57. Боротьба за українську державність 1917-1920 рр.

У чому причини сумної долі українського народу в 1917— 1920 pp.? Визвольно-революційна боротьба 1917—1920 pp. зазнала поразки насамперед тому, що широким масам українства бракувало розвинутої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності творення власної держави. Провідником цієї ідеї в роки української національної революції стала нечисленна українська інтелігенція, яка не могла спертися на розпорошене і політично непідготовлене селянство, яке легко пасувало перед демагогічними обіцянками більшовиків. А національно свідомого робітництва майже зовсім не було.

Крім внутрішніх причин, були і зовнішні. На шляху до незалежності України стала більшовицька Росія та її збройні сили, відмова західних держав підтримати боротьбу українського народу як народу, що не мав державності.-Вони не лише шкодили українцям політично, а й нищили їх фізично, завойовуючи нашу територію. Усе це призвело до національної катастрофи — ліквідації незалежності України, насадження тоталітарного більшовицького правління на Наддніпрянщині, окупації її західних земель Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

Які ж уроки українських визвольних змагань 1917— 1920 pp.? По-перше, в Україні бракувало політичних сил, здатних втілювати ідеологію конгресу. Натомість політичні табори, зайнявши діаметрально протилежні позиції, почали діяти на самознищення, як співається в одній козацькій думі, не раз "рідною кров'ю шаблі промивали". По-друге, будь-яка політична сила, насамперед демократична, яка бере владу і відповідальність на себе перед народом, має діяти наступально, послідовно, ініціативно і в інтересах широких верств населення. На жаль, таких кроків у Центральної Ради і Директорії не було. І нарешті, якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у державотворчому процесі, опору завжди слід шукати всередині країни.

58.Утвердження радянської влади в Україні, її соціально-економічна та національна політика.

Політика, яку провадили більшовики в Україні в 1919 р., отримала назву політики "воєнного комунізму". Політика "воєнного комунізму" включала про¬ведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, відміну товарно-гро¬шових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі. Розглянемо складові політики "воєнного комунізму".

На початку 1919 р. низкою декретів та постанов було запроваджено про¬довольчу розверстку з селянських господарств, за якою селянське господар¬ство мало здати державі 85% свого врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. Проведення політики "воєнного комунізму" на селі означало ще й колек¬тивізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювались на радгоспи та комуни.

Запровадження в Україні "воєнного комунізму" супроводжувалося різким звуженням її суверенітету, що прикривалося так званим "воєнно-політичним союзом" братніх республік і зводилося до концентрації продовольчих ресурсів України в руках центру, передачі йому головних важелів в управлінні українською економікою, а також — суцільною русифікацією.

Запровадження "воєнного комунізму" спричинило величезний опір у суспільстві. Щоб придушити його, провадили політику червоного терору, яка виявлялася в репресіях проти реальних і потенційних противників більшо¬визму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концент¬раційних таборів, системі заложництва тощо. На початку 1920 р. більшовики втретє повертаються на Україну. Вони праг¬нули зробити все, щоб ніколи не втрачати контроль над нею. Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоб продемонструвати населенню України своє прагнення виправити помилки минулих років. У грудні 1919 р. у резолюції "Про радянську владу в Україні" більшовики взяли на себе незвичне зобов'язання: стояти "на точці зору визнання самостійності України", підтримувати прагнення українців учитися і розмовляти українською мовою. Трудящому селянству обіцяли об¬межити масштаби радгоспного будівництва, добровільність у створенні кол¬госпів, передати землю тим, хто її обробляє. Робітників на свій бік залучали обіцянками покращити їхнє життя, перетворити на власників фабрик і заводів, на керівну силу суспільства, встановивши так звану диктатуру пролетаріату. Проте обіцянки нової влади виявилися здебільшого демагогічними.Про реальне утвердження самостійності України не могло бути й мови. Українська промисловість і транспорт, як і в 1919 р., передавалися під конт¬роль російського центру. У господарській галузі більшовики продовжували політику "воєнного комунізму", наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітари¬зація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. Впроваджувалася загальна трудова по¬винність. У січні 1920 р. в Україні було створено трудову армію, особовий склад якої перебував на казарменому становищі. Близько ЗО тис. "трудармійців" працювали, зокрема, на підприємствах Донбасу. За відсутності матеріальних стимулів до праці тисячі робітників у пошуках кращої долі втікали на село. Торгівлю, кооперацію і кустарні промисли більшовиками було поставлено поза законом. Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. В Україні не працювала жодна домна й не було вироблено жодного пуда прокату. На селі, де половину населення вже становили середняки, більшовики зро¬били ставку на продовольчі загони та комітети незаможних селян (комнеза¬ми). На 1 листопада 1920 р. комнезамів налічувалось більше 10 тис. По суті їх було поставлено над місцевими радами. Що ж до більшовицьких партійних осередків, то вони практично не мали підтримки з боку українського селян-ства. Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. До продзагонів було мобілізовано близько 15 тис. робітників. Влітку продрозкладку збирала 1-ша Кінна армія С.Будьонного. Селяни відмов¬лялися здавати хліб, план продрозкладки було виконано лише на 10%. Разом із хлібом із села викачували м'ясо, яйця, деякі овочі. Як і минулого року, продрозкладка поєднувалась із боротьбою з ворогами радянської влади. Жертвами жорстоких розправ стали тисячі українців. Най-гостріше відчували на собі репресії колишні повстанці — махновці, селяни півдня України. 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб. Незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася.