Директорія. Відновлення унр
Від самого початку діяльність нової влади в Україні, що постала 14 грудня 1918 p., була прямою антитезою до внутрішньої політики гетьманського уряду, більшість законів і постанов якого була скасована. Директорія УНР і надалі планувала дотримуватися ліворадикального політичного курсу, тотожного до курсу Центральної Ради, при цьому часто некритично сприймаючи її досвід і повторюючи помилки.
Отримавши владу, Директорія у своїй внутрішньополітичній діяльності зосередила зусилля на вирішенні наступних питань: реалізації ідеї трудовихрад (тобто рад представників тих прошарків суспільства, що не експлуатують чужої праці) як основи державного устрою Української Народної Республіки (це рішення було ухвалене на Державній нараді 12-14 грудня 1918 р. Директорії з представниками різних політичних партій); скликання Трудового конгресу - вищого органу законодавчої влади країни, якому Директорія мала скласти свої повноваження (закон УНР від 5 січня 1919 p.); проведення аграрної реформи шляхом ліквідації приватної власності на землю (закон УНР від 8 січня 1919 p.); введення національної грошової одиниці - гривні (закони УНР від 6 і 24 січня); створення Української автокефальної православної церкви (закон від 1 січня 1919р.) тощо.
Визначною подією (але так і не втіленою у життя) стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту соборності України - об'єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою. У галузі зовнішньої політики Директорія, як і попередні режими, налагоджувала стосунки з різними державами, намагаючись піднести авторитет України на міжнародній арені.
Водночас перед проводом УНР постали проблеми, розв'язати які він військово-революційних комітетів. За сценарієм більшовиків з'їзд проголосив встановлення радянської влади в УНР, обравши Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив Народний секретаріат (український радянський уряд). Обидві структури були маріонетковими утвореннями російського Раднаркому, що дали змогу останньому, формально залишаючись осторонь подій в Україні, подати їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів iЦентральною Радою.
У середині січня 1918 р. більшовицькі частини, після захоплення Киркова, Полтави, Катеринослава, розпочали наступ на Київ. 26 січня радянські війська ввійшли в українську столицю, розпочавши там нечуваний терор, жертвами якого за три тижні перебування більшовиків Києві стали 5 тисяч чоловік. Саме червоний терор був основною прикметою першого становлення радянської влади в Україні. Але вже незабаром, коли на допомогу Центральній Раді за умовами Брестського мирного договору рушила німецько-австрійська армія, більшовицький уряд був змушений евакуюватися. 18 квітня 1918 р. Народний секретаріат реорганізовано в Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів.
Зазнавши поразки в Україні, радянський режим зобов'язався перед Четверним союзом визнати її як незалежну державу. Та як тільки-но німецьке командування 11 листопада 1918 р. видало наказ про евакуацію Своїх військ зі Східного фронту (а значить - і з українських теренів), того ж дня РНК РСФРР видав директиву - «в десятиденний термін розпочати наступ на підтримку робітників і селян України». 17 листопада з цією метою було створено Українську революційну військову раду, a28 листопада - затверджено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Георгієм П'ятаковим.
На початку грудня 1918 р. російська радянська армія вторглася на українську територію. 3 січня був узятий Харків, куди перебрався Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Керована ним республіка отримала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а новим головою уряду став Християн Раковський. Чисельність більшовицьких військ поповнювалася за рахунок повстанських формувань Директорії УНР, які зневірились у її політичному курсі. Вже 5 лютого Червона армія вступила у Київ, а до травня 1919 р. більшовики контролювали майже всю територію колишньої підросійської України.
Основною ознакою другого періоду становлення радянської влади в Україні була політика «воєнного комунізму». Вона полягала у проведенні цілковитої націоналізації всіх підприємств, мілітаризації праці, широкому централізмі, запровадженні продрозкладки, забороні приватної торгівлі, скасуванні товарно-грошових відносин, оплаті праці натуральними продуктами, зрівняльному розподілі й т. ін. Більшовики ставили собі за мету замінити ринкову економіку комуністичним виробництвом, причому ставка робилася на одержавлення всіх галузей господарства.
Проведення політики «воєнного комунізму» на селі, крім виснажливої продрозкладки та заборони торгівлі, означало ще й насильницьку колективізацію селянських господарств - створення радгоспів, комун і артілей, до яких українське селянство небажало вступати. У відповідь на тиск тоталітарної системи в Україні розгорнувся антикомуністичний селянський рух, що було однією з головних причин падіння тут радянської влади влітку 1919 р.
Утретє владу більшовиків в Україні було відновлено на початку 1920 р. Цього року «воєнний комунізм» не тільки зберіг свої ознаки, aй набув системної завершеності. 3 1920 р. більшовики розпочали мілітаризацію української промисловості - було сформовано Українську трудову армію та запроваджено загальну трудову повинність чоловічого населення. Для керівництва державною економікою в УСРР створено систему виробничих управлінь, главків і центрів. Для проведення продовольчої розкладки (у ході якої разом із хлібом з села викачували м'ясо, яйця, овочі) залучалась армія; як і минулого року, продрозкладка поєднувалась із боротьбою проти ворогів радянської влади. Однак, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася. Наслідком економічної руйнації українського села стали суспільно-політична криза 1921 р. і голод 1921-1923 pp.
Проголошення Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР).
Західноукраїнські землі до закінчення І світової війни входили до складу Австро-Угорщини. Напередодні її поразки національно визвольний рух пригнічених народів посилився.
Імператор був змушений виступити з маніфестом, яким обіцяв федеративну перебудову держави. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. Про це зроблено заяву 19 жовтня 1918р. Цей день вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка. Наміри українських політиків суперечили планам поляків, що вели підготовку до утворення великої польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі.
У критичний момент, у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918р.,українські військові з'єднання, що були в складі Австро - Угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня - інші міста Галичини.
Авторитет нової влади серед населення був безперечний. Іі найвідомішими керівниками були Петрушевич і Левицький, які мали багаторічний досвід політичної діяльності. Це-діячі поміркованого, ліберально-демократичного спрямування, не схильні до радикальної реформи соціально-економічного життя. Вони прагнули до демократичних реформ із збереженням класового миру в суспільстві. Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини одержали широкі права, їх представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.
Йдучи назустріч загальнонародному прагненню до возз'єднання всіх українських земель у межах незалежної держави, керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави. 22січня 1919р. в Києві на площі біля Софіївського собору було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР)і повну автономію.
Як і УНР, ЗУНР формувалася в надзвичайно несприятливій зовнішній обстановці. З перших днів свого існування вона опинилася в стані війни з Польщею, яка, спираючись на місцеве польське населення, прагнула встановити контроль над Західною Україною.
21 листопада, після тритижневих боїв, українські війська залишили Львів. Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім - до Станіслава. Одночасно йшла організація регулярного війська ЗУНР, яке дістало назву Українська Галицька Армія (УГА). Деякий час УГА стримувала наступ поляків. Але сили були нерівні. ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, щедро допомагаючи їй озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Західну Україну найбоєздатні польські війська.
Навіть у цих умовах УГА успішно стримувала натиск противника, а в червні 1919р. провела проти переважаючих польських військ блискучу наступальну операцію, що ввійшла в історію як Чортківська операція. 25 тис. українських солдатів і офіцерів примусили відступати 100-тисячну польську армію. Укінці червня польська армія почала проти виснажених частин УГА контрнаступ, внаслідок кого українські війська відступили до Збруча, де з'єдналися з частинами армії УНР.
Західноукраїнська Народна Республіка ввійшла в історію як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний , демократичний розвиток
Акт злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р., його історичне значення.
Кульмінацією національно-визвольних змагань українців стало 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР. Уже практично з першого дня утворення Західноукраїнської Народної Республіки між урядами УНР і ЗУНР проводились переговори про втілення ідеї соборності.
1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю". На засіданні З січня 1919 р. УНРада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку".
Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало "Слава", прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту — ухвалу УНРади і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...".
Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця. Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.
День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було ! чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілком лягала на їхні плечі. .
Поразка українських визвольних змагань 1917—1921 рр., її причини та наслідки
Визвольні змагання українського народу 1917 - 1921 рр. закінчилися невдачею. 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між радянськими урядами Росії й України з одного боку та Польщею — з другого. Згідно з цим документом, що фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР, Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які містилися у Варшавській угоді, визнала Радянську Україну і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Доля Східної Галичини була вирішена у 1923 р., коли Паризька конференція ухвалила приєднати її до Польщі. Ще раніше, в 1918 р., Румунія окупувала Буковину. У 1919 р. Закарпаття дісталося Чехословаччині.
Поразка українських визвольних змагань була зумовлена низкою причин. Значною мірою — це низький рівень національної свідомості українства як наслідок тривалої політичної неволі. Традиція і вага власної державності пригасли в народній масі, а провідна верства, яку здебільшого представляла національна інтелігенція, не виробила спільного напряму дій. Українцям не вистачило добре підготовлених фахівців для керівництва державними справами як у центрі, так і на місцях. Українське селянство, передусім у Східній Україні, було малоосвіченим, політично незрілим, а національно свідомого робітництва майже не було. Міста з великою перевагою чужого, ворожого українській самостійності елементу виступали проти національно-визвольних змагань українства, тоді як відомо, що результат революції визначається в місті. Не встигли українці також пройти тривалого еволюційного шляху національного розвитку, який підготував би їх до відновлення державності. Створена революційним шляхом держава значною мірою стала для них несподіванкою. На жаль, як український народ, так і його провідники не виявили єдності й витривалості, необхідних для захисту власної державності.
Однак, незважаючи на значні внутрішні недоліки українського національного руху, вирішальними факторами поразки стали зовнішні. Якщо в Західній Україні це була агресія з боку Польщі та Румунії, то на східноукраїнських землях державність було втрачено через загарбницьку навалу більшовицької Росії, керівники якої добре усвідомлювали, що без людського та економічного потенціалу України, її геополітичного розташування "Росія існувати не може". Щодо позиції західних країн, то вони у кращому випадку дотримувалися нейтралітету, у гіршому — допомагали агресорам загарбувати українські землі.
Причини поразки та уроки української революції 1917-1921 рр
Вступ.
1. Підсумки та досягнення революції.
2. Причини поразки революції.
3. Історичні уроки революційних подій 1917-1921рр. в Україні.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Українська революція 1917-1921 років — черга подій, метою яких було політичне самовизначення українського народу у формі поновлення та захисту державності. Після кількох літ тяжкої боротьби на декількох фронтах одноразово незалежна Україна зазнала поразки й у кінцевому рахунку українські землі осталися поділеними між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.
В умовах становлення та розвитку незалежної Української держави не вщухає інтерес до нашої національної історії, до уроків та досвіду минулого, що в свою чергу спричинює зростання вимог до історіографічних досліджень та їх ролі і значення в подальшому розвитку історичної науки.
Процес розбудови незалежної Української держави потребує узагальнення всього накопиченого українським народом досвіду, адже колізії сучасного державотворення в Україні багато в чому схожі з проблемами, які постали перед творцями української державності в період визвольних змагань 1917–1921 рр. Актуальність теми полягає також у тому, що особливості поточного моменту, нестабільність політичного й соціально-економічного розвитку дають змогу порівнювати сучасні тенденції в нашому державному житті з перипетіями державного будівництва 1917–1921 рр., коли у діалектичних суперечностях викристалізовувалася й стверджувалася ідея української державності. Тому драматизм, складність і суперечливість державотворчого процесу 1917–1921 рр. в Україні, слабка розвиненість політичних сил, їхній антагонізм, брак багатьом лідерам світоглядної зрілості і теоретичної озброєності та подібність із сучасним моментом у поступі українства актуалізує досліджувану проблему. Треба враховувати й те, що за радянської доби про об’єктивне висвітлення вказаного періоду вітчизняної історії не могло бути й мови. Однак успішний розвиток історичної науки неможливий без ґрунтовного вивчення і творчого використання величезної наукової спадщини, створеної попередниками. В зв’язку з цим особливого значення і актуальності набуває історіографічний аналіз наукового доробку з проблеми.
Неупереджене, об’єктивне історіографічне дослідження публікацій учасників революційних подій в Україні, західних дослідників, істориків діаспори, а також переосмислення елементів конструктивного досвіду радянської історіографії – все це становить інтелектуальний простір сучасної української історичної науки. Лавиноподібне зростання кількості праць з досліджуваної проблеми в умовах незалежності свідчить, що період українських національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. є однією з найпривабливіших для дослідників сторінок вітчизняної історії. Проте узагальнюючі історіографічні дослідження в яких би комплексно розглядались державотворчі процеси в 1917–1921 рр. на сьогодні відсутні. Все це визначає об’єктивну потребу узагальнення й підведення підсумків осмислення істориками досвіду національного державотворення доби Української революції початку ХХ ст.