) певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів,які нагромаджують матеріали про духовну культуру конкретного народу( збирають і публікують народні пісні, легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу) Однак усе це робиться мовою іншого народу.На 2-ому етапі(культурницька фаза)-мова, яка на 1-ому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою,на якій письменники творять національну літературу,її поступово вводятьу школах,вищих навчальних закладах використовується в побуті.Поступово формується національна свідомість, відбувається усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного масиву.Названий етап можна вважати періодом патріотичного відродження, коли широкі маси народу долучаються до нац. руху.На 3-ому — політичному етапі відбувається формування політичних партій і рухів, які стають провідниками відродження.Нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного самовизначення та проголошення суверенної держави,розгортається масовий рух за політичне самовизначення. У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками — Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.Національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем М.Шашкевича, який видав у 1837 разом з однодумцями з гуртка "Руська Трійця" альманах "Русалка Дністровая", започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Сучасні дослідники історії укр. нац-культурного відродження вважають, що воно у Східній Україні розпочалося раніше від появи "Енеїди" І.Котляревського.На думку історика Д.Дорошенка, джерела укр нац-культурного відродження потрібно шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася передусім на Гетьманщині та у Слобідській Україні. Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації нац. відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського нац-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1840—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.). На 1-ому етапі рушійною силою виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Головним девізом цього періоду було гасло: "повернутися лицем до козаччини".На 2-ому народницькому етапі провіднрю силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко та діяльність Кирило-Меф. братства .Головним гаслом цього періоду став заклик "повернутися лицем до народу".. Однак у культурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися в окремі відтинки часу.На 3-ому, модерністському етапі рух проник від інтелігенції у середовище народних мас,саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави.Наведену періодизацію національно-культурного відродження, на думку І.Лисяка-Рудницького, можна пристосувати і до Галичини. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-като-лицького духовенства як виразника національних інтересів українців (1780—1840 pp.). На 2-ому етапі нац-культурного відродження виникло галицьке народництво, репрезентоване діяльністю "Руської трійці" та виходом у світ альманаху "Русалка Дністровая" (1837 p.). Третій період нац.-культурного відродження у Галичині характерний започаткуванням національно-визвольних змагань напередодні та під час Першої світової війни.Отже, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Західній Україні засвідчує внутрішню єдність українців 19ст, їх прагнення здобути національну незалежність.

44/Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства.Представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством.

В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік, грамот, інших державних документів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О.Безбородько, В.Рубан, М.Ту-манський, О.Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України, зокрема "Історія Малої Росії" Д.Бантиша-Каменського. Ф.Туманський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав "Літопис" Г.Граб'янки.

В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p.).

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів.Цим пояснюється поява у Петербурзі "Опису весільних українських простонародних обрядів*Г.Калиновського.Згодом були опубліковані три збірки народних пісень М.Максимовича. До цього періоду відноситься також поява "Грамматики малорусского наречия" Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови.

Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну. Він увійшов в історію українського культурного процесу як "архітектор" відродження.

Відкриття університету відбулося в січні 1805 p., a 1841 р. його ректором став Петро Гулак-Артемовський. Університет отримав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів.

В.Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. На посаду професора філософії було запрошено німця Йогана Шада. Навколо його філософської школи зібралася певна кількість освічених людей, які мали великий вплив на формування світогляду студентів та освіченого кола харківського громадянства

В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. зацікавлення німецькою класичною філософією помітно зросло. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І.Канта, був П.Лодій із Закарпаття . Філософськими проблемами захоплювався також М.Полетика.Він написав працю "Філософські проблеми про людину і її відношення та призначення".Великий інтерес до німецької класичної філософії виявив видатний український вчений, етнограф та історик М.Максимович, який був добре обізнаний з творами Ф.Шеллінга. На думку вченого, вихідною точкою філософії є "любов до мудрості", яку можна збудувати не лише на фундаменті розуму, а й серця.

Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми "Енеїда" — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. З появою творів І.Котляревського українська мова завоювала право на існування. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Квітка-Основ'яненко. Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман "Пан Халявський", повісті "Українські дипломати", "Життя і пригоди Петра Столбикова". Окремі його твори ("Маруся"."Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Сватання на Гончарівці") є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах.

Також в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Борови-ковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко. У творах вони на перший план висувають духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М.Костомарову -автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби. З-поміж харківських поетів-романтиків найобдарованішим був А.Метлинський (псевдонім Амвросій Могила) — автор збірки "Думки і пісні та ще дещо".

Розвиткові романтизму в українській літературі сприяла творчість Є.Гребінки.Письменник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям — людяності, працьовитості, доброті. Палкою любов'ю до України, захопленням її героїчною історією пройнята поезія Є.Гребінки.

Важливим чинником національно-культурного відродження стала поява видань, а також публікація наукових праць. В історії українського відродження важлива роль належала "Украинскому вестнику".Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні.

Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірників: "Украинский альманах", "Утренняя звезда", "Запорожская старина". В них друкувалися твори І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, історичні перекази, українські думи, народні пісні. Всі періодичні видання в Україні виходили російською мовою. Лише 1841 р. Є.Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах "Ластівка". На його сторінках вперше були надруковані твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Л.Боровиковського, В.Забіли, цінні зразки усної народної творчості. Альманах "Ластівка" помітно вплинув на піднесення літературного життя у Східній Україні та Галичині.

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві — важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р поновилася робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого став Г.Квітка-Основ'яненко.

Очолив Полтавський театр І.Котляревський, з ініціативи якого М.Щепкін був викуплений з кріпацької неволі Паростки національно-культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури.

Архітектурне мистецтво України цієї доби продовжувало утверджувати самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль. На початку XIX ст. його замінив новий напрям — ампір.

З поміж видатних українських архітекторів того часу вирізнявся А.Меленський. Він спорудив і перебудував у Києві чимало будівель, зокрема корпус духовної академії, будинок першого міського театру.За проектом професора Київського університету італійця О.Оберетті був споруджений у класичному стилі головний корпус університету. У 20 — 30-х роках XIX ст. у Львові була побудована бібліотека Оссолін-ських, Львівська ратуша.Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося. Українську традицію у храмовому будівництві замінив стиль ампір, а згодом — псевдовізантійський стиль. Українська скульптура кінця XVIII —першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найталановитіші скульптори, що вийшли з українського середовища, прославились на ниві російського мистецтва. З них І.Мартос який за півсторіччя мистецької діяльності створив чимало скульптурних робіт у бронзі та мармурі.

Тарас Шевченко (1814 — 1861 pp.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки,скульптури. Він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Т.Шевченко — автор понад 1 тис. творів образотворчого мистецтва. Провідним жанром мистецької творчості Т.Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень — "Українські мелодії" (1831 р.) М.Маркевича, "Пісні польські й руські галицького народу" у двох томах (1833 р.) В.За-леського, "Голоси українських пісень", збірка зібрана і видана М.Максимовичем (1834 р.). Все це засвідчує, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.