- •1. Предмет історії філософії
- •2. Природа філософського знання, його місце у світогляді.
- •3. Духовне зростання людства крізь призму ясперівської концепції осьового часу
- •4. Західна та східна культурі парадигми. Проблеми сумісності.
- •5,6 Основні засади буддизму
- •7. Жень як центральна категорія конфуціанства.
- •8. Вчення Конфуція про виправлення імен.
- •9. Ґенеза, природа і розвиток античної філософії
- •10. Періодизація античної філософії.
- •12. Перші іонійці – натурфілософія мілетської школи
- •13. Філософія Фалеса.
- •15. Діалектика Геракліта Ефеського.
- •16. Геракліт і його вчення про Логос
- •19. Вчення про буття і небуття Парменіда.
- •20. Атомістична теорія Демокріта.
- •21. Софістика і зміщення осі філософського пошуку з космосу на людину.
- •22. Античні просвітники – особливості філософської пропаганди софістів.
- •23. Мудрець перед лицем смерті – Сократ.
- •24. Особливості філософського стилю Сократа – іронія і маневтика.
- •25. Переоцінка Сократом традиційних цінностей.
- •27. Друга навігація Платона та її наслідки для античної філософії.
- •28. Вчення Платона про ідеї
- •29. Гносеологічні погляди Платона – теорія амнезису.
- •30. Проблема людини у Платона – дуалізм душі і тіла.
- •31. Діалог Платона Федон.
- •32. Критика Аристотелем платонівського вчення про ідеї.
- •33. Психологія Арістотеля – вчення про три душі.
- •34. Етика Арістотеля
- •35.Дві парадигми природи мист-ва: Платон і Арістотель. Вчення Аріфстотеля про катарсис
- •36. Александр Македонський і перехід від класичної до елліністичної епохи. Зміна орієнтирів.
- •38. Філософія скептицизму
- •37. Філософські напрямки елліністичної епохи(епікуреїзм,стоїцизи, еклектизм)
- •39. Стоїцизм. Загальна х-ка
- •40. Філософія неоплатоніків. Вчення Плотіна про еманацію. Тріада неоплатонізму.
- •42. Феномен християнства в історичному контексті.
- •44. Періодизація патристики
- •45. Апологетика перших століть християнства. Фідеїзм Тертулліанна
- •46. Антагонізм граду земного і граду Божого у філософіїї Августина Блаженного
- •47. Філософські і богословські погляди Августина.
- •48. «Сповідь» Августина Блаженного.
- •49. Августинове тлумачення проблеми співвідношення волі людини і волі Бога: проблема божественної благодаті. Вчення про предисценацію.
- •50. Пізня патристика. Северин Боецій.
- •51. Загальна характеристика схоластики та її періодизація.
- •52. Полеміка реалізму і номіналізму.
- •53. Рання схоластика. Ансельм Контерберійський.
- •54. Зріла схоластика. Тома Аквінський.
- •55. Антропологія Томи Аквінського. Людина як compositum душі і тіла (вчення про людину).
- •57. Співвідношення віри і розуму, теології і філософії в ідейній спадщині Томи Аквінського.
- •58. Пізня схоластика. Вільям Оккам. “Бритва Оккама”
- •59. Антропоцентричність філософії епохи Ренесансу.
- •60. Натурфілософські ідеї мислителів доби Відродження.
- •61. Скептицизм Мішеля Монтеня
- •62. Зародження протестантизму. Мартін Лютер.
- •63. Емпіризм Френсіса Бекона
- •64. Емпірико-сенсуалістична лінія в теорії пізнання Нового часу.
- •65, Суб’єктивістське перетлумачення людського пізнання. Протиставлення суб’єкта до об’єкта у філософії Рене Декарта.
- •66. Принцип раціоналістичного методу Декарта.
- •67. Релігійна філософія Паскаля.
- •68. Суперечлива природа людини у Паскаля. Людина як «Мислячий очерет».
- •69. «Думки» Паскаля. Основні ідеї.
- •70. Феномен Просвітництва (від деїзму до атеїзму). Значення «Енциклопедії».
- •71. Деїзм філософії просвітників.
- •72. Ідеалістичне спрямування німецької класичної філософії.
- •73.Етичні погляди Канта.
- •74. Гносеологічна концепція Канта. Розум і Розсудок.
- •75. Особливості діалектичного методу Гегеля. Гегелівська тріада.
- •76. Суперечність між системою і методом.
- •77. Особливості розвитку філософії в хiх ст. Започаткування некласичної парадигми
- •78. Передекзистенціалізм Скорена Кєркегора. Вчення про 3 стадії людського існування.
- •79. Філософія життя. Загальна х-ка
- •80. Філософія Фрідріха Ніцше. Загальна х-ка
- •81. Ніцшівське протиставлення аполлонічного та діонісійного начал у житті і культурі.
- •82. Головні засади фройдизму. Неофройдизм. Поняття колективного безсвідомого.
- •83. Філософія позитивізму. Основні етапи
- •84. Екзистенційна філософія у хх столітті.
19. Вчення про буття і небуття Парменіда.
Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, його не можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йому буття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке розуміння буття відриває його від видимого світу матеріальних речей і перетворює на ідею. Справді, тільки про ідею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина, незмінна і неподільна, тобто тотожна сама собі.
20. Атомістична теорія Демокріта.
Атомісти у свій час користувалися великим пієтетом. Вперше думку про атомну структуру усього сущого висунув Левкіп, коли дивився на пилинки на промені сонця, що падає у кімнату. Засновником атомної теорії є Демокріт. Він вважав, що увесь світ складається із атомів. Атом є неподільним, рівним, відокремленим від усього. У взаємодії між собою, атоми заселяють порожнечу. Вони знаходяться у постійному русі, з'єднуються і утворюють матерію, предмети. Для пояснення руху він поряд з неподільними атомами вводив пустоту. Атоми – буття, порожнеча – небуття. Ідею неподільності атомів як першооснови буття він запозичив у елеатів, які вважали неподільним буття. Тільки елеати це буття мислили єдиним, а Демокріт вважав, що таких неділимих буттів нескінченно багато.
Демокріт запропонував ідею жорсткої причинності (ніщо не відбувається без причини), це його вчення було найбільш завершеною теоретичною моделлю сущого, досліджуваного шляхом логічного обгрунтування. Цим логічним обґрунтуванням вчення Давньогрецьких атомістів принципово відрізняються від здогадів про атоми, наявних в індійських та китайських філософія. Також Демокріт сповідував відсутність загробного життя, вважав, що душа також має атомарну страктуру. За що його дуже критикував Платон.
21. Софістика і зміщення осі філософського пошуку з космосу на людину.
Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини. Державні інституції, закони(загальне) все більше ставало залежним від індивіда, а відбулось це завдяки демократії, людина стає творцем. Натурфілософія стає нестійкою, суперечливою, втрачає довіру, це і зумовило поворот мислителів від суб'єкта до індивіда.
Антропоцентризм (грец. anthropos —людина і centrum — центр) — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.
Софісти( 5-6 ст до н.е.) вчителі мудрості, ідеологи давньогрецької демократії – першими усвідомили людину як головну проблему філософії. Вони першими усвідомили протилежність світу і людини, субєкта і обєкта. Софісти проголошують свободу духу напротивагу традиціям, демонструють необмежену віру в розум. Але у софістів є кілька генерацій, їхні погляди дещо різняться між собою. Наприклад, 1 генерація( Проотагор, Горгій, Продін) мислять принципами антропацентризму, Протагор назвав людину «мірилом усіх речей». Пізніші покоління стверджували, що конкретних істин не існує, є лише конкретні судження певних людей. Вони заперечували критерії, визнавали лише людину та її почуття. Софісти були хорошими ораторами, вони маніпулювали словами та громадською думкою, дбали про власний зиск.
Бачення космосу, природи крізь людський мікрокосм, з позиції людини, яка виділилась з природи і протиставила себе природі як щось рівнозначне і рівноцінне їй, було новим словом софістів у філософії.