39. Стоїцизм. Загальна х-ка

Стоїцизм – найкривавіший напрямок у всій елліністичній філософії, що обіймає 7 століть(4 ст. до н.е. – 3 ст. н.е.). є рання стоя, середня та пізня. Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (II ст. до н.е.), найбільш відомими представниками - Сенека , Марк Аврелій.

Слово стоя виник від законод.чинника, люди, народжені не в Афінах, навчались стоячи. Стоїцизм утверджує те, що людина повинна здобути незалежність від світу, звільнитись від бажань. Змінити щось у світі – неможливо! Філософ не мав повністю цуратись соціального життя,але мав бути позбавлений пристрастей, не показував свого скепсису до життя,не відкидав культуру, просвітництво, релігію. Бажання віднайти баланс між соціальним та природнім. Стоїки є зваженими, консервативними, незворушними(апатичними). Важливим є воля до знання і дотримання поглядів, які сповідуєш. Найактивніше розвив. У Греції та Римі на лат.основі.

«мудрого необхідність веде, дурного волочить». Отже, ідеалом, до якого повинні прагнути люди, є пристосування до законів природи та вивчення її та природи самої людини.. Якщо жити у злагоді з природою, то здобудеш щастя і доброчинність. Треба навчитись керувати собою, бути просто байдужим до благ, краси, любові і т.п.

40. Філософія неоплатоніків. Вчення Плотіна про еманацію. Тріада неоплатонізму.

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Розквіт його припадає на III ст. — час агонії Римської імперії, поширення християнства. Неоплатоніки спробу­вали вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї течії є Плотін, Порфирій, Прокл .

Буття, за Плотіном, має ієрархічну структуру. Вищи­ми субстанціями постають Єдине, НУС-Розум і Душа. «Єдине» є неподільним, позбавленим меж, йому при­таманна найбільша повнота буття. Це «Єдине» від повноти (від надлишку) буття через витікання, випромінювання- ЕМАНАЦІЯ-творить Розум, але нічого не втрачає при цьому. Розум у Плотіна — це плато­нівський світ ідей,їх сукупність. Він через повноту свого буття творить Душу, яка упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає гармонії руху небе­сних тіл, створює живі істоти. Душа надала матеріальному світу сенс, цінність і красу, без чого він є мертвим. Видимий світ — тільки викривлена копія ідей Розуму. Саме це і є ТРІАДОЮ ПЛОТІНА. Є ще 4 щабель – природа., яка творить матерію. Матерія – це зло, і сприймається як відсутність добра. Зло, отже, не від Бога і не від людини, але воно здатне оволодіти людиною.

Особливою проблемою є відношення неоплатонізму і хри­стиянства. Деякі дослідники відзначають вплив неоплато­нізму (вчення про Єдине, Розум і Душу) на Святу Трійцю (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий) християнства.Але відмінністю є те, що у християнстві немає ієрархії, як у неоплатонізмі.

42. Феномен християнства в історичному контексті.

Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продов­женням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного колово­роту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові на­роди і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свобо­дою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості.) Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як со­ціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджу­ється як духовна особа. Духовна особа — це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому ми­слило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи зна­ком божественної премудрості, адресованим людині. Від­ношення Бога і природи мислиться в категоріях справж­нього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподіль­ний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.

Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужува­ла межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази — осо­би, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпо­стасі воно тоді просто не могло б існувати.

Формування християнської філософії має свої особли­вості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язич­ницької мудрості — античної філософії. Одначе, вступив­ши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «запере­чення» в лоно християнства був перенесений філософсь­кий стиль мислення.

Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло слу­жителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.