52. Культурно-просвітницька діяльність «Руської Трійці» на ниві духовної культури Галичини. Зміст альманаху «Русалка Дністровая».

Кін. 20-х рр. ХІХ ст. – центр НКВГ перемістився з Перемишля до Львова. В цей час в середовищі прогресивно налаштованих укр. студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угрупування «Руська трійця» - М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький. Брали активну участь М.Устиянович, Г.Улькевич. З їх діяльністю пов’язаний початок НКВГ.

Девіз їх творчості : «Нарід руський одне з головних поколінь слов’янських… русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру».

РТ виходила за межі культурних завдань. Джерела культурно-просвітницької діяльності – не лише національно-визвольні прагнення народу, а й твори (Наддніпрянської України) літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів укр. відродження, а також польських, сербських і чеських письменників, які відкрили слов’янський світ.

Великий інтерес – до народної творчості, збирали народні пісні і перекази. 1833 – підготовили перший рукописний збірник «Син Русі» (вірші руською мовою), 1835 – фольклорно-літературна збірка «Зоря». Перша збірка була лише як проба сил, а другу не допустила до друку цензура.

1837 – у Будапешті вийшов літературний альманах «Русалка Дністровая» - виклик проти національного гноблення та консерватизму, вступне слово написав Шашкевич (заклик до культурного та літературного відродження русинів, духовного єднання галичан і наддніпрянців. РД опублікувала збірки нар. дум і пісень з передмовою Вагилевича, оригінальні твори Шашкевича («Загадка», «Погоня», «Туга за милою»), Головацького («Два віночки»), Вагилевича (поеми «Мадей», «Жулин і Калин»), переклади сербських пісень, 3 історичних пісні зі «старих рукописів».

Використовується фонетичний правопис, вперше застосовується не церковно-слов’янська, а народна мова. Всі твори друкуються не латинкою чи кирилицею, а «гражданкою».

Вихід РД радо зустріла передова інтелігенція, але не зрозуміла Г-К церква. Власті Галичини і вище духовенство поставилися вороже. На їх прохання віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське правління розпорядилося знищити 100 примірників, що потрапили до Львова, передали лише 1 примірник до університетської бібліотеки. Шашкевич не зміг отримати парафії, Вагилевич рятуючись від утисків перейшов до протестантизму, Головацький покинув професорську посаду у Львівському університеті й емігрував до Росії.

РД підтвердила, що народна пісня, легенда, і звичаї становлять першоджерело національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху – єдність Наддніпрянської і Наддністрянської України. І.Франко: «РД – на ті часи явище наскрізь революційне».

53. Охарактеризуйте схеми національно-культурного відродження в Україні на основі праць м. Гроха, р. Шпор люка та і. Лисяка-Рудницького

Чеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний. На першому етапі національного відродження, який М.Грох називає академічним, певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Тут дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.

На етапі відродження поступово формується національна свідомість, відбувається усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного масиву (за допомогою школи, літератури, преси). Названий етап можна вважати періодом патріотичного відродження, коли широкі маси народу долучаються до національного руху.

На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехідну царину політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.

Американський вчений українського походження Р.Шпорлюк зробив спробу застосувати схему М.Гроха до розвитку українського відродження кінця XVIII — початку XX ст. Він простежує генезу, дає періодизацію національно-культурного відродження в Україні й виділяє три його фази — наукову, культурну і політичну. Дослідник звертає увагу на те, що у підросійській Україні культурна фаза почалася 1905 р. і не закінчилася навіть у 1917 р. Одночасно розпочалася політична фаза, яка набула прискорення в революційних обставинах 1917—1920 pp. Однак українці не витримали іспиту з політики. Внутрішні та зовнішні фактори призвели до поразки національно-визвольних змагань і, зрештою, до повалення Української Народної Республіки на Сході та ЗУНР на Заході України.

У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками — Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.

Національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем М.Шашкевича, який майже через 40 років після появи "Енеїди" видав разом з однодумцями з гуртка "Руська Трійця" альманах "Русалка Дністровая", започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження в Україні у XIX ст. дещо застарілі й вимагають відповідної корективи.

Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років — від кінця існування козацької держави до Першої світової війни.

На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатний історик Олександр Оглоблін назвав "вічною книгою незалежності українського народу". Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до козаччини".

На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провіднрю його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу.

Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися лицем до народу". В той час в середовищі української еліти викристалізовувалася концепція про Україну "як етнічну національність", котру не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак у культурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися в окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху національно-культурного відродження були зумовлені зовнішньо-політичними та внутрішніми українськими обставинами.

На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави.

Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла із середовища українського дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.

Наведену періодизацію національно-культурного відродження, на думку І.Лисяка-Рудницького, можна пристосувати і до Галичини. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-като-лицького духовенства як виразника національних інтересів українців (1780—1840 pp.). На другому етапі національно-культурного відродження виникло типове галицьке народництво, репрезентоване діяльністю "Руської трійці" та виходом у світ альманаху "Русалка Дністровая" (1837 p.). Третій період національно-культурного відродження у Галичині характерний започаткуванням національно-визвольних змагань напередодні та під час Першої світової війни.

Отже, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Західній Україні засвідчує внутрішню єдність українців XIX ст., їх прагнення здобути національну незалежність.

54.Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці 18-початку 19 ст. і розвинута у творах письменників- романтиків Харкова та Києва, знайшла остаточне оформлення у творчості Т.Шевченка.

Великий укр. Поет, художник, мислитель Т.Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури укр..народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут укр..народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ «Кобзаря» (1840), поеми «Гайдамаки» (1841) і збірки «Три літа»(1843-1845) вивели поета до вершин української літератури. Т.Шевченко насамперед повернув зі сфери небуття історичну пам’ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди «Тарасова ніч», «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка», «Гамалія», «Іван Підкова» та героїко-романтична поема «Гайдамаки», де Україна зображена «зболеною і розтерзаною, вкритою могилами» на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі. Низка поетичних творів Т.Шевченка присвячена Б.Хмельницькому – організаторові боротьби народу України за незалежність («Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», «Даби-то ти, Богдане, п’яний», «Великий льох»). Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України. Отже, національна ідея- одна з провідних і визначальних ідей світогляду Т.Шевченка

Також слід звернути увага на внесок Тараса Шевченка в образотворче мистецтво. Тарас Григорович Шевченко був одним із найвидатніших майстрів укр..образ мист. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури. Він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Т.Шевченко – автор понад 1 тис.творів образ.мист. На жаль, не збереглося понад 165 його творів, у тому числі монументально-декоративні розписи та скульптури. Художник-реаліст, він одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства («На пасіці», 1843р., «Селянська родина»,1843р.). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Україна». Його славетна « Катерина» (1842р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Провідним жанром мистецької творчості Т.Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У 1860 р. за серію офортів за творами К.Брюлова й автопортрети Т. Шевченко удостоєний звання академіка гравірування.