Лекція 1 Теоретичні засади вивчення української культури

1. Українська культура як цілісна система.

Розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Нагадаємо основні точки зору:

1) теорія “споконвічності” – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30‑40 тис. до 2‑3 млн. років;

2)  теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30‑80-ті рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг

тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV‑XVII сторіччях. У цьому, ймовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI‑XVII ст.,

Виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони. Що ж ми сьогодні розуміємо під категорією "українська культура як цілісна система"? Відповідаючи на це питання, слід зазначити, що:

по-перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі;

по-друге, цілісна система культури включає в себе об'єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури, як і культури будь-якого іншого народу, брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства;

Незважаючи на неймовірні труднощі, які упродовж віків долав на своєму історичному шляху український народ і про які ми вже щойно говорили, він витворив свою високорозвинуту (за сучасними світовими мірками) національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, притаманні найрозвинутішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні дістали наука, народна освіта, література і мистецтво. Українська література, наприклад,

Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури ‑ мову нашого народу

. Переборюючи надзвичайно тяжкі умови свого розвитку та існування як у дожовтневий (1917 р.) період, так і аж понині, українська мова досягла досить високого рівня свого розвитку, поступово й неухильно входила в усі галузі суспільного життя свого носія. Процеси поширення суспільних функцій нашої рідної мови особливо активізувалися з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (1990 p.), Закону про мови в Україні (1989 p.), а також з проголошенням державної незалежності України (1991 p.).

Лекція 2‑3. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ' КУЛЬТУРИ

1. Джерела українського етносу.

2. Становлення слов’янського землеробського суспільства.

3. Становлення самосвідомості давньослов’янського суспільства.

4. Суспільно-громадська структура і правова система найдавнішою слов'янства

5. Боги стародавніх слов'ян

1. Джерела українського етносу

Перші сліди людського життя на українських землях належать до періоду палеоліту. Люди не знали тоді металів, не вміли робити досконалий посуд, будувати капітальні житла, а тому жили в примітивних оселях, найдавніша з яких виявлена археологами у селі Молодове Сокирянського району Чернівецької області. Аля цього періоду характерна так звана «катакомбна культура»: від холоду люди рятувалися у напівземлянках.

Знаряддям їхньої праці стало оброблене каміння. Найбільшим досягненням людства кам'яного віку було вміння добувати і підтримувати вогонь

На Мізинській стоянці знайдено чимало музичних інструментів з костей мамонта: флейти, ударні тощо. Відома навіть оселя, сформована з бивнів мамонта

В добу неоліту на території нашого краю поєдналися місцева мисливська культура й землеробська

У добу неоліту виникає відома трипільська землеробська культура

Селища трипільців складалися з великої кількості будинків з дерева, обмазаного глиною, розташованих навколо центральної будівлі, можливо, культового призначення. Судячи з їх місткості, в кожному мала проживати родина з 20‑30 осіб. У трипільців, вочевидь, існував родоплемінний лад.

Основними заняттями трипільців були скотарство та землеробство.

Трипільці займалися тваринництвом: у селищі були знайдені кості корів, свиней, кіз, а також кістяні шила, голки. Очевидно, зі шкір тварин шили взуття й одяг.

Мабуть, у трипільців панував матріархат: про це свідчать численні жіночі статуетки, з характерною увагою, перш за все, до ознак жіночої статі; руки та обличчя згладжені. Мистецтво трипільців свідчить також про доволі складні релігійні уявлення, зокрема, про культ богині-матері.

Трипільці знали релігійний культ: у їхніх житлах існували жертовники та статуетки жіночих божеств, вміщених у крісельця; збереглася також величезна посудина ритуального спалення якихось масивних тіл. Все це дає змогу говорити про розвинуте духовне життя та сформований естетичний смак.

Зруйновано культуру трипільців кіммерійцями, які відзначалися високим мистецтвом виробництва бронзи та кераміки з кольоровою інкрустацією (культура їх датується 1500—700 рр. до н.е.). У період кіммерійської культури на Україні починають застосовувати залізо, що витісняє бронзу завдяки своїм технічним якостям (залізний вік датується в Україні другою половиною II тис. до н.е. — IV ст. н.е.). Кочівники-кіммерійці традиційно займалися скотарством, але залишили після себе укріплені городища та некрополі. їхню культуру вважають продовженням трипільської. Водночас у культурі кіммерійців панує тяжіння до практичних цінностей. Наприклад, їх мистецтво має прикладний характер: геометричним орнаментом вони прикрашали посуд, вирізьблювали прикраси для кінської збруї. Над похованнями знатних небіжчиків встановлювали доволі умовні статуї.

Варто згадати ще й про родичів скіфів — войовничих сарматів. Геродот наводить версію, буцімто вони народилися від шлюбів скіфів з амазонками, жінками-воїнами грецьких міфів.

Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Завдяки їхній близькості до античної цивілізації в писемних джерелах залишилося дуже багато відомостей про духовне життя цих народів. Особливо цікавими перед нами постають скіфи.

У міфології скіфів і сарматів величезне місце посідала війна: вони поклонялися мечу як символу війни. Водночас ці народи мали досить розвинений пантеон божеств, а греки навіть ототожнювали своїх богів зі скіфськими.

Для скіфів охоче творили грецькі митці: їхні північні сусіди дуже цінували художні вироби із золота. У тих творах позначилася не лише грецька майстерність, виконавці враховували смаки замовників. Тут відображалося життя скіфів — обід, приручення коня тощо, в митецькій ма­нері простежуються риси «звіриного стилю». Як усі іранці, скіфи полюбляли зображати звірів.

Пізніше на території Скіфії з'являється вже відоме нам германське плем'я готи, які сягнули з Прибалтики через нинішні українські землі і на якийсь період захопили Крим (початок III ст.); далі вони з'являються вже на римській території. Готи мали великий вплив на слов'ян, особливо ж у галузі військової організації. Існує версія, що саме готам належать пам'ятки так званої черняхівської культури.

Основою українського етносу безперечно став слов'янський елемент як корінний. Українці — автохтони цієї землі, тоді як, наприклад, германські племена лише кочували по даній території.

1. Становлення слов'янського землеробського суспільства

Природні умови півночі, безумовно, здатні були загальмувати розвиток культури, особливо ж в умовах існування посеред вікових лісів.

культура створювалася на Півночі у значно важчих умовах, ніж на Півдні, що й сповільнило її розвиток. Однак землеробство, що виникло ще в трипільські часи, продовжувало розвиватися.

У слов'ян землеробство від самого початку вважалося священним заняттям, і не останню роль у ньому відіграв саме іранський вплив. Хлібороб уявляв свою працю найважливішою частиною світобудови, а хліб, продукт цієї нелегкої праці, — священним.

Відповідно саме в сфері землеробства відбувається, насамперед, удосконалення знарядь праці: з'являються серп, мотика, плуг тощо. Завдяки такому вдосконаленню більшає продуктів сільського господарства, які використовуються для обміну. Таким чином, виникають торгові стосунки слов'ян із іншими народами: греками, хазарами та ін. Зерно, мед, хутро тощо обмінювалися на ремісничі вироби, вина, предмети розкоші.

2. Становлення самосвідомості давньослов'янського суспільства

Із IV ст. н.е. східні слов'яни, що жили на території сучасної України, поєднуються в протодержавну формацію антів, яких вважають безпосередніми предками українців.

З V ст. спостерігається широка експансія слов'ян у навколишні європейські землі; про них починають писати візантійські та арабські історики як про хоробрий, обдарований народ

Слов'янами, тобто «людьми слова» (ті, що говорять «зрозумілою мовою»), називали себе близькоспоріднені народи

Київська Русь займала величезну територію, включаючи не тільки нинішню Україну, але й землі сучасної Білорусі та частково Росії (наприклад, Новгород і Псков). Однак слово «Україна» тоді ще не вживалося як назва народу і його землі. Перша згадка його на письмі стосується 1187 р.

чимало князів Київської Русі та їхніх дружинників мають типово скандинавські імена (Ігор, Олег, Ольга, Рюрик, Фарлаф, Карл). Чимало обставин, зокрема, виняткове насильство як засіб вирішення політичних проблем у ту пору, дійсно могли змусити слов'ян шукати захисту й організаторської підтримки у норманів, що мали досвід керування у підкорених землях. І у цьому не потрібно вбачати якогось приниження слов'янства, тому що через подібні історичні обставини пройшли найбільш достойні народи світу.

Та з XV ст. візантійська форма Рос поступово витісняє у писемних пам'ятках Московського князівства старе написання Русь. З перетворенням цієї держави в імперію за Петра І назва «Росія» стає офіційною і загальновживаною. Відправною точкою в цьому процесі становлення національно-державної самосвідомості древньої України‑Русі було виникнення сильної держави Київської Русі, на яку зважали сусіди — Візантія та скандинавські країни, Польща й Чехія, Болгарія та Хазарія, країни арабського світу. Історія України‑Русі та її культури має письмові свідчення про своє існування і розгорнуте історико-археологічне обґрунтування. До того ж дані лінгвістики незаперечно свідчать про утворення в Київській Русі особливої мови, відмінної від давньоболгарської (староцерковнослов'янської) — мови, принесеної з християнством.

Кожен рід селився окремо. За свідченням грецького історика Прокопія, пасовище, косовиці, ліс — усе було зосереджене біля двору хазяїна. Так і нині живуть гуцули в горах. А в поліщуків зберігся інший релікт: у межах однієї будівлі розміщено було один за одним в ряд і житло людей, і комори і хліви для худоби. Подальше збільшення родини приводило до обростання старого дворища подвір'ями синів і онуків. Іноді вони будувалися радіально, колами, як у трипільців.

Простір був чималий — у ті часи припадало до 1 км 2 на людину. Але поступово утворювалися великі міста. Для оборони від ворога зводили огородження — «город»

Навколо центрів, що привертали увагу купців (гостей), стали виникати ремісничі райони — слободи (від свобода), які спочатку мислилися як неза­лежні від основного міста.

Ремісники становили більшість населення міста. На території давнього Києва, наприклад, знаходять серпи, шкіряне взуття, прикраси, скляні кубки, зроблені їх руками.

2Боги стародавніх слов'ян

Близькість слов'ян до землі визначила й своєрідність релігійних уявлень, які можна загалом охарактеризувати як культ природи. Кожна билинка, струмок, дерево уявлялися живими. Слов'яни шанували ріки, які серед вікових лісів несли животворну воду й правили за шляхи сполучення: недарма в народній творчості ріки розмовляють людською мовою. Та й будь-яка вода — дощова, снігова, озерна — була святою. Поклонялося слов'янство також горам і каменям, особливо ж тим «лисим» горам, на вершинах яких чомусь не було рослинності.Слов'янські боги уособлювали ці сили природи. Сонце відоме нам сьогодні під різними іменами (Даждьбог, тобто бог, що подає благо; Сварог — від слова «свар» — жара і т.д.). Стрибог — ім'я бога вітрів. Перун, запозичений у прибалтійських народів, був богом грози й блискавки. Велес (від слова «волосся»), його одвічний супротивник, зв'язаний з землею, був богом скотарства. Мокош мислилася як богиня водяної стихії. Природа була наповнена демонічними істотами, що уособлюють родючість і вочевидь нагадують божків інших індоєвропейських народів (наприклад, мавки, польові та лісові, — аналоги грецьких дріад або німецького «демона житнього поля»; русалки 

Слов'янські вірування зазнали деструкції внаслідок прийняття християнства, що переосмислило язичницьких богів і їхніх служителів як демонів і волхвів (чаклунів). Наприклад, В. Пропп чітко довів у своїх дослідженнях чарівної казки, що баба-яга (відьма) — образ дохристиянської жриці, яка відає істину і керує посвятою в дорослі (яга — нагадує санскритське «йор», тобто мудрець). Бабки-знахарки, що живуть в українських селах і сьогодні, — безпосередні спадкоємиці отих давніх язичницьких жриць. Втім, жерців, як таких, у слов'ян тривалий час не було: волхвувати (чарувати) і їсти жертву (жертовну їжу богам і демонам), тобто бути жерцем — міг кожний. Капища були дерев'яними і не збереглися.Давні слов'яни, як і інші індоєвропейці, спалювали небіжчиків на похоронному багатті, останки ховали в курганах — круглих або подовжених земляних насипах. Були відведені дні, коли поминали мертвих, а для того, щоб піддобрити їх, на могилу приносили їжу.

Лекція 4‑5. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1. Суспільне життя в Київській Русі.

2. Хрещення України‑Русі та його історико-культурне значення.

3. Судочинство в Київській Русі.

4. Наука та освіта.

5. Літературно-мистецька діяльність.

6. Монгольське завоювання і руйнування культури Київської Русі.

1. Суспільне життя в Київській Русі

Київська Русь — давньоукраїнська держава з центром у Києві — утворюється у IX‑X ст.

Київська Русь успішно воювала і з кочовими народами Причорномор'я (печеніги, половці), і з могутньою Візантією. Історикам відомі угоди, що укладалися між Візантією та київськими князями: візантійці прагнули захистити свою країну від набігів войовничих русичів. Небезпеку русичі представляли чималу.

У Київській державі і законодавцем, і виконавцем законів, і верховним суддею була одна особа — князь. Роль князя Київської Русі була значнішою і складнішою, ніж роль князя місцевого. Він розпоряджався скарбницею держави, був вождем війська і провадив зовнішню політику. Князь радився з боярами, що формували думу, яка знаходилася в столиці, місті, у якому перебував стіл (стол) — престол князя. 2. Хрещення України‑Русі та його історико-культурне значення

Язичництво в епоху Київської Русі дедалі більше сприймалося як анахронізм. Серед варягів і місцевих жителів були люди, що сповідували християнство. Жили в Києві та інших містах і такі єдинобожники, як єврейські та мусульманські купці. Чимало русичів за часів пізнього язичництва болісно відчували ізольованість від світового співтовариства, необхідність змін в релігії, духовному та суспільному житті взагалі.

Християнство ж до кінця першого тисячоліття нашої ери стало світовою релігією, яку сповідували Візантія та Західна Європа, що оточували Київську Русь. Інтерес до цієї релігії зростав.

Син загиблого, Володимир Святославич, був невдоволений устроєм країни в цілому. Свого часу він спирався на варягів у боротьбі за князівський престол. Але тепер Володимирові потрібно було створити духовно монолітний етнос і не залежати від варязького війська — воно було відправлене на службу до Візантії. Усунуто було і варязьких аристократів. Залишилося об'єднати народ єдиною для всіх вірою.

Володимир спробував зробити реформу стародавніх вірувань, створити новий варіант слов'янського язичництва.

Перунові був споруджений над Дніпром дерев'яний ідол, інкрустований золотом і сріблом. Практикувалися й людські жертвоприношення. Уніфікація язичницької релігії супроводжувалася стиранням особливостей племінних вірувань і релігій. Однак, в житті русичів нічого не змінилося. Прийняття нового світогляду й порядків виглядало як невідворотність, тим більше, що навіть такий останній бастіон язичництва в Західній Європі, як сусідній регіон, вітчизна варягів — Скандинавія, пов'язана з Київською Руссю численними зв'язками, в ті часи вже інтенсивно християнізувалася.

Приблизно у 988‑989 рр. Володимир приступив до хрещення Русі. У Києві знесли ідоли Перуна й інших язичницьких богів, зруйнували їх і спорудили християнські храми. Нова релігія була прийнята достатньо мирно.

У країні починають будувати численні монастирі. Першим центром нової релігії стає Києво-Печерський монастир, заснований Антонієм і Феодосієм

Водночас прийняття християнства ускладнювалося неграмотністю мас, сильними пережитками язичництва в народі. Поряд із відвідуванням церкви людина продовжувала часом приносити таємні пожертви старим, звичним божкам і демонам, при потребі чаклувала. Навіть у церковне життя увійшли звичні язичницькі уявлення (освячення води як доброї стихії та ін.). Деяких

Проте після Володимирового хрещення відносини між Київською Руссю та Візантією зміцніли. Це позначилося і на торгових, і на культурних зв'язках. Постійне спілкування з візантійцями збагатило слов'янську культуру: запозичено чимало слів з грецької мови, русичам стали давати грецькі імена (Андрій, Олександр, Софія та ін.); на Русь проникають грецькі книги — і релігійного, і нерелігійного змісту.

Введення християнства сприяло зближенню Русі не тільки з Візантією, але й з іншими європейськими державами