2. Кубинська революція 1959 р.

На Кубі боротьбу проти військово-політичної диктатури американського ставленика Батісти розпочали молоді революціонери на чолі з Фіделем Кастро, які організували напад на казарму Монкада 26 липня 1953 р.

2 грудня 1956 р. на шхуні "Гранма" невеликий озброєний загін під керівництвом Кастро висадився на узбережжя Куби у провінції Ор'єнте. Озброєну боротьбу проти режиму Батісти Кастро продовжував до 1 січня 1959 р. —дати повалення диктатури. 1 січня 1959 р. революція перемогла. Ф. Кастро став прем'єр-міністром Куби.

Своє завдання як голова уряду Ф. Кастро вбачав у зміцненні незалежності Куби від США. Але, наразившись на опір США, націоналізував усю американську власність і пішов на зближення з СРСР, що сприяло швидкому перетворенню Ф. Кастро на ревного комуніста, а Куби — на типову тоталітарну соціалістичну країну. Збереглася традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але тепер не до США, а до СРСР і країн Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Проте це не вирішило основних економічних, соціальних і політичних проблем. США, зі свого боку, під впливом кубинської революції змінили своє ставлення до країн Латинської Америки.

Прийнята на сесії ОАД в Пунта-дель-Есте (серпень 1961 p., Уругвай) програма "Союзу заради прогресу" містила програму, за якою США надавали цим країнам позики на суму 20 млрд доларів строком на 10 років. Зокрема, передбачалися щорічне збільшення валового національного доходу на душу населення на 3,6%, здійснення аграрної реформи, ліквідація неграмотності до 1970 р. і т. ін.

Заходи з програми "Союз заради прогресу" сприяли прискоренню темпів економічного розвитку. У цілому з 1950 р. по 1975 р. внутрішній національний продукт країн Латинської Америки зріс у 4 рази. Регіон з аграрного, сировинного перетворився на аграрно-індустріальний. Посилився наступ на латифундизм.

2. Ліквідація військово-диктаторських режимів і відновлення конституційного ладу в ряді країн регіону

Паралельно з реформуванням економіки в 70—80-ті pp. у Латинській Америці розгорталася боротьба за політичні реформи, за демократичний розвиток. Повсюдно відмовилися від військових путчів як засобу досягнення політичних цілей. Час військових диктатур минув.

Характерна в цьому аспекті ситуація в Чилі.

Перемога на президентських виборах 1970 р. в Чилі кандидата лівої коаліції "Фронт національного визволення" Сальвадора Альенде, який негайно перейшов до радикальних перетворень — націоналізації головних галузей промисловості, здійснення аграрної реформи, обернулася соціально-економічною кризою (падінням виробництва, інфляцією тощо). Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет вчинив 1973 р. державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. С. Альенде загинув під час захисту президентського палацу.

За часів правління Піночета чилійська економіка розвивалася дуже успішно завдяки скасуванню тарифних бар'єрів іноземним інвестиціям, використанню новітніх технологій Проте відкритий, ринковий варіант розвитку економіки й жорстка політична диктатура довго співіснувати не могли. У 1950 р. Піночет увів конституцію, яка відновила інститути демократії, проте вибори до конгресу й вибори президента відкладалися до 1939 р. На виборах 1989 р. перемогу здобув лідер християнсько-демократичної партії П. Ейлвін. 11 березня 1990 р. Піночет передав йому владу.

Протягом 80—90-х pp. авторитарні режими було повалено в 13 країнах регіону. Перехід від диктатури до демократії відбувався в більшості країн мирним способом. У Гренаді (1983 р.) і Панамі (1989 р.) мало місце воєнне втручання США. У Нікарагуа й Сальвадорі тривалий час точилася громадянська війна. У Нікарагуа в липні 1979 р, внаслідок партизанської війни владу виборов Фронт національного визволення імені Сандіно, що скинув найбільш одіозну в Латинській Америці диктатуру Самоси, який правив країною понад 30 років. Савдіністи розпочали в країні соціалістичні експерименти, проти яких вистудили як колишні сомосівці, так і демократичні організації. Тривала громадянська війна завершилася 1990 р. проведенням вільних виборів, Президентом Нікарагуа було обрано Віолету Чаморро, міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега.

На той час у Латинській Америці залишилася тільки одна країна з диктаторським режимом — Куба. Після розпаду CPCP комуністичний режим опинився в дуже тяжкому становищі, але Ф. Кастро утримує владу в країні.

В останні роки XX cт. у більшості країн визначився поворот до роздержавлення і приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки, до демократії та ринку, почався відхід від системи протекціонізму; країни регіону почали активно інтегруватись у світове господарство. В економіку залучаються американські, японські, німецькі, французькі, британські інвестиції. Іноземний капітал проникає в нові галузі: електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. В 1995 р. американський президент В. Клінтон на нараді лідерів Західної півкулі запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі. Ці плани почали втілюватися в життя, на зустрічі керівників урядів американських країн у квітні 2001 р. було прийнято рішення про створення загальноамериканського спільного ринку.