4. Українці в країнах регіону

Переважна більшість українців, що проживають у Латинській Америці, зосереджена в Аргентині та Бразилії.

В Аргентині історія українського поселення розпочалася 1897 p., коли сюди на постійне проживання прибула перша невелика група українських емігрантів. Українці прибували до Аргентини протягом 30 років. Українські громади селилися в 43 місцевостях майже в усіх провінціях країни. Із 250 тис. осіб українського походження близько 100 тис. є жителями столиці й провінції Буенос-Айрес» майже 55 тис. мешкають у провінції Чако і 10 тис. — у провінції Мендоса.

В Аргентині існує чимало українських громадських організацій. Це — "Просвіта", "Відродження", "Український національний клуб", "Січ". У 1947 р. було скликано 1-й конгрес українців в Аргентині, на якому створено Українську центральну репрезентацію (УЦР).

Аргентина однією з перших у світі й першою в Латинській Америці визнала незалежність України (5 грудня 1991 p.). Українська громада активно виступає за розвиток торгово-економічного співробітництва між двома країнами. З цією метою на початку 1992 р. було створено Аргентино-українську торговельну палату, яка об'єднує 50 підприємців.

У Бразилії мешкає понад 200 тис. етнічних українців. Більшість із них зосереджена в південному штаті Парана, що межує з аргентинською провінцією Місьйонес, де також живе багато українців. Існують просвітницькі товариства, найбільшим з яких є Хліборобсько-просвітницька спілка в Парані. Наукову і видавничу діяльність здійснює Українсько-бразильський центр українознавства.

Країни Латинської Америки у 40-90-х роках. Інтеграційні процеси

Основні тенденції розвитку. Після другої світової війни у країнах Латинської Америки відбулися значні зрушення, проте відставання від провідних держав не скоротилося.

Латиноамериканська відсталість пояснювалася існуванням великих земельних володінь —латифундій, що призводило до обезземелення селян, низького рівня життя, аграрного перенаселення та безробіття, низької продуктивності праці, примітивних технологій. Таке суспільство не могло бути демократичним, оскільки базувалося на насильстві.

Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій. Після її завершення цей процес посилився. Тривала боротьба селян змушувала уряди проводити аграрні реформи. Найбільшого удару латифундіям завдали зростання промисловості, формування національного капіталу та нової економічної еліти, для якої латифундії були уособленням старих порядків. Демографічний вибух спричинив масову урбанізацію і перенесення центру політичного життя із сільської місцевості в місто.

Після Другої світової війни становище в економіці латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ: вони мали солідні валютні накопичення, зросла їхня частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використанні урядами зросла їхня частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи проводились під помірковано націоналістичними гаслами, що мали певну підтримку населення. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Підтвер­дженням цьому є президентство Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946-1955 рр. і 1973-1974 рр.).

Він провів часткову націоналізацію, сплатив державні борги, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами.

У Бразилії в 1950 р. до влади повернувся Жетуліо Варґас, який відродив свою політику 30-х років, але уже без спроб копіювання фашистських держав. Ж. Кубічек, змінивши його у 1956 р., продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початку 60-х років Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом у 1934-1940 рр., було продовжено і після Другої світової війни. Індустріалізація відбулася за рахунок розвитку державного сектора; продовжувалась аграрна реформа.

У 50-60-х роках почався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації було вичерпано, державний бюджет з великими труднощами справлявся з необхідністю підтримувати державний сектор економіки.

Латинська Америка розвивалася двома шляхами. Там, де на хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, обирався соціалістичний шлях.

Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась поваленням проамериканського режиму Батисти. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своїм завданням він вважав утвердження незалежності Куби та проведення соціальних реформ. Після націоналізації американської власності на території країни і встановлення нею тісних відносин із СРСР США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 р.), але вона провалилась. Це прискорило реформи в країні і зміцнило співробітництво з СРСР.

М. Хрущов був захоплений ідеєю мати союзника у 90-а милях від США і заради збереження режиму Кастро пішов навіть на ризик ядерної війни (Карибська криза 1962 р.). На Кубі почалося будівництво соціалізму. У 60-х роках в країні було фактично відмінено гроші і введено прямий продуктообмін. Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла для соціалістичної революції, і намагався розпочати їх в інших країнах. Під час однієї з таких спроб у Болівії загинув соратник Кастро — Ернесто Че Гевара.

У 70-х роках від комуністичних експериментів довелося відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Розпад СРСР позбавив її зовнішньої підтримки. Керівництво республіки намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, робляться перші кроки на шляху модернізації економіки.

У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970-1973 рр. здійснив уряд президента Сальвадоре Альєнде, який складався з комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у рамках конституції. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію мідної промисловості — провідної галузі економіки, викликали у країні справжній хаос і масове невдоволення, які посилювалися провокаціями з боку ЦРУ США. Скориставшись із цього, генерал Аугусто Піночет здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент Альєнде загинув під час штурму президентського палацу.

Незважаючи на кривавий характер диктатури Піночета, було проведено жорстку модернізацію країни, яка після падіння режиму дала феноменальні результати економічного зростання. Чилі стала однією з провідних держав регіону.

У Нікарагуа в результаті тривалої партизанської війни у 1979 р. до влади прийшов Фронт національного визволення ім. Сандино. Сандиністи скинули режим Сомоси, який правив країною понад 30 років. Події в Нікарагуа розгорталися за кубинським зразком і з такими ж результатами. Соціалістичні експерименти сандиністів спричинили повстанський рух, який об'єднав як колишніх сомосівців, так і представників демократичних рухів. Після вільних виборів 1990 р. президентом Нікарагуа було обрано Віолетту Чаморро. Міністром оборони став лідер сандиністів Даніель Ортега.

Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія зводилась до прискорення інтеграції у світову економіку. Для її реалізації передбачалося ліквідувати всі бар'єри у розвитку торгівлі і відкрити доступ іноземному капіталу. Такий шлях розвитку не мав підтримки і проводився диктаторськими режимами (військовими хунтами). Вони були встановлені в Аргентині — 1962 р., Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі— 1963 р., Болівії, Бразилії— 1964 р., Чилі — 1973 р. Військові хунти вели нещадну боротьбу з лівими силами, обмежували політичні свободи. Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення пільгових умов для іноземного капіталу призвели до притоку іноземних інвестицій і прискорення розвитку цих країн. Зміцнювався і національний капітал. Бразилія на початку 80-х років обігнала за обсягом валового національного продукту Італію і наблизилась до Англії. Зворотним результатом цього курсу стало зростання зовнішнього боргу та інфляція. Так розпочалася соціально-політична криза військових режимів.

Вагомим фактором розвитку латиноамериканських держав був і залишається масовий партизанський рух, в якому можна виділити кілька етапів.

Перший, пов'язаний з кубинською революцією 1959 р., мав антиамериканський, загальнодемократичний характер.

Другий (60-і — початок 70-х років) проходив під безпосереднім впливом кубинської революції. У період 1960— 1967 рр. в Латинській Америці нараховувалося 12 осередків партизанської боротьби. Незважаючи на те, що усіх їх було знищено, вони сприяли процесу демократизації у цих країнах.

Третій етап (кінець 70-х — 80-і рр.) пов'язаний, головним чином, з боротьбою у країнах Центральної Америки, насамперед сандиністів у Нікарагуа. Їхня перемога надихнула партизанський рух лівого спрямування у Сальвадорі, Гватемалі, Гондурасі, викликавши одночасно антисандиністський рух "контрас" у Нікарагуа.

Четвертий етап (80-і — 90-і рр.) — активізація діяльності пов'язаних з наркомафією військово-політичних організацій у Перу та Колумбії. Збройні антиурядові виступи у країнах Латинської Америки спричинені переважно внутрішніми соціально-економічними та політичними проблемами цього регіону.

Соціальна напруга 50-60-х років, перемога Ф. Кастро на Кубі змусили США змінити політику у регіоні. У 1961 р. президент США Кеннеді проголосив новий курс у відносинах з країнами Латинської Америки — "Союз заради прогресу". Щоб уникнути кубинського варіанту, США запропонували допомогу у подоланні відсталості, акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно США приступили до організації у Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил.

У 80-х роках в країнах Латинської Америки утверджуються демократичні режими: 1980 р. — у Перу, 1982 р. — в Болівії, 1983 р. — в Аргентині, 1985 р. — у Бразилії, Гватемалі, Гондурасі та Уругваї, 1989 р. — у Сальвадорі та Парагваї, 1990 р.—в Чилі, а до 1992 р. — в усіх інших латиноамериканських країнах, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ було принесено демократію на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї ОАД закріплено положення про застосування санкцій у випадку рецидивів відновлення авторитарного правління.

Латиноамериканським країнам вдалося знайти власне місце у світовій торгівлі. Вони експортують товари з високим рівнем обробки і технологічних компонентів. Бразилія, Аргентина та Мексика вже переросли рамки традиційних уявлень про країни, що розвиваються, і впритул наблизились до групи промислово розвинутих країн.

Таким змінам у країнах Латинської Америки сприяють радикальні структурні зміни в економіці на основі неоліберальної моделі розвитку з акцентом на удосконалення ринкових механізмів, приватизацію державного сектора, створення адекватної юридичної бази, податкової системи і т. д.

Інтеграційні процеси в Латинській Америці. Спільне історичне минуле, схожість економічних процесів, мовна і культурна близькість стали тим підґрунтям, не якому після Другої світової війни активно розгортались інтеграційні процеси в Латинській Америці.

Першим кроком на цьому шляху стало політичне співробітництво держав Західної півкулі. У вересні 1947 р. 20 країн Америки підписали в Ріо-де-Жанейро Міжамериканський договір про взаємодопомогу. У 1948 р. на IX Міжамериканській конференції у Боготі було створено Організацію Американських Держав (ОАД). Там же було прийнято "Декларацію про збереження і захист демократії в Америці", позначену антикомуністичною спрямованістю. ОАД санкціонувала втручання у внутрішні справи країн, яким загрожувала комуністична небезпека.

Прагнення урядів країн Латинської Америки вирватися з економічної відсталості і стати на шлях стабільного економічного розвитку дало поштовх до економічної інтеграції, яка розвивається на субрегіональному та регіональному рівнях.

На вирішення цих завдань орієнтували свою діяльність регіональні об'єднання, які виникали у 50-х роках. У 1959 р. було створено Міжамериканський банк розвитку. У 1960 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай, Чилі, Парагвай і Перу створили Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ). Згодом ЛАВТ почала об'єднувати 22 держави регіону і навіть Кубу. У 1980 р. ЛАВТ було реорганізовано у латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). У процесі економічної інтеграції та укладання угод про "спільний ринок" у 1975 р. виникла Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС). Діють також субрегіональні об'єднання — Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР), Карибська асоціація вільної торгівлі (КАВТ). Венесуела, Колумбія, Еквадор і Перу утворили т. зв. Андську групу. Крім того, діють об'єднання, створені для вирішення конкретних проблем. У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія та Панама об'єднались у Контадорську групу для подолання конфліктів у Центральній Америці. Функціонує Амазонський пакт, покли­каний вирішувати екологічні проблеми. Для вирішення проблем заборгованості у 1984 р. було створено Картахенську групу.

Незважаючи на таку кількість організацій, реальна інтеграція країн Латинської Америки залишається мрією. Воєнні диктатури, революції, перевороти, партизанські рухи, міждержавні конфлікти, амбіції окремих лідерів стримують цей процес.

На початку 90-х років склались необхідні умови для інтенсивного розвитку інтеграційних процесів. У всіх країнах, крім Куби, при владі знаходяться демократично обрані президенти. Проводяться широкі економічні реформи. США, Канада та Мексика у 1992 р. підписали угоду про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФ­ТА). У 1995 р. в Маямі відбулася нарада лідерів країн Західної півкулі, на якій президент США Білл Клінтон запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі, споживачами якого стали б 850 млн. осіб. Для реалізації даної ідеї країнам Латинської Америки потрібно вирішити ще багато проблем: зміцнити демократичні інститути влади, приборкати повстанські рухи, у політичній боротьбі застосовувати лише конституційні методи боротьби та ін.

№ п/п	Тема і завдання семінарського заняття	Кільк. годин	Форма контролю знань студентів
1	Тема 1. Світ на початку ХХ століття. План Особливості державного устрою, політичного життя та соціально-економічного розвитку провідних країн світу (США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Росія та Австро-Угорщина) на початку ХХ століття. Прискорення економічного, технічного, інтелектуального прогресу. Активізація суспільно-політичних рухів. Особливості модернізаційних процесів у Японії.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.
2	Тема 2. Перша світова війна 1914-1918 роки. План Міжнародні кризи та конфлікти на початку ХХ століття. Створення Троїстого блоку та Антанти. Гонка озброєнь, посилення мілітаризму, шовіністична пропаганда. Причини, привід та початок Першої світової війни. Стратегічні плани супротивників. Основні та другорядні театри воєнних дій. Військові кампанії та основні битви 1914-1918 роки. Вступ у війну США. „14 пунктів” Вудро Вільсона. Завершення війни та втрати від неї.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.
3	Тема 3. Повоєнне облаштування світу. План Паризька мирна конференція. Версальський договір. Створення Ліги Націй. Мирні договори із союзниками Німеччини. Вашингтонські договори 1921-1922 роки. Основні світоглядні, політичні і економічні наслідки Першої світової війни. Розпад багатонаціональних імперій і утворення нових незалежних держав у Європі. Проблема репарацій. Плани Дауеса і Юнга.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.
4	Тема 4. Період повоєнної кризи та революцій (1917-1923 роки) План Причини та наслідки революції 1917 року і громадянської війни в Росії. Прихід до влади більшовиків. Політика „воєнного комунізму”: цілі, зміст, наслідки. Діяльність Комінтерну. Листопадова революція в Німеччині 1918 року. Революція 1918 року в Угорщині. Прихід до влади в Італії Беніто Муссоліні. Встановлення фашистської диктатури в Італії.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.
5	Тема 5. Період стабілізації в Європі та в Північній Америці (1924-1929 роки) План Визрівання умов світової економічної кризи. Доба «процвітання» у США. Велика Британія в 1920-х роках. Консерватори і лейбористи при владі. Загальний страйк шахтарів 1925-1926 роки. Німеччина в період Веймарської республіки. Франція та Італія в 1920-ті роки. Утворення СРСР. Нова економічна політика в СРСР. Найважливіші досягнення в галузі освіти, науки і техніки.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.
6	Тема 6. Світ у період економічної кризи 1929-1933 роки та подолання її наслідків. План Світова економічна криза 1929-1933 роки. США напередодні та в роки Великої депресії. Америка за президента Г. Гувера. Засади «нового курсу» Франкліна Деллано Рузвельта та його основні підсумки. Впровадження елементів державного регулювання економіки. Велика Британія в роки світової економічної кризи. Реформування Британської Імперії. Наслідки економічної кризи в Німеччині, Франції та Іспанії. Прихід до влади А. Гітлера. Нацизм. Встановлення націонал-соціалістичної диктатури в Німеччині. Економічна, соціальна та ідеологічна політика нацистського режиму. Знищення політичної опозиції. Войовничий антисемітизм. Велика депресія й Радянський Союз. Соціалістичне будівництво в СРСР. Політика «прискореної» індустріалізації та колективізації сільського господарства. Голодомори. 8. Сутність авторитаризму та тоталітаризму. Масові репресії 1937-1938 роки в СРСР.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.
7	Тема 7. Назрівання Другої світової війни. План Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу у другій половині 30-х років XX ст. Відмова Німеччини від дотримання Версальського договору, її підготовка до війни. Агресивні дії Німеччини, Італії та Японії. Формування осі Рим — Берлін — Токіо. Спроби створення системи колективної безпеки. Громадянська війна 1936—1939 роки в Іспанії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики умиротворення. Провал англо-франко-радянських переговорів (літо 1939 року). Радянсько-німецький пакт про ненапад („Пакт Молотова — Ріббентропа”) і його наслідки.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.
8	Тема 8. Друга світова війна. План Причини, характер, періодизація Другої світової війни. Характеристика основних театрів воєнних дій у Європі в 1939-1940 рр. Початок та головні битви Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу проти Німеччини та її союзників. Бойові дії у Південно-Східній Азії та на Тихому океані, у Північній Африці та Західній Європі. Формування антигітлерівської коаліції. Окупаційний режим та Рух Опору на окупованих територіях. Завершальний період війни у Європі та в Азії. Капітуляція Німеччини та її союзників. Політичні, економічні та соціальні наслідки Другої світової війни для народів світу. Створення ООН.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.
9	Тема 9. Міжнародні відносини (1945 роки – початок ХХІ століття) План Передумови, характер, етапи та прояви "холодної війни". Завершення "холодної війни". Боротьба з міжнародним тероризмом. Розширення Європейського Союзу та НАТО, місце України в цьому процесі.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.
10	Тема10. США, Канада, Латинська Америка, країни Західної Європи (1945-початок ХХІ століття). План Утвердження США як провідної країни біполярного світу у повоєнний час та зміна ролі США наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття. Головні етапи повоєнного розвитку Канади. Латинська Америка. Особливості економічного соціального та політичного розвитку регіону в другій половині ХХ століття на початку ХХІ століття. Західна Європа після завершення Другої світової війни. Німеччина. Внутрішньо та зовнішньополітичний розвиток Німеччини у другій половині ХХ століття - на початку ХХІ століття. Велика Британія. Внутрішнє становище і зовнішня політика Великої Британії у другій половині ХХ століття – на початку ХХІ століття. Франція. Соціально-економічний та політичний розвиток Четвертої і П’ятої Республік. Зовнішньополітичні орієнтири Франції у другій половині ХХ століття. Італія. Соціально-економічний і політичний розвиток країни другої половини ХХ – початок ХХІ століття.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.
11	Тема 11. Країни Центральної та Східної Європи (1945 роки – початок ХХІ століття) План СРСР в 1945-1953 рр. Завершення епохи Сталіна. Основні етапи соціально-економічного та політичного розвитку СРСР в 60-ті – 80 роки ХХ століття. Встановлення прорадянських режимів у Польщі, Угорщині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Югославії. Основні тенденції внутріполітичного розвитку країн регіону 90-х роки ХХ століття - початку ХХІ століття. Нові незалежні держави на пострадянському просторі: здобутки, проблеми, перспективи.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.
12	Тема 12. Країни Азії та Африки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття. Розвиток культури. Глобальні проблеми людства. План Розпад світової колоніальної системи. Шляхи та особливості розвитку незалежних держав Азії та Африки. Близькосхідна проблема та способи її врегулювання. Японія. Внутрішня та зовнішня політика Японії у другій половині XX — на початку XXI століття. Китай. Соціально-економічний та політичний розвиток країни у другій половині XX — на початку XXI століття. Становлення постіндустріального (інформаційного) суспільства. Основні тенденції й течії розвитку світової культури. Загальна характеристика глобальних проблем сучасності та ймовірних шляхів їх подолання.	2	Усне та письмове опитування; виступи студентів з повідомленнями; тести.