30. Проблема людини у Платона – дуалізм душі і тіла.

У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонян­кою. Тіло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому.Людська душа, на його думку, є безсмертною і є вища за тіло. Вона може перероджуватись. Її потрібно постійно удосконалювати, плекати, розвивати свій розум. У душі існує першопочаткова інтуїція істини. Тіло – це лише середовище, у якому перебуває душа. Тому його потрібно підтримувати, щоб не померти. Але й не потрібно піддаватись інстинктам та насолодам. Ідея реінкарнації душі, вона жива, вічна. Платон знехту­вав самоцінність індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід — знаряддя держави. Ви­ховання, мистецтво — все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність запере­чував він в ім'я держави.

31. Діалог Платона Федон.

Ранній твір Платона. В діалозі документується невдоволеність платонівського Сократа матеріальними причинами виникнення, зникнення та буття, як вони зображені в природно-наукових вченнях досократських філософів. Каже про смерть. Визнає її цілком закономірним фактом, бо життя все одно веде до неї, ми щохвилини вмираєимо, бо втрачаємо час. Смерті не потрібно боятись, не потрібно хапатись за життя – це жалюгідно. Смерть – це лише втрата тіла, його відділення від душі, яка продовжуватиме жити вічно! Отже, якщо в Апології Сократ до смерті підходить нейтрально, то тут він вважає її більш привабливою.

Сократ визнає, що існує не тільки матеріальна, але й нематеріальна причина того, що втримує його від втечі із тюрми – розум. Він приходить до висновку, що підхід через органи чуття не приносять пізнання причин, чому речі мають певні властивості. Тому він прагне продовжити дослідження за допомогою розуму (втеча до понять; друге найкраще рішення). Причини не є матеріальними, вони є невидимими,або спільними із ідеями. Тут він згадує і про співвідношення душі і тіла, що душа усі турботи повинні бути спрямовані на душу. Також говорить і про теорію анамнезису – пригадування. Розуміння, очищення душі, пізнання істини – ось переваги. Цей діалог можна вважати початком метафізики.

32. Критика Аристотелем платонівського вчення про ідеї.

Арістотель належить до синтетичного періоду у античній філософії. Він є учнем Платона, йому належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина до­рожча». Але, якщо Платон – основоположник філософування,його твори більше художні, він цінує математику,то Арістотель будує досить систематичну споруду творчого порядку,він сильний у класифікації. У його методі – строгий раціональний дискурс, тяжів до природничих наук, він прагнув із хаосу створмити космос. Автор «Метафізики».

Він вказав на те, що концепція Платона має слабкі сторони. Платон нібито неправомірно відрізав ідеї від речей. Ідеї – це внутрішня сила речей і їх розривати не можна. Арістотель схильний говорити про ідеї, а не про форми.Ідея існує у наднебессі, а форма властива самій речі. Він висуває іманентні форми. Платон вважав, що існує певний зразок досконалої речі, і світ є світом копій. Арістотель же говорить про 4 передумови появи певной речі: матеріал, форма, мета, дія. Також Арістотель поділив усі існуючі науки на 3 розділи: теоретичні, практичні та поетичні. За критерієм цінності найвище стоять теоретичні. Їх мета – виробництво певних продуктів, це науки про творчість науки та людину у ній.